В «Піднятій цілині» зображений найважливіший момент у житті нашої країни — колективізація, коли донське козацтво разом з усім трудовим радянським селянством переходить до нового колективного, соціального життя. У центрі роману коштують люди двох різко протилежних таборів — табору соціалізму й табору контрреволюції. Це знайшло відбиття й у самій зав’язці роману. Дія «Піднятої цілини» починається стрімко: у хутір Гремячий Балку приїжджають два чоловіки — білогвардійський офіцер Половців і путиловский робітник Давидов. Давидов посланий партією, щоб організувати колгосп. Половців посланий для того, щоб зірвати організацію колгоспу. Навколо них і групуються основні діючі особи. Багато діючих осіб ми бачимо в романі: комуністи Нагульнов і Разметнов, агітатор з агитколонны, комсомолець Ваня Найдьонов, мужик Іполит Шалий, Кіндрат Майданников. Це люди, які з ентузіазмом будують нове колгоспне життя. Їхню роботу направляє комуніст Давидов. Будівництво соціалізму в селі намагаються зірвати білогвардійці, кулаки: Островнов, Бородін, Лапшинов, Фрол Дамасков, Тимофій Рваний. Ними верховодить білий офіцер Половців. Створювати нове життя комуністам доводилося не тільки в боротьбі проти кулаків і білогвардійців, створення нового життя пов’язане з подоланням власницьких подань про життя, століттями вихованих вкрестьянстве.

Починається колективізація в хуторі Гремячий Балка не стільки тому, що для цього створені хоч які — небудь умови в даному місці тепер, скільки від романтическо — героїчного революційного пориву уповноваженого Давидова, присланого з міста, від верстата, незнайомого з місцевими умовами, чужинця, що не знає, а виходить, що не жалує людей, з якими йому доведеться працювати. Героїчний^ — героїчний — романтично — героїчний порив цей спровокований розпорядженням «із самого верху» про стовідсоткову колективізацію й ліквідацію куркульства як класу. Треба помітити, що Давидов приїжджає в хутір не один. Разом з ним, хоча й таємно від нього, приїжджає туди осавул Половців, і — теж у зв’язку з постановою про суцільну колективізацію. Осавул розуміє, що якщо в мужика, у козака всерйоз почнуть віднімати нажите їм своїм горбом добро, то не винесе цього хазяйська душа, піде козак на всі, щоб відстояти те, що має, у чому все життя його полягає, і підняти його на повстання буде легше всього. Отже, у хутір одночасно прибувають чужі селу люди, щоб втрутитися в її життя, мало про це життя знаючи, мало її цінуючи й мало поважаючи її закони. Характерно, що папір, що повинен підписати вступив в «Союз звільнення рідного Дону» Яків Лукич, дуже схожий на заяву про вступ у колгосп: «Зобов’язуюся беззаперечно слухатися своїх начальників і командирів. Зобов’язуюся все своє надбання привести на вівтар православної батьківщини. У чому й подписуюсь». Спроба зібрати людей у колгосп і в союз звільнення як би взаємно один одного виключають, кидають один на одного похмурий відсвіт, взаємно виявляють безпідставність і волюнтаризм і того, і іншого підприємства. Колгосп починає організовуватися взимку, коли немає ні підготовлених приміщень для змісту більших груп худоби й птаха разом, ні достатньої кількості кормів. Тварини й птах мерзнуть і голодують, а люди, навіть переконані, своїм розумом, що дійшли до користі усуспільнення, як, наприклад, Кіндрат Майданников, серцем тужать за своєю животиною, і нудно, і гірко їм на опустілому базу. Люди, зараховані в розряд кулаків, практично перестають бути людьми. Вони стають ворогами, а значить — вовками. Такої людини вже не шкода, і дитини його не шкода, і родини його не шкода.

Шолохов підкреслює, що жили — те бідно в основному ті, хто не хотів і не вмів працювати. Із приходом революції все перевернулося, і Дамасковы із заможних хазяїв перетворилися в кулаків, як і багато хто інші: Гаевы, у яких дітей «одинадцять штук», Тит Бородін, що добровільно в 18 році пішов у Червону гвардію. І от що дивно — не подобалися чомусь Радянської влади роботящі люди. Тих, хто працював день і ніч, «чіплявся зубами в господарство, як кобель у падлу», викликали в осередок або Раду й «соромили страшним соромом». Виявилося, що богатым тепер бути соромно, а бути бедным, користуючись чужим майном, стало нормою. Коли Андрій Разметнов прийшов зі своєю групою до Фрола Дамаскову, той спробував обуритися. І збурювання його зрозуміло. Людина трудилася все життя, і тепер на старості років повинен втратитися всього: будинку, худоби, навіть одягу. Але вирок був невблаганний — «знищуємо тебе як кулацкий клас». Для родини Дамасковых подібна «грабиловка» обернулася трагедією, а для учасників розкуркулювання — справжнім святом. Демка Ушаков з явним задоволенням перераховував стільці, ліжка, чоботи, кожухи. Соромливий Михайло Игнатенок намагався стягнути з хазяйської дочки спідниці, які та встигла на себе надягти. Навіть Демид Мовчун, що говорив тільки «при гострій потребі», і те оживився, вступив у розмову. А коли розкрили комора, те все просто сп’яніли від радості. «Червового золота пашеница» була у величезній кількості: отут і на хлібозаготівлю вистачить, і худоба підгодувати. Однак Андрій Разметнов не розділяв загальний «оп’яняючої» радості. Було щось розбійницьке в їхніх діях. Не так представляв він собі рівність між людьми — один віднімає в іншого. Особливо його вразив той момент, коли він побачив «новою, підшитою шкірою» Фроловы валянки на Демиде Мовчуні. Ці самі валянки були на Дамаскове, коли вони тільки прийшли. Увечері цього ж дня Разметнов прийде в сільраду й скаже Давидову: «Більше не працюю… Розкуркулювати більше не піду». Ідея розкуркулювання — одержати всі, нічого не роблячи. Така вседозволеність розхолоджує людей, позбавляє їх людського обличия. Адже по суті своєї розкуркулювання — те ж грабіжництво, тільки офіційне, прикрите нічим не обґрунтованими розпорядженнями й постановами Радянської влади. Таке насильство неприйнятно для Шолохова, як і взагалі кожне насильство

Схожі публікації