«Дванадцять» — поема перевороту. Не тільки й не стільки поема, що описує загальну атмосферу, що панує в революції, що гине послу, країні, скільки поема перевороту в душі, що гине, самого поета. Ця поема — глузування над «революцією». Блок у кожному слові, у кожному звуці висміює в неспроможній злості кривавий розгул стихії:

Злість, смутна злість

Кипить у груди…

Чорна злість, свята злість…

Сам він не може вплинути яким — небудь кардинальним образом на історичний хід подій, не може (або не хоче) «говорити напівголосно: «Зрадники! Загинула Росія!»». Він запекло сміється над невідповідністю ідеалів, поставлених «революцією», і навколишньою дійсністю. Він зло сміється й над представниками старого миру — попами, буржуями, баринями — усіма, хто довів країну до революційної ситуації, і над представниками так званого «нового» миру — незначними особистостями, здатними воювати лише з вуличними дівками так з тінями в підворіттях:

Революційний тримаєте крок!

Невгамовний не дрімає ворог!

Товариш, гвинтівку тримай, не бійся! Палънем — Ка кулею у Святу Русь…

Эх, эх! Побавитися не гріх!

Замикайте етажи, Нині будуть грабежі!

Відмикайте льоху — Гуляє нині голота!

У зубах цигарка, прим’ятий картуз, На спину б треба бубновий туз!

«Воля, воля, эх, эх, без хреста!» — звучить як розгульний, розбійницький клич. Не випадково автор відзначив, що «на спину б треба бубновий туз» — такий шматок із червоної або жовтої тканини нашивався на спину каторжникам. Ці люди «ідуть без ім’я святого…»:

Від чого тебе упас

Золотий іконостас?

Несвідомий ти, право,

Розсуди, подумай здраво —

Алі руки не в крові…

Вони проходять як стихія, вони проносяться як хуртовина, вони підкоряються тільки внутрішньому прагненню руйнування: «Ми на горі всім буржуям світову пожежу роздуємо». Автор постійно порівнює рушійні сили революції зі сліпою стихією, що все валить на своєму шляху:

Чорний вечір

Білий сніг

Вітер, вітер!

На ногах не коштує людина

Вітер, вітер — .

На всьому божому світлі!

Розігралася чтой — те хуртовина,

Ой, хуртовина, ой, хуртовина!

Не видать зовсім один одного!

За чотири за кроку!

У поемі послідовно застосований художній прийом, заснований на ефекті контрасту. Відразу впадає в око, що зоровий ряд будується на чергуванні мотивів нічної темряви й сніжної хуртовини. Ця колірна символіка ясна по своєму змісті. Вона знаменує два життєві історичні початки: низьку й високе, неправду й правду, минуле й майбутнє — усе, що протиборствує як на всьому світі, так і в кожній людській душі. Символіка ця соціально прояснена, у ній — відбиття й художнє узагальнення реальних історичних явищ

Що таке сніжна хуртовина в «Дванадцяти», як не образ «історичної погоди», образ самого перевороту й хаосу, їм принесеного? Чорний вечір і білий сніг втілюють у своїй контрастності історичну буру, потрясшую мир. Біле, світле, сніжне тріумфує у фіналі поеми, де повністю перемагає непроглядну тьму, з якої вийшли дванадцять. Тут автор завуалированно пророкує перемогу білої, світлої сили над чорно — червоним хаосом, принесеним тією стихією, до якої належали дванадцять

«Дванадцять» — це повне торжество стихії. Вона — головний герой поеми. Як сама поема, так і стихія в ній єдина й синтетична, хоча усередині її самої діють самостійні характери з них власними індивідуальними рисами

Дванадцять червоногвардійців пробиваються крізь люту хуртовину; вони «до всього готові», їм «нічого не жаль», вони настороженны; їх веде вперед інстинкт, але вони ще толком не уявляють собі до кінця весь зміст своєї боротьби, свого «державного кроку» у майбутнє. Вони в цій боротьбі ще немовлята, породжені разом з «новим» миром, породжені самим цієї «новим» миром

У героях поеми, що беззавітно вийшли на штурм старого миру, мабуть, більше від анархічної «вольниці» (активно діяла в Жовтневі дні), ніж від авангарду петроградського робітничого класу, що під предводительством партії більшовиків забезпечив перемогу революції

Відчуття «зльоту» революції з величезною силою позначилося в «Дванадцяти» у мотивах нічної заметілі, рвучкого, різкого вітру, завихреного снігу. Ці мотиви проходять крізь всю поему подібно основній темі в симфонії. При цьому вітер, сніжна хуртовина, пурга як динамічні образи повсталої, що розбушувався стихії здобувають в «Дванадцяти» різний зміст стосовно до різних персонажів поеми. Для тіней і уламків старого миру злий і веселий (зловтішний) вітер — сила ворожа, що безжалісно вимітає їх з життя, для дванадцяти ж він — їхня рідна стихія, вони як породження цього вітру, вони дітище хаосу, що прагне до руйнування. Цим дванадцяти хуртовина не страшна, не небезпечна

Червоний прапор з’являється наприкінці поеми, він — цей символ революції — тут стає символом нового хреста Росії. Країна стоїть на роздоріжжя — «за голодний пес», а спереду нібито «світле майбутнє». Є думка, що Христос на чолі червоногвардійців благословляє революцію, її кінцеві цілі й ідеали. Але в тім — раз у раз, що не на чолі — ніде в поемі про це не сказано, — а «спереду». Ми просто звикли сприймати, що спереду, із червоним прапором — виходить, на чолі, але тут інша ситуація: прапор тут персоніфікує собою новий хрест Христа, новий хрест Росії, і йде Христос не на чолі, а його ведуть — ведуть на розстріл, на нове розп’яття…

«Навіщо ж ти прийшов нам заважати? Тому що ти прийшов нам заважати й сам це знаєш. Але чи знаєш ти, що буде завтра? Хто ти? Ти чи це? Або тільки подоба Його. Але завтра ж я засуджу й спалю тебе на багатті, як найлютішого з єретиків, і той самий народ, що сьогодні цілував твої ноги, завтра ж, по одному моєму помаху, кинеться підгортати до твого багаття вугілля. Знаєш ти це? Так, ти, може бути, це знаєш…» Це Достоєвський, «Брати Карамазовы», діалог Великого Інквізитора з Ісусом Христом.

Нікому не потрібна Його допомога, нікому не потрібно Його благословення: «Від чого тебе упас золотий іконостас?» Про якому «моральному благословенні» може йти мовлення, коли «…ідуть без ім’я святого… до всього готові…». Цим дванадцяти не потрібно нічийого благословення,

Точно так само як не потрібно воно було й тим, хто робив революцію. Просто в той час зручно було використовувати вірші такого великого поета у свою користь, з метою виправдання революції й кривавого свавілля, але ж Блок сам говорив, що в його поемі зовсім немає політики

Він любив усіх, він любив Росію й тем болючіше переживав її політичну, економічну й духовну кризу. Блок проживав всі події, що відбувалися в Росії, разом із країною. Він разом з його Руссю страждав, замерзав, голодував. Тому Блок у своїй поемі почуває настрій і переживання кожного персонажа й з точністю передає емоції кожного. Автор постійно підкреслює, наскільки далекі «високі» ідеї революції від земного життя:

Від будинку до будинку

Простягнуть канат

На канаті плакат:

«Вся влада Установчим Зборам!»

Бабуся вбивається — плаче,

Ніяк не зрозуміє, що виходить,

На що такий плакат,

Такий величезний шматок?

Скільки б вийшло онуч для хлопців,

А всякий — роздягнений, разут…

У жовтневому перевороті поет почув тільки одну «музику» — громову музику катастрофічної катастрофи старого миру, що він так давно передчував і чекав. Так, він чекав, але скоріше не стільки катастрофи самого миру, скільки зміни в психології людей, зміни людської свідомості, поліпшення миру не за рахунок його перелому й переділу, а за рахунок внутрішніх змін у кожній людині, тобто зміни миру за рахунок зміни самої людини. Тому кривавий переворот, проголошений соціалістичною революцією, Блок сприйняв як що раптово налетіла, але вже передвіщену й очікувану стихію. Революція, по Блоці, всемирна, загальна й неостановима. Вона втілилася для нього з найбільшою повнотою в образі нестримного «світової пожежі», що спалахнув у Росії й буде ще довго розпалюватися усе більше й більше, переносячи свої вогнища й на Захід і на Схід, — доти «поки не запалає й не згорить старий мир ущент».

Схожі публікації