На тлі романтизму особливо відчутна зміна пушкінських ліричних емоцій. Вірш починається в сумну мить «згасання» любові. Такий «сутінковий» настрій для пушкінської поезії не дуже характерний, як і розвиток ліричної теми на основі заперечень: «не тривожить», «не хочу», «безмовно», «безнадійно». Але смуток згаслого почуття не спустошує, воно залишило в серці спогад світлий і благодійний. Не тільки останній рядок, але й увесь вірш — це благання про щастя коханої.

Утричі повтореному «Я вас любив» наголос падає на «вас», залишаючи «я» ненаголошеним. Тому фінал не несподіваний, а цілком виправданий розвитком почуття: побажання щастя й любові коханій зливається з довірою до світу, що не може бути їй ворожим.

Про вірш «Я вас любив» можна сказати словами Гоголя: «тут немає красномовства, тут лише поезія».

Важливе місце в поезії Пушкіна 1830~х років посідає філософська лірика. До неї належать вірші, у яких поет б’ється над питанням про сенс життя, про призначення людини у світі, про межі й духовні основи буття.

У день свого 29-річчя, 26 травня 1828 року, Пушкін написав вірш «Дарунок даремний, дарунок випадковий…», побудований, як біблійна книга Іова, на серії питань: «Жизнь, зачем тм мне дана?», «Ко мне своєю властью

Из ничтожества воззвал?» На межі зрілості людина прагне осмислити своє місце у світобудові, мету й завдання свого буття:

Цели нет передо мною:

Сердце пусто, празден ум,

И томит меня тоскою

Однозвучний жизни шум.

Питання про смерть, про швидкоплинність людського життя, особливо гостро відчутні на тлі прекрасної природи, яка весь час оновлюється,— одне з найбільш драматичних. Пушкін звертається до нього вже в елегії 1829 року «Чи броджу я уздовж вулиць гучних…» Думка про смерть приходить поетові в ситуаціях, які говорять про життя: «вулиці гучні», «багатолюдний храм», «юнаки божевільні», «дивлюся на дуб усамітнений», «дитину милу пещу». Це дуже точно психологічно, оскільки повнота життя мимоволі змушує задуматися над її кінцем:

День каждьш, каждую годину

Привык я думой провожать,

Грядущей смерти годовщину

Меж них старайсь угадать.

И где мне смерть пошлет судьбина?

В бою ли, в странствии, в волнах?

Или соседняя долина

Мой примет охладелый прах?

Пушкін приймає смерть як неминучий закон буття, вічне в ньому відновлення поколінь:

И пусть у гробового входа

Младая будет жизнь играть,

И равнодушная природа

Красою вечною сиять.

Ці формули життя суворі й тверезі, але зовсім не песимістичні. Вони стали результатом розуміння того, що життя не є святом, воно несе людині, крім праці і турбот, ще й радість творчого натхнення або дотику до творчості, радість любові й дружби. Життя завжди ширше за уявлення про нього й завжди приховує загадки. «Вірші, складені вночі під час безсоння» (1830) — про осягнення сенсу життя й про відповідальність перед ним людини:

Мне не спится, нет огня;

Всюду мрак и сон докучный.

Ход часов лишь однозвучний

Раздается близ меня.

Парки бабье лепетанье,

Спящей ночи трепетанье,

Жизни мышья беготня…

Что тревожишь тн меня?

Что ти значить, скучный шепот?

Укоризна, или ропот

Мной утраченного дня?

От меня чего ти хочешь?

Ти зовешь или пророчить?

Я понять тебя хочу,

Смшсла я в тебе ищу…

Про філософську лірику Пушкіна, як і про усю його зрілу творчість, можна сказати, що це «поезія дійсності». Філософські проблеми виникають при осмисленні повсякденного реального життя, в останньому випадку — такого прозаїчного, як під час безсоння. Але справа в тому, що під пером Пушкіна повсякденна дійсність набуває глибокого філософського змісту і стає високою поезією.

Схожі публікації