(по романі «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста)

Відомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модерністського психологічного роману. Головним його творчим методом уважається імпресіонізм, але в центральному заділі його роману «У пошуках втраченого часу», що складається із семи томів, можна знайти ознаки застосування інших прийомів, наприклад, поетичного символізму. Философско — эстетические погляди Пруста частково збігаються з навчанням А. Бергсона, його світосприймання ґрунтується на интуитиции, тому цей письменник зображує внутрішнє життя як «рух свідомості», навіть простір і час виникають у його добутках чимсь суб’єктивним. Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвід, намагається освітити невірогідність і відносність подань людини про себе, мир і суспільство, а також непевність самого суспільства. Він робить висновок про нереальність громадського життя, неможливості любові й взаєморозуміння, адже саме існування людини, на його думку, є «втраченим часом», а єдиним реальним змістом буття — мистецтво

Питання: чому люди роблять ті або інші вчинки, які спонукують їх робити саме так, а не інакше, — завжди був одним з головних для серйозних письменників. Хтось пояснював дії людей винятково соціальними факторами, хтось — метафізичними, хтось — просто наявністю якихось зовнішніх обставин, дехто, у тому числі й Пруст, шукав відповідь у самій натурі людини, детально зображуючи всі дрібні зміни стану душі й поштовхи ззовні, що їх викликали. «У пошуках втраченого часу» повести «Любов Сванна» розглянутий надзвичайно тонкий аналіз процесу зародження й розвитку почуття любові

Любов, драматичність якої обумовлена не зовнішніми обставинами, а саме внутрішніми психологічними факторами

Саме детальність опису переходів від одного стану душі до іншого робить майже неможливим спроби переказати начебто простий сюжет повести: кожна деталь є важливої, кожну можна вважати головної. Попереднє життя героя — і його визнане місце у світі «салонів», що предыдут відносини з жінками, наприклад те, що «усе, що в цих взаєминах не можна були переносити з місця на місце або ж обмінювати на ще не випробувану насолоду, не значило для нього нічого», естетичні й інші переконання — всі окремо й разом визначало те, що він закохався в обмежену міщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсім не відповідав реальному

Спочатку Одетта не робить на нього позитивного враження, тому що була «гарна тією красою, до якої він був байдужий, котра не будила в ньому жодного бажання й навіть викликала якусь фізичну відразу. Але, наскільки відомо, перше враження обманчиво.

Пруст аналізує саме явище заміни у свідомості людини реального образа іншої особи уявним. У випадку зі Сванном першим поштовхом стає музична фраза, що випадково викликала асоціацію з образом Одетты, що потім доповнюється нашаруванням іншого художнього образа із фрески. Але й музика, і Сепфора Ботічеллі насправді не мають нічого загального з особистістю цієї жінки. Сванн плутає викликані творами мистецтва відчуття з почуттям зовсім іншого плану й «незабаром він виявився здатним обґрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики», а це обґрунтування (вплив розумового компонента) у свою чергу підсилило ілюзію закоханості до справжньої сліпої любові. Гірше того, він починає свідомо відкидати всю іншу інформацію про Одетте: «тепер він говорив собі, що для того, щоб довідатися людини, не треба враховувати думку про неї світла, і на доказ своїх слів протиставляв вигаданої Одетте Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту — Ідеалістку, майже нездатну брехати». Важко затверджувати, наскільки достовірними були подання про неї інших людей, але зрозуміло, що Сванн насправді теж придумав Одетту, адже мова йде про зіткнення двох однаково субьективних подань про одне й те саме особі

Поступово любов до неї стає для Сванна справою життя, один її образ заміняється другим, потім третім: він бачить і « Одетту — Утриманку», і «Одетту — копію матері», але всі ці образи однаково далекі від реальності. Він намагається порвати з нею, але не може, навіть дізнаючись про найбільш погані факти, які будь — якої нормальної людини в мить привели б до тямущості. Не випадково Пруст називав його любов «хворобливої». Лише після одруження — досягнення насправді ілюзорної мети — Сванн знову здатний побачити Одетту саме такий, котрої вона була, і це прозріння стає його трагедією: втрачений час уже не повернути…

Повість «Любов Сванна» у такий спосіб є начебто коротким варіантом подання головної ідеї цілого роману. Можна ще вказати, що в ній простежуються й всі інші особливості творчості цього письменника: стиль, аналітичні роздуми над зміною психологічного стану героя, розкриття психології за допомогою «руху свідомості» і т.д.. Отже цілком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним із чудових і найбільших явищ світової літератури

Схожі публікації