Роман Достоєвського «Злочин і покарання» — добуток незвичайне. У ньому немає авторського голосу, що вказав би читачам, у чому його зміст, хто з героїв прав, а хто винуватий, де шукати істину, у яку вірить письменник. У кожного героя тут свій голос, своя «ідея», що веде його. Із зіткнення й розвитку цих ідей і виникає та загальна думка, що прагне донести до нас письменник

Основу роману становить боротьба двох ідей, що контрастують, — християнського добра й любові, головним носієм якої є Сонечка Мармеладова, і ідеї індивідуалізму, нелюдської по своїй суті, носієм якої й стає Розкольників. Кожну із цих ідей уточнюють додаткові лінії, які пов’язані з «двійниками» цих двох основних героїв. Для християнської ідеї — це Дуня й Лизавета, для ідеї індивідуалізму — Лужин і Свидригайлов.

Складне переплетення й взаємодія всіх цих ліній відбувається в основній частині роману, де розказана історія злочину Раскольникова, зробленого під впливом його ідеї, що захопила, індивідуалізму. Найбільше повно вона виявилася в його теорії, відповідно до якої всі люди діляться на два розряди — «тварин тремтячих», які повинні покорятися тим, хто в ім’я високих цілей має право навіть проливати кров. Моральні роздирання, що охопили Раскольникова після жахливого злочину, підтверджують те, що його «проба» не пройшла: він не зміг переступити через кров. Сонечка допомагає йому знайти опору у вірі в Бога, призиває позбутися від мучень, покаявшись перед усіма на площі. І дійсно, наприкінці основної частини роману Розкольників приходить у поліцію й зізнається всодеянном.

Здавалося б, історія вбивства і його розкриття завершилася. Але головна думка Достоєвського не в цьому. Він уважав індивідуалізм страшною хворобою, що може привести до катастрофічних наслідків все людство. Як упоратися з нею? Адже Розкольників, ідучи з винної, не відмовляється від своєї жахливої ідеї. Він лише затверджується в тім, що сам він «воша эстетическая», а аж ніяк не «владар миру». Нітрохи не кається у своїй «економічній» теорії Лужин, а Свидригайлову вже немає шляхи назад — тому він і кінчає життя самогубством. Так що ж відбувається в епілозі? Чи допомагає він нам зрозуміти, як позбавити не тільки Раскольникова, але й все людство від «моровой виразки» індивідуалізму?

Ми знаємо, що в натурі Раскольникова є багато гарного: він по природі свій добрий, чуйний до страждань інших, готовий допомагати, виручати з лиха. Це відомо вже з основної частини роману (сон про коня, допомога родині Мармеладовых) і доповнюється новими відомостями в епілозі (допомога студентові, порятунок дітей під час пожежі). Саме тому діяльна любов Сонечки, що пішла за Раскольниковым на каторгу, її жаль до всіх нещасних каторжан, які відразу полюбили її, так сильно впливає на героя. Побачивши в сні страшну картину, що втілила його ідеї, коли всі, уважаючи себе «право имеющими», починають убивати один одного, Розкольників «зціляється». Тепер він вільний від своєї теорії й готовий відродитися, повернутися до Бога, до людей. Шлях Раскольникова пройдений: ми розуміємо, що далі він піде рука об руку із Сонею, несучи разом з нею в мир християнські ідеї любові й добра, милосердя й жалю. Але чи готовий письменник запропонувати цей «рецепт» для всіх, уражених «хворобою» індивідуалізму? Мабуть, і в епілозі остаточної відповіді на це питання немає. Може бути, у цьому й укладений його головний зміст: показавши історію Раскольникова, письменник пропонує всі новим і новим поколінням читачів задуматися над поставленими проблемами й спробувати знайти своє рішення

Схожі публікації