Читаючи художні твори, я помітила одну цікаву особливість: коли твір тобі подобається, ти не знаєш, чого тобі більше хочеться — розтягти читання надовше чи скоріше дочитати, щоб дізнатися, чим усе скінчиться. Таке протиріччя я відчувала і під час прочитання повісті Бориса Антоненка-Давидовича «Слово матері». Повість мені дуже подобалась, але було цікаво, чи пригадає Іван Сметана останні слова своєї матусі, чи повернеться до простих людей, до своєї сутності, чи залишиться з панами. Останній варіант був би просто неймовірним, адже, навіть, якщо пани впускають у своє коло простих людей, вони повсякчас нагадують про свою вищість. З такої ситуації є два виходи: або в людини бере верх почуття власної гідності, нормальної людської гордості, або, навпаки, ця гідність топчеться, поступається місцем улесливості, і тоді людина стає панським прислужником.

Іван Сметана — син простих селян, роботящих, чесних, людяних. Він мав неабиякі здібності до навчання, і тому батько віддав його в гімназію. Через деякий час, після смерті матері, він потрапляє в панське оточення, яке діє на нього негативно. Хлопець втрачає бажання добре вчитися, хвалиться своїм товаришуванням з родиною земського начальника, соромиться свого мужицького походження. Але найстрашніше те, що він забув заповіт своєї матері: не водитися і не знатися з панами і горнутися до простих людей.

Здається, Іван уже повністю відцурався свого середовища. Але якось він із родиною Кузьміних-Караваєвих дивився виставу трупи Саксаганського за Шевченковою поемою «Сліпий». Вистава так вплинула на Івана, що розбудила в ньому досі невідомі почуття — почуття приналежності до українського народу, народу гнаного, уярмленого, ганьбленого, але прекрасного, волелюбного, із славним минулим і багатими духовними традиціями. У ту мить він відчув себе «часткою цього скривдженого, знедоленого народу», а разом з цим — прірву між собою і панами, для яких це була «кумедія». Пробуджені виставою почуття були першим кроком на шляху повернення Івана до свого народу, на шляху до самого себе. Але остаточно на його життєвий вибір вплинула історія з матір’ю наймички Караваєвих Зіни. Глибоке почуття образи за Зінину матір, за весь свій знедолений народ відчув Іван, коли пани насміхалися і кепкували зі старої жінки через те, що вона розмовляла мовою, якої вони не розуміли. Перед очима хлопця постала його мати, якої він ослухався, заповіт якої порушив. І тепер він мав виправдатися перед нею, ставши на захист іншої матері, на захист всього народу…

Коли я дочитала повість «Слово матері», я пройнялася глибокою пошаною до Івана, який зробив свій життєвий вибір, послухавши голос свого сумління, голос своєї душі.

Схожі публікації