Однією зі складових щастя, однією з найшляхетніших цілей життя й одним з найбільших виявів людяності є любов. Ми любимо не тільки людей, цим поличним почуттям переймаємося до братів наших менших, до навколишньої природи, до речей, які нас оточують, до рідної оселі і до Батьківщини. Любов підносить людину, кличе її на подвиги, творить історію. Саме любов проголошена в Біблії найвищою людською чеснотою.

Про любов сказано й написано чимало високих і прекрасних слів. Вона надихала багатьох митців, і їй присвячено чимало творів у різних видах мистецтва. Згадую прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії й Остапа із творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»).

Заради любові дехто зважувався на відчайдушні вчинки, ризикував життям, жертвував собою, здійснював героїчні подвиги. Любов одухотворяє, робить кращим і змістовнішим життя людини, наповнює його світлою радістю. Людина, яка каже: «Люблю тебе», обіймає серцем увесь світ, сповнюючись справжньої людяності. Кохання до однієї людини переростає у любов до всього сущого.

На жаль, сьогодні дехто зневажливо ставиться до цього високого почуття, вважаючи, що можна прожити й без любові. Чимало наших сучасників втратило піднесений дух почуття, яке запалювало серця багатьох поколінь. Усе рідше люди виявляють здатність до проявів душевної теплоти, стаючи черствими і байдужими. Дедалі частіше на перший план висуваються міркування корисливості, егоїзму, цинізму та амбітності.

Але я гадаю, що любов — це справді велика краса й сила, яка здатна врятувати й відродити світ, наповнити його духовністю.

Схожі публікації