Глава I. ЩО Я ВВАЖАЮ ПОЧАТКОМ ЮНОСТИЯ сказав, що дружба моя із Дмитром відкрила мені новий погляд на життя, її мета й відносини. Сутність цього погляду складалася в переконанні, що призначення людини є прагнення до морального вдосконалення й що вдосконалення це легко, можливо й вічно. Але дотепер я насолоджувався тільки відкриттям нових думок, що випливають із цього переконання, і складанням блискучих планів моральної, діяльної майбутності; але життя моя йшла всі тим же дріб’язковим, заплутаним і дозвільним порядком.Ті доброчесні думки, які ми в бесідах перебирали з обожненим другом моїм Дмитром, чудесним Митей, як я сам із собою пошепки іноді називав його, ще подобалися тільки моєму розуму, а не почуттю. Але прийшов час, коли ці думки з такою свіжою силою морального відкриття прийшли мені в голову, що я злякався, подумавши про те, скільки часу я втратив даром, і негайно ж, ту ж секунду захотів додавати ці думки до життя, із твердим наміром ніколи вже не змінювати ім.И с цього часу я вважаю початок юності.Мені був у той час шістнадцятий рік наприкінці. Учителі продовжували ходити до мене, St. — Jerome доглядав за моїм навчанням, і я поневоле й неохоче готувався до університету. Поза навчанням заняття мої складалися: у відокремлених нескладних мріях і міркуваннях, у деланиях гімнастики, для того щоб зробитися першим силачем у світі, у шлянии без усякої певної мети й думки по всіх кімнатах і особливо коридору дівочій і в разглядывании себе в дзеркало, від якого, втім, я завжди відходив з важким почуттям зневіри й навіть відрази. Зовнішність моя, я переконувався, не тільки була некрасива, але я не міг навіть утішати себе звичайними розрадами в подібних випадках. Я не міг сказати, що в мене виразна, розумна або шляхетна особа. Виразного нічого не було — самі звичайні, грубі й дурні риси; ока маленькі сірі, особливо в той час, коли я смотрелся в дзеркало, були скоріше дурні, чим розумні. Мужнього було ще менше: незважаючи на те, що я був не малий ростом і дуже сильний по літам, всі риси особи були м’які, мляві, невизначені. Навіть і шляхетного нічого не було; навпроти, особа моє було таке, як у простого мужика, і такі ж більші ноги й руки; а це в той час мені здавалося дуже соромно.Глава II. ВЕСНАВ той рік, як я вступив в університет, Свята була якось пізно у квітні, так що іспити були призначені на Фоміній, а на Страсний я повинен був і говіти й уже остаточно приготавливаться.Погода після мокрого снігу, що, бувало, Карл Иваныч називав "син за батьком прийшов", уже дня три стояла тиха, тепла і ясна. На вулицях не видно було клаптика снігу, брудне тісто замінилося мокрою, блискучою бруківкою й швидкими струмками. З дахів уже на сонце стаивали останні капелі, у палісаднику на деревах надувалися бруньки, надворі була суха доріжка, до стайні повз замерзлу купу гною й біля ґанку між каменями зеленілася моховита травичка. Був той особливий період весни, що сильніше всього діє на душу людини: яскраве, на всім блискуче, але не жарке сонце, струмки й проталинки, пахуча свіжість у повітрі й ніжно — блакитне небо з довгими прозорими хмаринками. Не знаю чому, але мені здається, що у великому місті ще ощутительнее й сильніше на душу вплив цього першого періоду народження весни, — менше бачиш, але більше передчуваєш. Я стояв біля вікна, у яке ранкове сонце крізь подвійні рами кидало курні промені на підлогу моєї нестерпно обридлої мені класної кімнати, і вирішував на чорній дошці якесь довге алгебраїчне рівняння. В одній руці я тримав порвану м’яку "Алгебру" Франкера, в іншій — маленький шматок мела, яким забруднив уже обидві руки, особа й лікті полуфрачка. Микола у фартуху, із засуканими рукавами, відбивав кліщами замазку й відгинав цвяхи вікна, що відчинялося в палісадник. Його заняття й стукіт, що він робив, розважали мою увагу. Притім я був у досить дурному, незадоволеному настрої. Всі якось мені не вдавалося: я зробив помилку на початку обчислення, так що треба було все починати з початку; крейда я два рази упустила, почував, що особа й руки мої забруднені, губка десь пропала, стукіт, що робив Микола, якось боляче потрясав мої нерви. Мені хотілося розсердитися й поворчать; я кинув крейду, "Алгебру" і став ходити по кімнаті. Але мені згадалося, що нині Жагуча середа, нині ми повинні сповідатися, і що треба втримуватися від усього дурного; і раптом я прийшов у якийсь особливий, лагідний стан духу й підійшов до Миколи. — Дозволь, я тобі допоможу, Микола, — сказав я, намагаючись дати своєму голосу саме лагідне вираження; і думка, що я надх
оджу добре, придушивши свою досаду й допомагаючи йому, ще більше підсилила в мені цей лагідний настрій духу.Замазка була відбита, цвяхи відігнуті, але, незважаючи на те, що Микола із всіх сил смикав за поперечини, рама не подавалася."Якщо рама вийде тепер відразу, коли я потягну з ним, — подумав я, — значить гріх, і не треба нині більше займатися". Рама подалася набік і вийшла. — Куди віднести її? — сказав я. — Дозвольте, я сам попораюся, — відповідав Микола, очевидно здивований і, здається, незадоволений моєю ретельністю, — треба не поплутати, а те там, у прикомірку, вони в мене по номерах. — Я помічу неї, — сказав я, піднімаючи раму.Мені здається, що, якби прикомірок був версти за дві й рами важила б удвічі більше, я був би дуже задоволений. Мені хотілося змучитися, роблячи цю послугу Миколі. Коли я повернувся в кімнату, цеглинки й соляні пірамідки були вже перекладені на підвіконня й Микола крильцем змітав пісок і сонних мух, у розчинене вікно. Свіже пахуче повітря вже проникнуло в кімнату й наповнював її. З вікна чувся міський шум і цвірінькання горобців у палісаднику.Всі предмети були освітлені яскраво, кімната повеселіла, легкий весняний вітерець ворушив аркуші моєї "Алгебри" і волосся на голові Миколи. Я підійшов до вікна, сіл на нього, перегнувся в палісадник і задумався.Якесь нове для мене, надзвичайно сильне й приємне почуття раптом проникнуло мені в душу. Мокра земля, по якій подекуди вибивали яскраво — зелені голки трави з жовтими стеблинками, блискучі на сонце струмки, по яких вилися шматочки землі й друзки, що зачервонілися прути бузку із вспухлыми бруньками, що гойдалися під самим віконцем, клопітливе чиликанье пташок, копошившихся в цьому кущі, мокрий від снігу, що танув на ньому, чорнуватий забір, а головне — це пахуче сире повітря й радісне сонце говорили мені виразно, ясно про щось новому й прекрасному, котре, хоча я не можу передати так, як воно позначалося мені, я постараюся передати так, як я сприймав його, — всі мені говорило про красу, щастя й чесноту, говорило, що як те, так і інше легко й можливо для мене, що одне не може бути без іншого, і навіть що краса, щастя й чеснота — те саме."Як міг я не розуміти цього, як дурний я був колись, як я міг би й можу бути гарний і щасливий у майбутньому! — говорив я сам собі. — Треба скоріше, скоріше, цю же мінуту зробитися іншою людиною й почати жити інакше". Незважаючи на це, я, однак, довго ще сидів на вікні, мріючи й нічого не роблячи. Чи траплялося вам улітку лягти спати вдень у похмуру дощову погоду й, прокинувшись коли заходило сонце, відкрити ока й у чотирикутнику, що розширюється, вікна, з — під полотняної сторы, що, надмувшись, б’ється прутом об підвіконня, побачити мокру від дощу, тінисту, лілувату сторону липової алеї й сиру садову доріжку, освітлену яскравими косими променями, услыхать раптом веселе життя птахів у саду й побачити комах, які в’ються в отворі вікна, просвічуючи на сонце, відчути захід последождевого повітря й подумати: "Як мені не соромно було проспати такий вечір", — і квапливо підхопитися, щоб іти в сад порадіти життям? Якщо траплялося, то от зразок того сильного почуття, що я пспытывал у цей час.Глава III. МРІЇ"Нині я висповідаюся, очищаюся від всіх гріхів, — думав я, — і більше вуж ніколи не буду… (отут я пригадав всі гріхи, які найбільше мучили мене), Буду щонеділі ходити неодмінно в церкву, і ще після ціла година читати євангеліє, потім з біленької, котру я буду одержувати щомісяця, коли надійду в університет, неодмінно два з полтиною (одну десяту) я буду віддавати бедным, і так, щоб ніхто не знав: і не жебраком, а стану відшукувати таких бедных, сироту або бабусю, про які ніхто не знає.У мене буде особлива кімната (вірно, St. — Jerome’ова), і я буду сам забирати її й тримати в дивній чистоті; людини ж нічого для себе не буду змушувати робити. Адже він такий же, як і я. Потім буду ходити щодня в університет пішки (а коли мені дадуть дрожки, то продам їх і гроші ці відкладу теж на бедных) і в точності буду виконувати всі (що було це "всі", я ніяк би не міг сказати тоді, але я жваво розумів і почував це "всі" розумного, морального, бездоганного життя). Буду становити лекції й навіть уперед проходити предмети, так що на першому курсі буду першим і напишу дисертацію; на другому курсі вже вперед буду знати всі, і мене можуть перевести прямо в третій курс, так що я вісімнадцяти років скінчу курс першим кандидатом із двома золотими медалями, потім витримаю на магістра, на доктора й зроблюся першим ученим у Росії… навіть у Європі я можу бути першим уч

Схожі публікації