З’явилися нові імена, письменники ставали, як говорили колись, володарями дум, допомагаючи зрозуміти вчорашній і сьогоднішній час. Владимир Войнович був однієї з помітних фігур цієї нової літератури

У його перших добутках, які відразу так залучили, так уразили мене тоді, — саме повсякденне наше життя: повсюдна вбога вбогість, повальне дурість. Здається, немає виходу з лабіринтів цього абсурдного миру, у якому все перевернено, але автор все — таки виводить нас із нього, порятунком служать гумор, глузування, іронія. Сміх допомагає піднятися над накопиченням дивовижних безглуздостей безпросвітного побуту й казарменого суспільного устрою, перебороти їх важкий гне

«Життя й надзвичайні пригоди Івана Чонкина» — іскрометна сатирична панорама радянської дійсності, у якій дісталося всім «непорушним підвалинам» виродливого суспільного устрою. Гумор, іронія ранніх добутків трансформувалися в їдкий сарказм, гострий гротеск. Особистий щоденник майора Федота Федотовича Фигурина містить наступний афоризм, що яскраво відображає суперечливу епоху: «Підозрілим є той, хто замічений у чому — небудь підозрілому. Найбільш підозрілий той, хто ні в чому підозрілому не замічений».

Войнович пише про людей, умовами тотального режиму перетворених в озлоблену, залякану й жадібну юрбу. І варто помітити: у нього ці люди часом діють у ситуаціях, що повторюють самі героїчні й зворушливі колізії світової класики, російської класики й фольклору. От два приклади, хоча їх набагато більше. Недотепа Чонкин, посланий у село Червоне стерегти останки розбитого літака й у метушні початку війни забутий на цьому нікому не потрібному пості, на свій лад переживає всі пригоди казкового простака Иванушки. Смирний і довірливий, Чонкин бере гору над ворогами, здавалося, невразливими — капітаном Милягой і його підручними. Бездомний, він знаходить дах і добру подругу Нюру. Зневажуваний, одержує у фіналі небачену нагороду — орден з генеральських рук. Але отут і казці кінець: орден у нього негайно відбирають, а самого тягнуть вкутузку.

У густонаселеному світі роману, де жорстоко перекручені поняття достоїнства, честі, боргу, любові до Батьківщини, ще жваво одне людське почуття — жалість. Вона живе в груди Чонкина, гіршого із солдатів свого підрозділу, співмешканця почтальонши Нюры, ватажка міфічної банди, що взяла в полон людей Миляги й розгромленої полком під командуванням лютого генерала Дрынова. Чонкин усіх жалує: Нюру, і своїх бранців, і кабана Борьку. Навіть Гладышева, що намагався його застрелити, Чонкин пошкодував, за що й поплатився. Наївному героєві Войновича невтямки, що добре серце — теж крамола. Він зі своїм дарунком жалю воістину ворог держави «і особисто товариша» Миляги, Дрынова, Сталіна

Роман побудований так, що слово стає причиною всіх вирішальних поворотів дій. Чонкин по наущению стервеца Самушкина задає політрукові фатальне питання: « чиВірно, що в Сталіна дві дружини?» Плечовий поширює мерзенну плітку про Нюре. Гладышев строчить донос на сусіда. Співробітники органів, смакуючи розправу над старим шевцем Мойсеєм Соломоновичем, з жахом виявляють, що прізвище їхньої жертви — Сталін. Миляга в мінуту розгубленості невлад викрикує: «Так здраствує товариш Гітлер!» Життя й смерть героїв роману залежать від слова, що пролунало або написаного, недочутого або переверненого. Від слова, що на очах втрачає свій первісний дійсний зміст

Спостережливість письменника гостра, але й сумна, іронія не дає приводу забути, що його персонажі — це обдурені, знедолені бідолахи, що живуть немов у маревному сновидінні, вони мучаються по — справжньому. Войнович невичерпний у зображенні комічних ситуацій, але занадто жалісливий, щоб смішити. І сьогодні ми читаємо Войновича інакше, не тільки сміємося над героями, але й плачемо над ними

Схожі публікації