Відомий український поет, талановитий перекладач, вдумливий учений та мистецтвознавець, Максим Рильський ніколи у своєму житті не розмінювався на дрібноти. Його художній доробок позначений глибокими роздумами про місце людини в житті, про вічні та високі духовні цінності, він пронизаний мотивами любові до всього сущого. Поет вмів побачити суттєве, вічне у звичайному, буденному, зовні «непоетичному» та наповнити все це високим змістом та сенсом. Незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу, поривання в блакить — ось ідейно-емоційні домінанти образного світу лірика. Він постійно прагнув досконалості, гармонії. І, як багато хто з поетів, шукав цю гармонію у світі природи.

Природа та кохання — два світи краси і правди, які щоразу по-новому відкривав для себе Максим Рильський від першого до останнього вірша. Ще з юнацьких років митця хвилювала проблема стосунків людини й природи. В одному з віршів він писав:

Люби природу не як символ

душі своєї, люби природу не для себе,

люби для неї. Вона — це мати.

Будь же сином, а не естетом.

І станеш ти не папіряним —

живим поетом.

З цих рядків видно, що природа для поета — не тільки тло, «не тільки тема вірша», а живий, мінливий світ осмисленого існування, щоразу інший, щоразу неповторний. Саме тому пейзажна лірика Рильського кличе нас розкривати «висоти незміримі й святі глибини» довкілля, а разом з тим і такі ж незглибимі таїни людської душі. Тож ця лірика водночас і любовна, інтимна. І завжди сповнена гармонією. Яскравим почуттям єдності ліричного героя з рідною землею вражають поезії «Поле чорніє…», «Яблука доспіли, яблука червоні!..», «На білу річку впали роси…» та багато інших.

Про Максима Рильського часто говорять як про поета «живої вічності, рухомого спокою, світлого суму». І це дійсно так, адже у своїх віршах він умів віднайти гармонію між протилежними началами та врівноважити їх в органічному синтезі. Наприклад, співаючи гімн коханню, його животворній та чарівній силі, він розумів, що незмінними супутниками любові завжди є зажура та неспокій.

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля.

Я піду — і, може, більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим.

І її зірвали радісні уста, — а тепер у серці щось тремтить і грає.

Як тремтить на сонці гілка золота…

Ми відчуваємо в цих рядках сум, однак попри всі протилежні настрої та інтонації, цей вірш стверджує, що життя прекрасне, і немає кінця цій красі. Автор навіть розлуку з коханою сприймає як закономірний розвиток життя в усій його повноті, а образ достиглих яблук уособлює мудрість і спокій душі героя в час розставання.

Максим Рильський — поет найвищої культури. Він завжди перебував у царстві мудрості та краси, сповідуючи ідеал «ученого», високоосвіченого митця. Саме таким поетом-ученим, поетом-книжником, поетом-ерудитом він був усе своє життя. Мистецтво для нього — це окремий світ, навіть більший, глибший за світ зовнішній. Наприклад, у вірші «Під осінніми зорями» він писав:

Коли усе в тумані життєвому

загубиться і не лишить слідів,

не хочеться ні з дому, ні додому,

бо й там, і там огонь давно згорів, —

В тобі, мистецтво, у тобі одному є захист:

у красі незнаних слів, у музиці, що вроду,

всім знайому, утілює в небесний перелив…

У душі поета вогонь ніколи не згорав. І кращі його вірші присвячені неординарним, видатним постатям культури, мистецтва. Так, у вірші «Шопен» автор за допомогою слова майстерно передав усю широку палітру емоцій та почуттів, які народжує в душі людини музика.

Рильський ніколи не стояв осторонь світових подій. І коли вони докотилися до « ясних зір і тихих вод » його Батьківщини, велика любов поета до рідної землі, столоченої солдатськими чобітьми, вилилась на папір. Саме Мати-Україна стала центральним образом поетичних збірок воєнних літ: « За рідну землю », « Світла зброя», «Слово про рідну матір» та інших, у яких автор розкриває високі духовні поривання українського народу, його патріотичні почуття та незгасну віру в перемогу:

Ні! Сили на землі нема

і сили на землі не буде,

щоб потягти нас до ярма,

щоб потоптати наші груди…

Така тверда позиція самого автора. Максим Рильський оспівував вічні людські цінності. Світло та чистота душі для нього — вище за все. Це світло виявляється у щирості почуттів, справжньому коханні, розумінні краси природи, співчуванні близьким, своєму народу, любові до рідної країни. Він завжди був переконаний, що повноцінне людське життя також неможливе без поезії, музики, живопису, без краси. Мистецтво виховує людину, піднімає його душу до незвіданих висот, учить відчувати красу, а відтак естетично розвинена особа несе у своєму серці відповідальність за все суще на землі. Така людина завжди думатиме про те, що найбільші досягнення науки й техніки мають не руйнувати довкілля, а допомагати людині жити щасливо. А поезія, мистецтво — це духовність, а без неї людина перетворюється на бездушного робота.

Яскраву та точну оцінку внеску М. Рильського в світову літературу дав Ю. Лавріненко: «Подібно як античні класики, Рильський великим духовним зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із серця бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний класичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духовної перемоги…»

Схожі публікації