Чи є у світі ще народ, який би був таким волелюбним, як український, який би так палко прагнув свободи і який би впродовж майже всього свого історичного шляху був або уярмлений «доброзичливими» сусідами, або пригноблений суспільним ладом своєї ж країни, що був спрямований проти простого люду!? Чи є у світі ще народ, історія якого була б так закривавлена, як наша, у боротьбі за право на свободу, життя, людську гідність!?..

Важкі часи пережив наш народ, гула Україна у війнах і повстаннях. З палаючими очима, зціпивши зуби боролися українці за краще життя. Боролися під проводом славетних ватажків своїх — Гонти, Залізняка, Дорошенка, Сагайдачного, Мазепи, Хмельницького… Чимало було відважних синів у нашої країни. А скільки було таких, що віддали своє життя у боротьбі за щастя рідного народу, а їхні імена залишилися незнаними, невідомими нащадкам!

Таким вірним сином своєї країни був головний герой повісті Івана Франка «Борислав сміється» Бенедьо Синиця, образ якого є уособленням усіх тих героїв без імен, що вибороли нам свободу. Він перший серед українського робітництва сказав: «Страйкуймо!» — хоча був «зроду утлий і хоровитий», проте «дуже був уразливий на всякий, хоть і чужий, біль, на всяку кривду та неправду».

А яка ж це правда, коли сите панство, яке в ті часи представляли капіталісти, було одягнене в шовки і золото, жило у великих, шикарних будинках, а прості робітники, що забезпечували їм це розкішне життя, злидарювали в майже безвіконних халупах! А як ще, якщо не страйком, реагувати робітникам на страшну несправедливість своїх гнобителів-капіталістів! На власному досвіді переконався Бенедьо Синиця в цілковитій безправності робітника, коли, працюючи на будівництві дому капіталіста Леона Гаммершляга, він, тяжко поранений, мало не загинув, і йому не тільки не допоміг будівничий, а й відмовив у роботі після одужання.

По дорозі до Борислава, минаючи села, Бенедьо спостерігав великі злидні селян, яким через посуху загрожувала голодна смерть і, які, рятуючись від голоду, тікали в міста, де були згодні працювати за копійки. Але кривда за кривдою, несправедливість за несправедливістю гнобили людей праці, всюди розставляючи свої пастки. Підприємці, користуючись напливом голодних людей, весь час знижували платню, вигадували різні штрафи, податки, не дбали про небезпеку праці, і робітники часто гинули, а декотрі з відчаю кінчали життя самогубством.

Почуття протесту проти своєї безправності, бажання правди, прагнення справедливості промовило устами Бенедя: «Страйкуймо!». Гаряча кров нащадків, дух боротьби заговорили в ньому. Але не тим повірив герой, не тим довірився! Адже нема людей підступніших, ніж ті, хто здирає останнє з робітника, збагачується будь-якою ціною, не гребуючи навіть людською кров’ю.

Загинула душа Бенедя Синиці, але ідея його не вмерла, не згасла, як не згасла в українців любов до волі і правди.

Схожі публікації