Вірш «І мертвим, і живим…» по праву вважається одним із найвизначніших політичних творів Т. Г. Шевченка. Цей геніальний твір адресований у першу чергу дворянській інтелігенції, зокрема панам-лібералам, у яких слова, на жалі, розходилися з ділами. Вони проголошували, що шукають «добра святого», «волі», «братерства братнього», але насправді це було не зовсім так:

…в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого…

Пани-ліберали називали себе завзятими патріотами. Проголосивши себе друзями й братами селян, вони, однак, зберігали кріпосницьку суть. У своєму посланні Шевченко розвінчав псевдопатріотизм і показав їхню справжню «любов до народу»:

І Господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо…

Пани, що на словах так уболівали за народ, насправді перебували у цілковитому розриві зі своїм «меншим братом», хоча й намагалися говорити від його імені. Вони зовсім не знали справжніх інтересів і прагнень простого люду, бо були занадто далекими від нього.

Шевченко засудив і тих «патріотів», які поклонялися іноземцям й були готові «по німецькому показу» трактувати історію своєї країни й вивчати рідну мову:

 Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже…

У своєму посланні поет намагався довести співвітчизникам, що треба пишатися «живою славою дідів своїх», треба обняти «найменшого брата», який був, є і буде головним учасником усіх подій у державі. Шевченко, який дійсно любив український народ і боляче переживав за нього, все-таки вірив, що «розкуються незабаром заковані люде »…

Схожі публікації