Ім’я Бориса Антоненка-Давидовича довгий час було невідомим українському читачеві, адже його навіть заборонялося згадувати. Його твори, переважна частина яких була написана і видана ще в 20-х роках минулого століття, були вилучені з літературного процесу і заборонені. Сьогодні, коли ми маємо можливість з ними познайомитись, залишається тільки жалкувати, що їх доля і доля їх автора склалася так трагічно, бо ці твори є дуже оригінальними і цікавими.

На жаль, тривалий час нашому народу забороняли читати твори, між рядків яких вгадувалася любов автора до України, герої яких були національно свідомими українцями, мріяли про незалежність рідної країни, боролися за щастя свого знедоленого народу. Не подобалися владі й такі твори, в яких піднімалися проблеми національної свідомості, проблеми мови, в яких розглядалися причини зрадництва і цурання своїх коренів. Тому цілком логічно, що повість Антоненка-Давидовича «Слово матері» дійшла до читача зовсім недавно.

Особисто мені дуже сподобалася ця повість. Під час її прочитання я пройнялася образою матерів, як Івася, так і Зінки, і зрозуміла, що ніщо так не ранить матерів, як образи власних дітей. На мою думку, це повинно послужити наукою всім читачам цього твору. Не залишила мене байдужою й проблема цурання рідної культури, мови, взагалі свого походження. І хоча конфлікт твору відбувався навколо образу Івана Сметани, мене більше вразило ставлення Зінки до всього рідного. Спадає на думку її реакція на виставу театру Саксаганського, коли вона голосно пирснула від того, що артисти «по-мужицькому розговори балакають». Просто дивує, звідки в неї, простої селянської дівчини, зневага до отих « мужиків », адже вона сама мужичка, до тієї мови, якою розмовляє її рідна ненька. Більше того — як може вона соромитися найріднішої у світі людини!? Невже вона не розуміє, що її сором, зневага спрямовані проти себе самої, бо ніколи не будуть поважати ту людину, яка соромиться сама себе.

Розв’язкою твору Б. Антоненко-Давидович ніби докоряє всім безбатченкам, засуджує їх, ставлячи за приклад вибір Івана, і сподівається, що читачі підуть за його героєм.

Схожі публікації