Майже в кожного письменника є добуток, що є справою всього його життя, утвором, у яке вклав він свої шукання й таємні думи. Для Гоголя це, без сумніву, «Мертві душі», так і, що залишилися незакінченими після сімнадцяти лет роботи

Поема викликала гарячі суперечки й толки. В. Г. Бєлінський мав всі підстави сказати, що питання про «Мертві душі» стільки ж літературний, скільки й суспільний, результат зіткнення старих початків з новими. Читаючи книгу вперше, я мало обертав уваги на ліричні міркування автора про Росію й російський народ. Эти прекрасные места даже казались неуместными в сатирической поэме. Перечитав недавно «Мертвые души», я вдруг открыл Гоголя как великого патриота, убедился, как важен для всего замысла писателя исполненный гордости образ Руси.

За останні роки величезно виріс питання про долю нашої, сьогоднішньої Росії, про її призначення, майбутність, про здатність російського народу знову зробити історичний ривок. Учені, письменники, політики й економісти сперечаються про це. Всю країну схвилювали міркування А. И. Солженицына «Як нам облаштувати Росію». Часом мені як би чутися слова Н. А. Некрасова, звернені до російського народу:

Ти прокинешся ль, виконаний сил,

Иль, доль корячись закону,

Усе, що міг, ти вже зробив

Створив пісню, подібну до стогону,

И духовно навіки почив?..

Як же не звернутися до співака землі росіянці Гоголю за радою в такий складний час? З того моменту, як бричка Чичикова тихо вкотилася в губернське місто NN. і до того, як цей «набувач» поспішно їде з міста, проходить небагато часу, але читач устигає не тільки познайомитися з дивною розмаїтістю поміщиків і чиновників, але й побачити образ цілої країни, зрозуміти «незліченне багатство російського духу».

Письменник не відокремлює поміщиків і чиновників від народу, як це роблять критики. Особисто мені здається, що неправильно тлумачити, начебто всі поміщики й чиновники, та й сам Чичиков, і є справжні «мертві душі». Так можна назвати із всіх типів тільки Плюшкина, душу якого омертвіла від жадібності. Але сам Гоголь пояснює, що «подібне явище рідко попадається на Русі». Здорованя Собакевича, здатного з’їсти цілого осетра; гульвісу, брехуна, гуляку й скандаліста Ноздрева; мрійливого ледаря Манилова; скупу «дубинноголовую» Коробочку; пропаленого хабарника Івана Антоновича «кувшинное рило», поліцмейстера, що об’їжджає торговельні ряди як свою вотчину, і багатьох інших героїв «мертвими душами» не назвеш. Це або хазяї — кулаки, або марні люди, або негідники, яких Гоголь зумів «припрягти».

И ці добродії, і Петрушка із Селіфаном, і два мужики, що сперечаються, чи доїде колесо до Москви, — частина російського народу. Але не краща частина. Щирий образ народу бачиться, насамперед, в описах померлих селян. Ними захоплюються й автор, і Чичиков, і поміщики. Їх уже ні, але в пам’яті людей, їх що знали, вони здобувають билинний вигляд

«Милушкин, цегляр! міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятників, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, те й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Веремій Сорокоплехин! так той мужик один стане за всіх, у Москві торгував, одному оброку приносив по п’ятистах рублів. Адже от який народ!» «Каретник Михєєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні». Так похваляється своїми селянами Собакевич. Чичиков заперечує, що вони вже вмерли й тільки «мрія». «Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михєєв, так ви таких людей не знайдете: машинища така, що в цю кімнату не ввійде… А в плечиськах у нього була така силища, який немає в коня…»

И сам Павло Іванович, розглядаючи списки куплених селян, начебто бачить їх наяву, і кожний мужик одержує «свій власний характер». «Пробка Степан, тесля, тверезості зразкової», — читає він і починає представляти: «А! От він… от той богатир, що у гвардію годився б!» Далі думка підказує йому, що Степан виходив із сокирою всі губернії, з’їдав хліба на гріш, а в поясі приносив, вірно, рублів по ста

Протягом декількох сторінок знайомимося ми з різноманітними долями простих людей. Ми бачимо російський народ, насамперед, повним сил, талановитим, живим, бадьорим. Із захватом говорить письменник і про живе, влучне російське слово, що виривається з — під самого серця

Не всегда русские люди покорны властям. Обиды могут довести их до мести. В «Повести о капитане Копейкине» рассказывается, как герой Отечественной войны 1812 года, инвалид, обиженный чиновниками, собирает вокруг себя шайку вольных людей.

Росія встає перед нами у своїй величі. Не та Росія, де чиновники хабарничають, поміщики промотують маєтки, селяни пиячать, де погані дороги й готелі. Письменник бачить іншу Русь, » птаха — трійку». «Чи не так і ти, Русь, що жвава необгонимая трійка несешся?» І образ країни — трійки зливається з образом майстра, що снарядили «дорожній снаряд». Гоголь бачить Русь великої, що вказує шлях іншим, думає йому, як обганяє Русь інші народи й держави, які, «косячись, постораниваются й дають їй дорогу».

Історія, на жаль, розсудила по — іншому. Не вдалося нашій країні обігнати інші. І нині здраствують в інших чинах і обличчях ноздревы, чичиковы, манилови й плюшкины. Але жива Русь, » птах — трійка». И, незважаючи на безладдя, не можуть не почуяться «інші, ще досі не лайливі струни, стане незліченне багатство російського духу, пройде чоловік, обдарований божеськими доблестями, або дивовижна російська дівиця, який не знайти ніде у світі, з усією чудовою красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самовідданості». І віриться нам, жителям Росії, що пророчими виявляться в майбутньому слова письменника: «Піднімуться російські рухи… і побачать, як глибоко заронилось у слов’янську природу те, що сковзнуло тільки по природі інших народів…»

Схожі публікації