Кожна людина рано чи пізно має поставити перед собою питання: хто я така? І кожна людина мусить визначитися, до якого народу вона належить. Бо від цього залежить спосіб її мислення та її духовне самовизначення. Хотілося б, щоб кожен українець із гордістю міг сказати про свою приналежність до тієї країни, яка дала йому життя. Це питання стоїть гостро і в наші часи, коли наша Батьківщина тільки-но стала на шлях свого самостійного розвитку, коли вона виборює своє місце на світовій арені.

Саме ці проблеми непокоїли у свій час нашого відомого поета — Т.Г. Шевченка. Його вірш «І мертвим, і живим…» — це ніби крик болю за тих дітей неньки України, які готові віддати її славу задля кусня хліба, задля ласки чужих хазяїв’.

Наша країна ніби весь час стоїть на перепутті, де кожен тягне її в свій бік, кожен закликає йти своїм шляхом. І сива «заплакана мати» мусить берегтися від омани сама й берегти своїх дітей. Ось як пише про це поет:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

Геніальному поетові вдалося підняти питання, яке завжди лишалося актуальним для нашої країни. З великим болем він говорить про те, що дуже часто ми в бажанні наслідувати когось сильнішого, могутнішого забуваємо про свої національні здобутки, про досвід багатьох поколінь наших предків:

Нема на світі України,

Немає іншого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Справді, кожен великий поет може не тільки спиратися на досвід свого часу і минулого, але й передбачати майбутні події. Так, Тарас Шевченко бачить гноблення рідної землі, культури, бачить, що найкращі таланти мусять їхати кудись на чужину, чи до Москви, чи до Польщі, щоб досягти слави, реалізувати свій геній. Адже не мають вони змоги творити рідною мовою на рідній землі, пишатися мовою, яка проголошена була «мужицькою» і не гідною високої творчості. Навіть сам поет не раз потерпав від насмішок над мовою своїх творів. І великою силою любові він намагається утримати земляків від втрати власної національної гідності.

Кожна людина повинна поважати себе. А почуття самоповаги перш за все, народжується із почуття поваги до своєї Батьківщини, культури, мови. Не може існувати людина без матері, без Вітчизни, без мови. Скільки б не вчилася вона в різних землях, у різних народів, не може людина і не повинна позбутися генетичної пам’яті, національної гідності. Т. Шевченко застерігає своїх співвітчизників від такої втрати:

Німець каже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі…

Крім того, така втрата національної гідності уявляється поетові катастрофою, загибеллю країни, коли «потече сторіками кров у синє море дітей ваших…»

Адже і наш народ має чим пишатися! І знову згадує великий поет ті часи, коли гуляла Україною козацька воля… Полита земля наша кров’ю своїх захисників, що зупиняли орди завойовників і боронили волю, співає земля наша тужними піснями жінок, що потрапили в полон. Треба тільки не забувати цю славу!

Ні, зовсім не закликає Тарас Шевченко замкнутися тільки у своєму національному оточенні, залишитися неуками. Він тільки просить земляків своїх бути розумними і розбірливими:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Не буде поваги тій людині, що зрадила свої національні корені, — ні від співвітчизників, ні від іноземців. І знову у творі як символ історичної пам’яті славного народу з’являється образ «високої могили».

Слова Т. Г. Шевченка і тепер не втрачають своєї сили й гостроти. У наш час проблема національного самовизначення знову постала перед кожним. І саме тепер прийшов час згадати пророчі слова великого поета:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя…

Схожі публікації