Учні… Учителі… Колись, учачись в інституті в Ленінграді, вона хотіла (або мені це здалося?) віддати весь» жар свого серця, всю красу, глибину, височину, велич літератури тим, хто буде після, весь романтизм душі, усе щастя життя, буття…

Було… З тих пор пройшло багато років. Вона стала справжньою вчителькою. Кожного вчителя відрізняє відношення до учнів. А що можна було б сказати про неї?

Їх багато (або мало?), і кожний — це щось дуже особисте, несхоже, непередбачене. А може бути, це більша маса, брила без волі й почуття, айсберг, що росте, так і залишившись схованим під водою?

Ні, напевно, не так. Для чого тоді літературні концерти? Для чого драмгурток, нескінченні суперечки на уроках?

Раніше мені здавалося, що вона любить нас більше, ніж своїх дітей. А за що? От це завжди чомусь не розумілося. Діти, маленькі, чужі, кожний з них — джерело майбутнього життя, думка кожного — доля планети. Маленька вчителька, що приходила додому пізно вночі, щоб кожному з «її дітей» було добре.

Коли вона ще тільки починала вчити нас, я, здається, удивлялася в її особу, намагалася зрозуміти, ким вона буде для мене… Я, видимо, дуже змінилася з тих пор, і зараз мені дивно, чому вона так любила нас. Наша «класна мама», як її

Один раз хтось назвав…

Так було раніше. А тепер? Може бути, ми виросли, або просто вона занадто довго вчить нас? Її волосся були темно — каштановими, майже чорними. І якось раптом ми виявили, що вона посивіла, змарніла, зменшилася. Вона продовжує вести свій хрест, не допускаючи й думки про те, що хтось недостоин такого напруженої праці, такої самовіддачі. У кожному з нас частка її — невгасима частка істинно великого життя

Я все згадую слова, які вона недавно сказала на вечорі Марини Цветаевой, після того, як трохи хлопців, вислухавши сумну історію її життя, раптом розреготалися: «А все — таки серед них є кілька людей, яким це потрібно. Якби їх не було, ми всі давно б пішли зі школи. Тільки це й підтримує вчителів». У цих словах вся Тетяна Олексіївна — мій улюблений Учитель

Схожі публікації