andrij platonov i rosiya platonov andrij - Шкільний Всесвіт

Відкриємо будь — яку сторінку прози Андрія Платонова — і, звикши небагато з єдиним у своєму роді ладом його мовлення, ми незабаром починаємо дізнаватися щось дуже нам знайоме — зі стисненням, з жахом, гіркотою, скорботою, сумом. «Як тільки Прокофий починав напам’ять повідомляти Твір Маркса, щоб довести поступальну повільність революції й довгий спокій Радянської влади, Чепурный чуйно худнув від уваги й з коренем відкидав розстрочку комунізму… Однак і цілий загін більшовиків не міг попоратися із залишковими капіталістами у двадцять четверта година. Деякі капіталісти просили, щоб їх найняла Радянська влада собі в батраки — без пайка й без платні, а інші благали дозволити їм жити в минулих храмах і хоча б видали співчувати Радянській владі

— Немає й ні, — відкидав Пиюся, — ви тепер не люди, і природа перемінилася…

Багато напівбуржуїв плакали, прощаючись зі своїми предметами й останками. Пиюся не давав застоюватися горю напівбуржуїв на одному місці: він викидав вузли з нормою першої необхідності на вулицю, а потім вистачав поперек тужних людей з байдужістю майстра, що бракує людство…». Занадто податливий, занадто готовий гнутися й ламатися мова, і занадто незахищене перед заразливістю гасел, що розсікають живе життя, свідомість — от що передає нам кожною сторінкою своєї прози Платонов. Ніхто так, як він, не показав цього страшного симбіозу — з’єднання російської адаптації марксизму з особою «ідеальністю» російської народної свідомості, готовністю до мрії про земний рай, про молочні ріки й киселеві береги. Заразливість гасел для тих, хто збирається їх реалізувати, — і гнітюча, неухильна сила цих гасел для тих, хто виявляється їхньою жертвою. Беззольна рівна готовність до насильства над собою й над іншими

Про цьому й пише Платонов, про цьому невпинно міркує. Найстрашніше, безвихідне переживання — винуватці є, але виправдання самому собі все — таки немає. Хто б не подав сигнал до початку дивовижної дії руйнування «миру насилья», пішли на руйнування сотні тисяч, мільйони. Чи бачимо ми його героїв в особу — так, як бачимо героїв Лева Толстого, Михайла Булгакова? Ні, ніколи. Але шкода кожного

Легко, покірно розстається душа з тілом у героїв Платонова. Якось неміцно прив’язані до життя російські люди, начебто б і не дуже дорожать нею. Один автор, здається, у надрах його творів жалує, жалує всіх, уболіває про усіх, плаче про свою країну, болісно міркує. Коли ми зуміємо жалувати кожного загиблого й що гине, коли відвернемося з жахом від своєї дикої впевненості, що все можна зробити одним махом — наказом, танками, будь — яким масованим насильством, коли в точному змісті слова одумаємося — тоді книги Платонова й будуть прочитані нарешті як книги про неповторювану нашу історію