Дивно, своєрідно, ні із чим незрівнянно описує рідну російську природу великий наш співвітчизник — Панас Фет. Народжений на орловщине, там, де жили й творили багато російських класиків, він убрав у себе всю могутню силу рідного краю й талановито втілив її у своїй творчості

Чого тільки коштує його таке простої, на перший погляд, але таке глибокому й сильне, при більше уважному розгляді, вірш «Зоря прощається із землею». Описуючи знайомі кожному до дріб’язків явища, поет робить це так, що зачіпає самі тонкі струни росіянці душі, змушує знову й знову вертатися до цих рядків, перечитувати їх і насолоджуватися картинами природи, що з’являються погляду

Чудесні й верхівки дерев у рожевому кольорі заходу, і мрячний серпанок, і навіть нічна імла. А як чуйно сприймає Фет існування природи — для нього й травинка, і билина, і, звичайно, могутні дерева в лісі — це живі істоти. Але ж і справді, вони народжуються, ростуть, тягнуться до світла й тепла, хворіють, борються з ворогами, дихають і розмножуються. І все це здається нам природним, ми не замислюємося про цьому

И тільки непояснений людському розуму талант Фета дозволив йому помітити, що дерева спілкуються один з одним. І нас автор учить бачити й почувати природу, розуміти, що дерева не просто гойдаються зі сторони убік, а кивають один одному, що вони не безладно розмахують гілками, а, своїми «руками» подають нам якісь знаки. А раптом вони так само, як люди люблять і переживають, думають, бачать, почувають?

Автор вірша абсолютно впевнений, що дерева в лісі — істоти розумні, адже вони «землю почувають рідну», вони тягнуться до неба, вони підставляють свої листочки пружному вітрі, вони ніжать їх у променях вечірнього заходу, а потім вони почувають наближення осені й з болем роняють жовтіюче листя

Якось я прочитала, що сучасники вважали Фета суб’єктом не тільки сугубо діловим, але навіть прагматичным. Мені ж залишається засумніватися в цьому, тому що людина із тверезим розумом і твердою хваткою навряд чи зміг би так тонко почувати природу, так переживати й боліти за неї