Михайло Коцюбинський — одна з найвидатніших постатей в українській літературі кінця XIX — початку XX століття. У творчості цього самобутнього письменника висока революційно-демократична ідейність поєднується з незрівнянною майстерністю, адже чутливе серце митця гостро відгукувалося на події тогочасного соціального життя. Тяжкі роки реакції, жорстокі розправи самодержавства з революціонерами, панування несправедливого самосуду залишали криваві рани на його душі. І в цей психологічно тяжкий період життя письменникові як ніколи потрібно було прислухатися до самого себе, вийняти з серця біль, звільнитися від нього. А зробити це можна було лише висловивши на папері те, що так боліло. І він висловив свій біль у неперевершеній новелі «Intermezzo», яка відзначається заглибленням у внутрішній світ людини, правдивим відображенням (хоча й у загальних рисах та контурах) життя суспільства того часу.

М. Коцюбинський був справжнім майстром, який умів писати образно, переконливо й лаконічно. Його твір сповнений яскравих зорових та слухових образів, промовистих художніх деталей. Саме в «Intermezzo» стисло, в оголеному вигляді, в основній своїй класовій сутності змальований розгул реакції. Крізь усю новелу проходять два ключових образи — «моя утома» і «сонце». При цьому втома поступово зникає з душі героя, й у неї проникає сонце. Це — головна ідея твору, усі образи якого символізують складну боротьбу, допомагають герою зрозуміти, як зникає роздвоєння його особистості, як повертаються до нього душевна рівновага, готовність до виконання свого громадського обов’язку.

Мовна партія співбесідника здається спочатку пасивною: він спонукає мужика говорити, повторює його слова, коментуючи їх. Але ті коментарі, те «говори, говори!» повні глибокого змісту. Інтелігент-революціонер робить висновки саме з розповіді мужика, закликає до нової революції: «Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…» Для ліричного героя мужик, «наче паличка дирижера», яка викликає з мертвої душі цілу «хуртовину звуків», символ «людського горя», що його «ловить». Для мужика ліричний герой — один з тих, хто може вказати шлях. Політичний памфлет-заклик стає естетичним кредо, визначенням місця письменника в революційній боротьбі народних мас як побудника, що має стояти на передньому краї класової війни.

Ця новела стала яскравим ідейно-естетичним маніфестом Коцюбинського, виявом його поглядів на митця, на мистецтво, ставлення до народу, його суспільної ролі. «Intermezzo» нерідко називають «поемою душі», адже її зміст — своєрідний поетичний знімок внутрішнього стану автора. У творі майстерно переплетені філософські роздуми письменника про самотність людини й неможливість її існування поза суспільством з ліричним відображенням краси природи. Елегійні настрої суму, втоми, безсилля виступають тут поряд з тонкою іронією та сатиричним викриттям. І при цьому палко звучить революційний заклик освітити небо й землю, погасити існуюче сонце та запалити друге в небі. Слід зауважити, що відчуття втоми, яке охоплює героя, є цілком природним. А щодо байдужості до суспільних подій, проголошуваної на початку новели: «…Я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять… і позіхнув», — то цей настрій, хоч і висловлений від особи героя, не можна розуміти буквально. Це швидше особлива форма викриття суспільної інертності, яка, охопивши навіть «учорашніх мітингових ораторів », стала підпорою реакції, розв’язала їй руки. Герой, в якому можна побачити самого письменника, здобув із свого відпочинку нову наснагу до революційних справ.

Так, багато в чому новела автобіографічна. Але Коцюбинський писав не так про себе, як про характерне явище суспільного життя цього періоду, про інтелігенцію, що вже через свій інтелект і освіченість мусила б не опускатися до рівня міщанства та позбавлених освіти мас, а піднімати широкі верстви людськості до свого рівня. Автор «Intermezzo» високо підносить прапор справжньої інтелігентності та ідейності, звертається до її розуму й совісті, закликаючи поставити свої здібності та знання на службу революції. У своєму творі письменник висловлює чітку позицію стосовно того, що справжній митець ніколи не розминеться з людиною, не буде самотнім, що навіть у хвилини важкої втоми він не може зрадити боротьбі за кращу долю народу. Сам Коцюбинський ніколи не тікав від людей, навпаки, йшов їм назустріч, відкривав для них свою душу. Так і його герой не тікає від суспільства, без якого життя втратить сенс, він лише намагається відновити свої сили. Ми бачимо, як він проходить нелегкий шлях від утоми та стресу через інтермецо до рівноваги та спроможності сприймати людське горе. Й інтермецо не випадково займає тут центральне місце. Образ природи відіграє головну роль у відродженні людської душі. Саме в природі ми мусимо шукати відпочинку, душевної гармонії; вона є останнім шансом для тих, хто втратив віру у власні сили, віру в життя.

Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» в цілому спрямована проти «філософії життя», для якої , характерним є культ звірячих інстинктів, спокою та байдужості народу, проти політичного ренегатства та водночас проти тієї літератури, що оспівувала відступництво, прикрашаючи його гучними словами про «свободу особи», «незалежність мистецтва», споконвічність і нездоланність самотності як «фатального» закону будь-якого суспільства. Коцюбинський дає відкритий бій усім тим, хто так чи інакше перейшов на бік реакції.

«Ми живемо, як на вулкані, або краще — ми самі той вулкан, джерело якого сліпий уряд хоче засипати трісками і тим самим спинити вибух», — писав М. Коцюбинський у листі до І. Франко. Але його новела «Intermezzo» стала свого часу тим яскравим вибухом, спинити який нікому було не під силу.

Схожі публікації