У цей час писалося багато дошкульних пародій. Як-от пародія О. Хазіна на роман Г. Епіка «Перша весна»:«Із-з« заводської брами вийшов збірний тип комсомолл Петро Ромен. Майя чомусь сердилася на Петра. Ще вчора в лісопарку він скотився на позиції ідеалістичного меншовизму. „Петю! Я тебе ортодоксально люблю! Давай створимо госпрозрахункову уригаду". — „Але ти ще не викорчувала решток капіталізму в своїй свідомості»,

Існувало дві форми полемічності:

• відкрита (із часом через страх авторів зникла);

• прихована (зашифрований текст роману В. Підмогильного «Місто»).

У 20-х рр. полеміка псувала нерви й відволікала творців від роботи. У ЗО^х — ставала приводом для заведення судово-крцмшальних справ.

У своїй культурній політиці компартія вміло використовувала суперництво різних мистецьких угруповань. За умов тоталітарної держави жодна з них довго не могла залишатися «незаплямованою». Спровокована компартією міжгрупова й внутрішньогрупова ворожнеча показово засуджувалась у 1932 р. Створення єдиної Спілки письменників сприймало^ як своєчасне й мудре рішення партії.

Як же так сталося, що художня інтелігенція «клюнула» на провокаційний гачок і перейняла вщ більшовиків політичні ярлики, брутальність щодо інакомислячих, політичні доноси? Подібне можна пояснити тільки приниженням ролі художника. Учорашній напівграмотний селянин, що вдало заримував кілька рядків, уже гордо назикш себе поетом. Поняття«ін-телігенція» стало визначенням роду занять, а не внутрішнього світу людини. Ми з Вами знаємо, чо^в^йнашукр^ський се^чоТкіТвШ починає кар’єру робшш, ЖаднТст)

Готовність усім пожертвувати, аби тільки мати черевики з гострими носками», — писав М. Зеров до П. Тичини.

Репресії набули нечуваного до того часу розмаху. Якщо в 1930 р. налічувалося 259 українських письменників, то після 1938 р. їх залишилося тільки 36. Що ж сталося з іншими? 17 — розстріляно, 8 — покінчили життя самогубств™, 175 — арештовано, заслано, доля їх невідома, 16 — пропали безвісти, 7 — померли своєю смертю.

Так кервоний йенесанс серетворився ян Розстріляне Відродження… Нетільки літератори, але й усс украанці іазнали втрат, які болять нам і досі.

У СРСР писати иравду уро оолективізацію, голодомор і багато іншого було заборонено. Тому В. Винниченко звернувся до письменників української діаспори із закликом писати саме на заборонені в СРСР теми. Ми з вами належимо до покоління, що має змоту пізнати українську літературу без вилучень. Українська нація — єдність усіх українців, у тому числі розпорошених по світах. Українська література стала глибшою, багатшою, коли об’єдналися її частини, що творилися в СРСР та діаспорі,

Під час Другої світової війни українські письменникиГсвоїми творами будили націо-нальну свідомість земляків, вели на подвиги на полі бою. Тема війни довгий час не давала спокою людям, що бачили її на власні очі.

Повоєнну літературу ми будемо вивчати, спираючись нагенераційний подш В. Даниленка.

Шістдесятники — неоромантики — покоління, що з’явилося в літературі після смерті Сталіна, під час так званої «хрущовської відлиги». Послаблення ідеологічного тиску обумовило розгортання світоглядного вільнодумства,

Поезія безплідна, як толока,

Усе завмерло, мов пройшлл чума, -

Немає Брюсова, немає Блока,

Єсенінаі Бальмонта аема!

Біля керма — запроданці, кастрати.

Дрижать від страху в немочі сліпій…

Коли 6 оту тмпурозорати,

Шевченко міг бившим ин ній.

Шевченко міг ш вирости Сітоненко)

Покоління шістдесятників було одержиме ідеєю нового світотворення. Вони реабілітували модерністський проект літератури, але заморозки, що прийшли після «відлиги», не дали визріти модерному плоду.

Підтвердженням цієї думки можуть бути слова А. Дімарова: «Я належу до покаліченого того покоління, яке не могло себе по-справжньому реалізувати, бо в нього були надрізані крила. І ми самі собі їх надрізали. Це велика трагедія».

Влада стала «гуманнішою» й по-єзуїтськи давала право вибирати спосіб «надрізання крил». Який же вибір поставав перед митцем у ті часи?

1. Поступки владі, формування такого собі офіційного шістдесятництва (І. Драч, Д. Пав-личко, Б. Олійник).

2. Формування дисидентського андеграунду (В, Стус, І. Калинець, І. Світличний).

3. Писання «в шухляду» (Л. Костенко,

В. Шевчук).

В. Стус так писав про цей вибір у листі до сина: «Ужитті приходиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве… „Мудрість" життя в тому, щоб пристосуватися до умов. Хто не пристосовується — той не „мудрий". Перших чекає поросяче щастя, других — орлина смерть… Власники поросячого щастя мають мрію: от би туди, де орел літає (тільки без мук!). Орли відчувають постійну спокусу: от би зазнати земного щастя, тільки без п ‘ятачка на носі!».

Сімдесятники — «герметики» — покоління, позначене розчаруванням від застою й не-осталінізму. їх називали «квітами в темній кімнаті». Це покоління пішло у внутрішню еміграцію, ніби підтверджуючи слова В. Стуса: «Західні романтики втікали за межі своєї країни, незахідні — в старовину».

Вісімдесятники — бунтарі «перебудови».

Н. Білоцерковець у статті «Бу-ба-бу та ін. Український літературний неоавангард: портрет одного року» писала: «Те, що відбувалося у 80-х, можна порівняти з початком 20-х рр., коли співіснували в мирному змаганні десятки найрізноманітніших формальних і неформальних літературних об’єднань, груп, напрямів, стилів. То була поезія національних глибин, фольклорно-міфологічНих язичницьких основ народної свідомості замовляння" бажання хай завдяки своєрідній

90-ті pp. — покоління розчарованих. Розпад СРСР, незалежність України викликали ейфорію. Але поступово настає розчарування від того, що зміни на краще йдуть повільніше, ніж мріялося, що укра^ська^льтура не завжди пцгфимується державою в необхідних обсягах

В українській літературі розквітає карнавал постмодернізму, що розпочав свої репетиції ще у 80-х рр.

2000 р. — мілешумне покоління. Розвиток літератури триває…

Не забуваймо, що, якими б несхожими були митці різних епох, їх об’єднує наш великий народ.

Екскурсія на Соловки Бабця в чорнім — тутешня, частина пейзажу — і раптом: «Да вы с Украины?» -

І пучкою дрібно в повітрі мережить тремтячі

Хрести… Значить, ми повернулись, бо нас упізнали —

У третім коліні — У розстріляні лиця, в затоплені морем роти. Значить, нас із тобою не треба запитувать:

«Хто ти?» — Раз із наших облич проступають, як знак

Водяний, Ті, що, може, не завше встигали лишитись на

Фото, — Ворожбити, поети, герої, волхви, відуни.

(О. Забужко.)

V. Підсумок уроку

Рефлексія.

В почутому

— Що вас найбільше вразило сьогодні? Поділіться враженнями.

VI. Домашнє завдання

Уміти розповідати про літературний процес в Україні у XX ст.

Література

1. Бшцерківець Н. Бу-ба-бу та ін. Український літературний неоавангард:. портрет одного року // Слово і час.-1991. — № 1.

2. Гром’як Р. Літературний словник-довідник. — К.: Академія, 1997.

3. Дончик В. Історія української літератури XX ст. —

К: Либідь, 1994.

4. Зборовська Н. Шістдесятники // Слово і час. — 1999. — № 1.

5. Латинська Н. Літературні дискусії 20-30-х рр.: від полемічних заперечень до політичних доносів // Дивослово. — 2000. — № 1.

6. Пахаренко А Українська поетика. — Черкаси: Відлуння-Плюс, 2002.

7. Слоньовська О. В. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. 11 клас. — Кам’янець-Подільський: Абетка, 2003: — С. 10-23.

8. Стус В. Листи до сина. — Івано-Франківськ:

Лілея—НВ, 2001.

Схожі публікації