«Країна» породжена уявою Тютчева — дивна й незвичайна, вона те потопає в сонячному світлі, те покрита вічним сутінком ночі, але навіть при всіх своїх метаморфозах, вона завжди залишається пізнаваної, тому що в ній є якась унікальна іскра, якої й наділив її автор. Звичайно, якщо постаратися згадати вірші Тютчева про природу, те першим що прийде на розум більшості людей буде вірш «Весняна гроза». Це не дивно, адже поет у своїй творчості часто звертався до багатоликих образів весни, до картин заливного хльосткого дощу й пташиного гамору під час порівняльного затишку перед бурою

Однак часом природа Тютчева «переживає» самі що ні на є, людські емоції й почуття. Вона може бути «смеющейся» і «усміхненої» і саме такий вона спочатку з’являється у вірші «Природа — сфінкс…». Все происходящее просочено міркуваннями про буття, життя й смерть, світобудові й установленні абсолютної гармонії

Все це близько до стилю Пушкіна, що як відомо, завжди лестно озивався про Тютчева й дуже цінував його творчість. Але все — таки останній вкладає в поняття природи щось більше, куди більше глибинний зміст, адже в Тютчева природа — це щось приголомшливої й грандіозне сповнене вічності

Однак у сумні мінути життя Тютчева, природа здавалася йому царством хиткої скляної порожнечі й «вічним бессмыслием». Для поета характерні пошуки відповідей на всі наявні питання, будь те питання людського буття або самому Всесвіту. Можливо, саме подібні думки привели Тютчева до настільки дивних зворотів:

Природа — сфінкс.