analiz ciklu virshiv bloku yambi blok a a - Шкільний Всесвіт

Цикл віршів «Ямби», що складається з 12 добутків, написаний поетом Олександром Блоком на згадку сестри. Перейняті болем і отчаяньем поетичні рядки вражають своєю щирістю й чистотою. Відкриває цикл відоме всім вірш, що став програмним маніфестом поета: «ПРО, я хочу безумно жити».

Наповнено загальнолюдським глибоким філософським змістом, є найяснішим добутком із циклу. Наступне вже важко вболіває про долю рідного народу й починається словами: «Я вухо приклав до землі». Що ж можна почути, якщо так тісно пригорнутися до грудей матінки — землі? Відповідь звучить буквально в наступному рядку: « Ти занадто хрипким стогоном душу безсмертну млоїш в імлі».

До болю знайомий мотив, не чи правда? Як не згадати Некрасовское: «Де народ, там і стогін»! Кожний приложивший вухо до землі й обладающий внутрішнім слухом, здатний почути, як стогнуть земля й люди, що живуть на ній. Цим стогоном пронизане все наше життя. Але міцна наша віра в те, що не даремно страждання й мучення — це спокутна жертва в ім’я перемоги добра й світла. Блок у тон своєму попередникові також виражає надію, що прийде весна й «Вигодувана твоею кров’ю, дозріє нова любов». Вся надія на неї — на Любов!

Наступний вірш циклу говорить про великодні дзенькоти, які повинні б заспокоїти душу, але чомусь відбувається зворотне: «Коштує, терзаючи ніч глуху, урочистий великодній дзенькіт». Проблема, мабуть, не в самих дзвонах, що звучать у темній «глухій» ночі. Душа болить за вбитих у землю «людських созданьях». Схоже, що не в змозі дзвін заглушити те, «чому не можна допомогти». А далі йде перерахування всього того, над чим пливе великодній дзенькіт: «Над смородом, смертю й страданьем дзвонять до втрати сил…»

«Я — Гамлет», — заявляє поет у наступному вірші. У нього, як і в шекспірівського героя: «Холодіє кров, коли плете підступництво мережі». І, продовжуючи паралелі, Блок вносить у текст особисті мотиви: «гину, принц, у рідному краї, клинком отруєним заколотий».

Закінчується цикл віршів добре знайомим: «Земне серце холоне знову, але холоднечу я зустрічаю грудьми». Тут знову звучать життєстверджуюча віра в любов, хоча за нею все — таки «зріє гнів», і «Затишку — немає. Спокою — ні». Але незважаючи ні на що: «Зберігаю я до людей на безлюдьи нерозділену любов».