Злочин Родіона Раскольникова почалося не з убивства й одержало свою розв’язку не в поліції. Час не закінчився в ділянці, вона полетіло вдалину, у нескінченність, що читач, по — моєму, утрудняється визначити для героїв роману

Задовго до описуваних подій бідний студент Родіон Розкольників пише статтю, у якій він доводить і відстоює права «вищих» людей на злочин, на заперечення ними законів, якщо злочини відбуваються в ім’я великої ідеї, «рятівної для людства».

Соціальна несправедливість, безвихідність, духовний тупик народжують абсурдну теорію про «вищі» і «нижчих» представників суспільства в розумі зовсім, як мені здається, гуманної людини, що навіть переживає за своїх сучасників. Себе він, звичайно ж, уважав одним з «вищих», тому що якби він так не думав, то, по його теорії, у нього не було б ніяких прав на вбивство. Розкольників хотів бути одним з тих, кому «усе дозволено». Він хотів, щоб від нього хоч хто — небудь залежав. Зрештою, він хотів влади «над всією тремтячою твариною, над всім мурашником».

По ходу дії роману Достоєвський намагається переконати свого героя в марності його одиничного бунту, у тім, що бунт Раскольникова проти нелюдськості сам носить нелюдський характер. Але, я думаю, Розкольників однаково не розуміє цього. Він не в змозі відмовитися від своєї теорії «надлюдини», він не тільки не відмовляється, але й намагається по ній жити. У цьому проявляється його провина перед всіма, його мрія засіла в нього не тільки в розумі, але й глибоко всердце.

Родіонові Раскольникову не потрібні ні гроші, ні коштовності. Все це — ніщо в порівнянні зі зведенням себе в розряд «сверхлюдей». Але адже єдиним засобом для того, щоб бути таким, для Раскольникова з’явилося вбивство

Протягом усього роману він не тільки не уступає, але й стає усе більше й більше впевненим всебе.

Розкольників зовсім не вважає себе злочинцем. Випадково підслухавши розмову, у якому були висловлені його власні думки, Розкольників вирішує, що якщо так само, як і він, думає ще хто — небудь, то намір, що тільки намечалось у його мозку, не є злочинним. Але хіба можна назвати те, що вимальовувалося в голові й у серце Раскольникова, благими намірами? Мені здається, що ні, тому що хіба можна або виправдати вбивство й чи можна для самоствердження вбивати людини, навіть якщо ця людина нікому не приносить користі й викликає тільки відразу й подразнення, навіть якщо це «бридка, злоблива воша»?

Теорія, що сповідає Розкольників, людина, замучена своїми й чужими прикростями й лихами, що нехтує й ненавидить «хазяїв життя», зближає його з непорядними людьми, негідниками, як Лужин і Свидригайлов.

Близькі вони, звичайно, не характерами, а думками, що зароджуються в їхніх головах. Але адже Свидригайлов же зумів існувати, зробивши свої злочини, напевно, тому Раскольникова тягло до нього, він хотів довідатися: як можна жити й насолоджуватися життям після гріха

Стосовно життя й до навколишніх Розкольників схожий на Лужина. Він сам це розуміє, і це приносить йому деяка незручність. Я не думаю, що в Раскольникова були високі цілі, що тільки засобу для досягнення цих цілей були не ті. Це не так! Хоча засобу були просто жахливої й нелюдськими, самі мети, досягнення яких так домагався Розкольників, були не менш аморальні. Мені здається, навіть Розкольників небагато побоюється своєї теорії. Він не знає, до якому «розряду» віднести мати, Дуню, Соню… (до «вищих» — начебто б не тягнуть, до «нижчих» — начебто б шкода, близькі люди все — таки). І Розкольників, по — моєму, по боягузтву думає про те, що слово «нижчий» не повинне принижувати достоїнств людини. Парадокс: що не принижувало «жалюгідну вошу» бабу — процентщицу, принижує багатьох інших «нижчих людей».

Розкольників, як мені здається, взагалі дуже суперечлива особистість. У багатьох епізодах нормальній людині його складно зрозуміти: багато хто його висловлення спростовуються одне іншим. Я не вважаю Раскольникова безкорисливою людиною й навіть, може бути, чесним

Розкольників робить свій злочин під впливом створеної їм же теорії, розглядаючи її як якийсь експеримент, що повинен підтвердити в його очах і в очах навколишню геніальність і правильність його висновків. Помилка Раскольникова в тім, що він не побачив у своїй ідеї самого злочину

Стан Раскольникова характеризується автором такими словами, як «похмурий», «подавлений», «нерішучий». Я думаю, це показує несумісність теорії Раскольникова з життям. Хоча він і переконаний у своїй правоті, ця переконаність щось дуже невпевнена. Чому ж він називає свою мрію «проклятої», чому, остаточно вирішивши піти на злочин, він почуває себе присудженим до смерті або, може бути, ще тільки веденим на лобове місце? Якби Розкольників був прав, то події і його почуття Достоєвський описувала б не похмуро — жовтими тонами, а світлими, але вони з’являються тільки в епілозі, та й то не із приводу теорії. Але він був не прав, він взяв на себе роль Бога, мав сміливість за Нього вирішувати, хто повинен жити, хто повинен умерти

Якби Розкольників не був такою совісною, чутливою людиною, на бабі б справа не закінчилася. І хто знає, скільки ще «непотрібних» людей загинуло б від руки Родіона Раскольникова.

Так, по — моєму, зовсім не благі наміри Раскольникова привели його до покарання. А в чому виражалося для нього це покарання? Можна сказати, що воно почалося відразу після вбивства баби. І саме борошна совісті — покарання за гріхи

Розкольників страждає, бачачи любов до себе близьких людей, але почуваючи себе вбивцею. Він перебуває окремо від всіх, не відчуваючи себе часткою людського суспільства, розуміє, що один. Ця самітність зводить його з розуму… Також Розкольників розуміє, що як був «вошею», так нею й залишився

Але, незважаючи на всі переживання, він не відступається від своєї ідеї. Він навіть ще сильніше в ній переконаний. Цей обман самого себе заважає йому усвідомити ситуацію повністю, зрозуміти, що до чого. Якби в Раскольникова були не злочинні цілі, то він би ніколи не став думати про те, зробив він злочин або немає.

Схожі публікації