(1 варіант)

Л. Н. Андрєєв піднімає у своїй невеликій розповіді «Кусака» тему милосердя, жалю. Зображуючи життя собаки, письменник змушує людей замислюватися над наслідками своїх учинків, учить їхній людяності, милосердному відношенню клюдям.

Тема жалю розкривається в розповіді через образ Кусаки, що змінилися умов її життя із приїздом улітку дачників, відносини людей до бездомної істоти. Часто люди кривдять найбільш беззахисних. Наприклад, один п’яний пошкодував брудного й некрасивого собаку, але, коли та лягла перед ним на спину, щоб неї попестили, п’яна людина «згадав всі образи, нанесені йому добрими людьми, відчув нудьгу й тупу злість і з розмаху тикнула її в бік носком важкого чобота». Кусака «безглуздо кувыркалась, незграбно стрибала й вертілася навколо самої себе», і ці дії собаки викликали справжній регіт у дачників, але люди не зауважували «дивного благання» в очах собаки. Міське життя не погодиться, на думку дачників, із двірським собакою, тому зовні добрі люди залишаються байдужими до подальшої долі Кусаки, що залишається однієї на дачі. І навіть гімназистка Леля, що так любила собаку й просив у матері взяти її із собою, «на вокзалі… згадала, що не попрощалася з Кусакой». Жахливий і страшне виття обманутої в який раз собаки. «І тому, хто чув це виття, здавалося, що це стогне й рветься до світла сама безпросвітно — темна ніч, і хотілося в тепло, до яскравого вогню, до люблячого жіночого серця».

У погоні за зручностями, матеріальними цінностями люди забули про найважливішому: про добро, жаль, милосердя. Тому піднята в розповіді «Кусака» тема жалю актуальна. Людина повинен замислюватися над наслідками своїх учинків, захищати знедолених, всьому цьому й учить читача добуток російського письменника Леоніда Миколайовича Андрєєва

(2 варіант)

Героям розповіді далекий жаль: нікому не було справи до того, як і чим жив собака, як вона виживала. «Коли, гнана голодом або инстинктивною потребою в спілкуванні, вона показувалася на вулиці, — хлопці кидали в неї каменями й ціпками, дорослі весело улюлюкали й страшно, пронизливо свистали». Таке «спілкування» породило страх і злість. «Тільки один раз її пошкодували й приголубили». Спочатку ми віримо й радуємося за собаку, але потім розуміємо, що в словах схована гірка іронія. П’яний мужик, що «усіх любив і всіх жалував» у цей момент, пошкодував і собаку, дав їй тимчасове ім’я «Жучка», хотів приголубити, але настрій швидко змінився: він згадав «всі образи, нанесені йому добрими людьми», і вдарив ластящуюся до нього, що повірила йому собачку. Жучка не вміла леститися, вона тільки лягала перед людиною на спину. «Лежачого не б’ють», але чомусь саме в такому беззахисному положенні собаці, та й людині, найбільше дістається. «З тих пор собака не довіряв людям, які хотіли неї приголубити, і… намагалася вкусити…» (Втім, п’яниця звертався так не тільки із твариною: повернувшись додому, вона побив дружину й порвав хустку, що їй подарував).

Собаку змогли приручити дачники, і знову вона виявилася беззахисної перед людьми: «Кусака завмерла від страху й безпомічного очікування: вона знала, що, якщо тепер хто — небудь ударить її, вона вже не в силах буде впитися в тіло кривдника своїми гострими зубами: у неї відняли її непримиренну злість». «Добрі» люди, що приїхали на дачу, спочатку хотіли неї пристрілити, потім приручили. Тільки приручити й кинути — ще більш жорстоко. Леле було « ж — а — алко» кидати собачку, поки їй не пообіцяли взяти породистого щеняти, і вона виїхала вже без жалю. На її очах люди знущалися з місцевого юродивого, що огризався, викликаючи регіт, але ця сцена нічого не викликала в її душі, крім нудьги

Дачники виїхали, собака знову втратив ім’я, і для неї настала ніч розпачу: «Собака вив — рівно, наполегливо й безнадійно спокійно. І тому, хто чув це виття, здавалося, що це стогне й рветься до світла сама безпросвітно — темна ніч, і хотілося в тепло, до яскравого вогню, до люблячого жіночого серця». Не про відносини між людьми й собакою говорить автор, а олюдях.

А за безсловесну Кусаку говорить у розповіді сам автор Леонід Андрєєв

Схожі публікації