Вірш Пастернаку «У всім мені хочеться дійти…», написане в 1956році, стало поетичним кредо письменника, підсумком його міркувань про творчість, про місце й роль поета й поезії. У різні періоди життя він говорив про цьому, але незмінним залишалося одне: головне завдання мистецтва — пошук істини, збагнення сутності явищ, всієї повноти буття:

У всім мені хочеться дійти

До самої суті

У роботі, у пошуках шляху,

У серцевій смуті

Ліричний герой Пастернаку сприймає мир просто й природно, а тому саме природа найбільш близька духу самої художньої творчості. Звідси з’являються так характерні для Пастернаку порівняння творчості й природного миру. У ранньому вірші «Визначення поезії» він писав: «Це — круто свист, що налилося, / Це клацання здавлених крижинок…». Завершуючи свій творчий шлях, він також говорить про внутрішнє споріднення природи й поезії: «У вірші б я вніс дыханье троянд, / Дыханье м’яти, / Лугу, осоку, косовицю, / Грози розкати». Не зброя, не маузер, як у Маяковського, а квітучий сад — от те, що для Пастернаку визначає його поезію: «Я б розбивав вірші, як сад».

У цьому вона схожа з музикою, що боготворив письменник. Його улюбленим композитором був Шопен, музика якого сприймається Пастернаком як еталон щирого мистецтва. І вона, як і його поезія, повна звуками, заходами, голосами природи. Це «живе чудо / Фольварков, парків, гаїв», втілене засобами мистецтва — поетичного або музичного

Природа як образ гармонічної простоти й досконалості, як ідеал часто протиставляється життєвій суєті й штучності. Про це говорили багато російських поетів і письменники — Пушкін і Лермонтов, Тургенєв і Толстой, Тютчев і Фет. Для Пастернаку творити — значить «жити, думати, почувати, любити, / Здійснювати открытья». От чому навіть те, що здається випадковим, не настільки важливим, приналежним до звичайної життєвої суєти, для нього не менш значиме, чим основна «нитка доль, подій». Адже й тут криється «сутність минулих днів». Але все — таки, крім природи, найкраще таїнства буття розкриваються в «властивостях страсті», з її беззаконнями й гріхами, нечаянностями й непорушними законами:

Я вивів би її закон,

Її початок,

И повторював її імен

Ініціали, —

Говорить про свій завданні художника Пастернак

Для нього немає й не може бути нічого, що не може вмістити поезія. Але в основі її — сам художник, його думки, почуття, борошна й радості, поразки й перемоги. До кінця вірша за рахунок численних перерахувань різнорідних понять, лексичних і синтаксичних анафор створюється такий психологічний підтекст, що передає сам екстаз творчості, що вимагає від художника найвищої напруги всіх духовних. З ним порівнянна тільки «натягнута тятива тугої цибулі». Цей образ, що завершує вірш, є метафорою не тільки творчості, але й самого життя великого поета ХХ сторіччя, що втілило у своїх віршах «саму суть» і «минулих днів», і своєї душі, і буття цілого мира

Схожі публікації