Липень… Середина літа. Дні стоять довгі, найдовші в році. Адже ніколи сонце не встає так рано і не лягає так пізно…

…Одного липневого спекотного дня прокинулося Сонце рано-вранці і швидко попливло по небу, високо-високо, як це завжди робило влітку. Піднявшись угору, воно зручно вмостилось і з цікавістю почало спостерігати за Землею. Дуже йому подобалося це заняття. Найбільше ж воно любило спостерігати за напрочуд мальовничим куточком Землі, який люди називали Україною. Саме сюди щодня Сонце слало свої найтепліші, найлагідніші промінці, аби в садах цієї чарівної землі дозрівали фрукти, на городах — овочі, аби наливалося зерном колосся, бо скоро ж уже й жнива мали розпочатися. Любило Сонце українську землю, її поля і степи, гаї і діброви, річки й моря. Любило воно її людей, завжди усміхнених, привітних, щирих, працьовитих. Любило посміятися над їхніми дотепними жартами, подобалися йому їхні звичаї, що часто розгорталися в цілі дійства. Але найбільше любило їхні задушевні пісні. Ніде в цілому світі люди не могли співати так гарно, як в Україні, ніде не мали таких голосів. Ось і зараз, усівшись на біленькій пухнастій хмаринці, воно подивилося вниз — на милу серцю землю, і аж засяяло від задоволення, коли почуло пісню, що її виводили чарівними голосами українські дівчата;

Ой на Івана, на Купала

Там ластівочка купалася.

Там ластівочка купалася

На бережечку сушилася…

І ще більше засяяло Сонце, бо зрозуміло, що сьогодні на українській землі дивне свято — Івана Купала.

Цілий день Сонце не зводило очей з України, щоб не пропустити жодної події свята. Слідкувало воно за тим, як по всій українській землі молодь сходилася до річок, як збирали хлопці дрова, як робили дівчата ляльку Марену, як плели вінки з квітів, слухало, як співали вони купальських пісень, як перекидалися жартами.

Втомилося Сонце. Не так ясно вже світило. Почало сутеніти. А молодь почала водити купальські хороводи між щойно підпаленими вогнищами. Дівчата опускали вінки в річку, щоб понесла їх вода і розповіла дівчині про її милого. Із завмиранням серця разом з дівчатами слідкувало Сонце за кожним вінком, опущеним на воду, примовляло за дівчатами, просило щасливої долі. Не заспокоїться воно, не піде спочивати, поки не побачить, що сталося з усіма вінками, буде вмовляти річки, аби вони не топили вінків, щоб не залишилися дівчата самотніми.

Поступово хороводи переросли в ігрища, і чим більше розросталися численні багаття на березі річки, тим шаленішими були ігри молоді. І як не хотілося Сонцю ще подивитися на свято, довелося йому вкладатися спати, аби завтра раненько знову прокинутися й освітити землю, а по дорозі на небо розпитати в Місяця, що ж цікавого було на святі ще. А завтра розкаже йому Місяць про те, як хлопці та дівчата, взявшись за руки, по двоє плигали через багаття, як топили в річці Марену, як розбрелися лісом у пошуках цвіту папороті, бо щиро вірили, що той, хто знайде цей цвіт, який розпускається тільки в купальську ніч, буде весь свій вік щасливий…

Піднімаючись наступного дня на небо, Сонце бачило, як з українських лісів поспішали додому молоді люди. Чи знайшов хто-небудь з них цвіт папороті, чи ні, Сонце не знало, проте йому дуже хотілося, щоб такий чудовий народ був щасливим. І з подивом спостерігало, як молодь, що тільки-но повернулася додому, поспішає на поля, бо наступного року після свята Івана Купала починалися в Україні великі жнива…

Схожі публікації