Володя великої й Володя маленький

Пустите мене, я хочу сама правити! Я сяду поруч із ямщиком! — говорила голосно Софія Львівна. — Ямщик, перегоди, я сяду з тобою на козла.

Вона стояла в санях, а її чоловік Володимир Никитыч і друг дитинства Володимир Михайлыч тримали її за руки, щоб вона не впала. Трійка неслася швидко.

— Я говорив, не випливало давати їй коньяку, — шепнув з досадою Володимир Никитыч своєму супутнику. — Экий ти, право!

Полковник знав по досвіду, що в таких жінок, як його дружина Софія Львівна, слідом за бурною, трошки пьяною веселістю звичайно наступає істеричний сміх і потім плач. Він боявся, що тепер, коли вони приїдуть додому, йому, замість того щоб спати, прийде возитися з компресами й краплями.

— Тпрр! — кричала Софія Львівна. — Я хочу правити!

Вона була искренно весела й тріумфувала. В останні два місяці, із самого дня весілля, неї млоїла думка, що вона вийшла за полковника Ягича з розрахунку й, як говориться, par depit; сьогодні ж у заміському ресторані вона переконалася нарешті, що любить його жагуче. Незважаючи на свої п’ятдесят чотири роки, він був так стрункий, спритний, гнучкий, так мило каламбурив і підспівував циганкам. Право, тепер старі в тисячу разів цікавіше молодих, і схоже на те, начебто старість і молодість помінялися своїми ролями. Полковник старше її батька на два роки, але чи може ця обставина мати яке — небудь значення, якщо, говорячи по совісті, життєвої сили, бадьорості й свіжості в ньому незмірно більше, ніж у ній самої, хоча їй тільки двадцять три роки?

"ПРО, мій милий! — думала вона. — Дивовижний!"

У ресторані вона також переконалася, що від колишнього почуття в її душі не залишилося навіть іскри. До друга дитинства Володимирові Михайлычу, або попросту Володі, якого вона ще вчора любила до навіженства, до розпачу, тепер вона почувала себе зовсім байдужої. Сьогодні весь вечір він здавався їй млявим, сонним, нецікавим, незначним, і його холоднокровність, з яким звичайно ухиляється від платежу по ресторанних рахунках, цього разу обурило її, і вона ледь удержалася, щоб не сказати йому: "Якщо ви бедный, то сидите будинку". Платив один тільки полковник.

Тому, може бути, що в очах у неї миготіли дерева, телеграфні стовпи й замети, найрізноманітніші думки приходили їй у голову. Вона думала: по рахунку в ресторані сплачено сто двадцять і циганам — сто, і завтра вона, якщо захоче, може кинути на вітер хоч тисячу рублів, а два місяці назад, до весілля, у неї не було й трьох рублів власних, і за кожною дрібницею доводилося звертатися до батька. Яка зміна в житті!

до обіду із заплаканими очами й усе кудись їхала, і говорили про неї, що вона, бедняжка, не знаходить собі місця. Він був тоді дуже гарний і мав надзвичайний успіх у жінок, так що його знав все місто, і розповідали про нього, начебто він щодня їздив з візитами до своїх шанувальниць, як доктор до хворих. І тепер, навіть незважаючи на сивину, зморшки й окуляри, іноді його сухорлява особа, особливо в профіль, здається прекрасним.

Батько Софії Львівни був військовим доктором і служив колись в одного полку з Ягичем. Батько Володі теж був військовим доктором і теж служив колись в одного полку з її батьком і з Ягичем. Незважаючи на любовні пригоди, часто дуже складний і неспокійні, Володя вчився прекрасно; він скінчив курс в університеті з більшим успіхом і тепер обрав своею спеціальністю іноземну літературу й, як говорять, пише дисертацію. Живе в казармах, у свого батька, військового доктора, і не має власних грошей, хоча йому вже тридцять років. У дитинстві Софія Львівна й він жили в різних квартирах, але під одною дахом, і він часто приходив до неї грати, і їх разом учили танцювати й говорити французькою мовою; але коли він виріс і зробився струнким, дуже гарним юнаком, вона стала соромитися його, потім полюбила безумно й любила до останнього часу, поки не вийшла за Ягича. Він теж мав незвичайний успіх у жінок, чи ледве не із чотирнадцяти років, і дами, які для нього змінювали своїм чоловікам, виправдувалися тим, що Володя маленький. Про нього недавно хтось розповідав, нібито він, коли був студентом, жив у номерах, ближче до університету, і щораз, бувало, як постукаєшся до нього, то чулися за дверима його кроки й потім вибачення напівголосно: "Pardon, je ne suis pas seul". Ягич приходив від нього в захват і благословляв його на подальше, як Державін Пушкіна, і, очевидно, любив його. Обоє вони по цілих годинниках мовчачи грали на більярді або в пікет, і якщо Ягич їхав куди — небудь на трійці, то брав із собою й Володю, і в таємниці своєї дисертації Володя присвячував тільки одного Ягича. На початку, коли полковник був помоложе, вони часто попадали в положення суперників, але ніколи не ревнували друг до друга. У суспільстві, де вони бували разом, Ягича прозвали Володею більшим, а його друга — Володею маленьким. У санях, крім Володі великого, Володі маленького й Софії Львівни, перебувала ще одна особа — Маргарита Олександрівна, або, як її всі кликали, Рита, кузина пані Ягич, дівчина вже за тридцять, дуже бліда, із чорними бровами, в pince — nez, що курила цигарки без перепочинку, навіть на сильному морозі; завжди в неї на груди й на колінах був попіл. Вона говорила в ніс, розтягуючи кожне слово, була холодна, могла пити лікери й коньяк скільки завгодно й не п’яніла й двозначні анекдоти розповідала в’януло, несмачно. Удома вона від ранку до вечора читала товсті журнали, обсипаючи їхнім попелом, або їла морожені яблука. — Соня, перестань біситися, — сказала вона співучо. — Право, нерозумно навіть. стали домішуватися й похмурі. Вона думала: цій людині, що сидить проти, було відомо6 що вона його любила, і він, звичайно, вірив розмовам, що вона вийшла за полковника par depit. Вона ще жодного разу не визнавалася йому в любові й не хотіла, щоб він знав, і приховувала своє почуття, але по особі його видно було, що він превосходно розумів її — і самолюбство її страждало. Але в її положенні унизительнее всього було те, що після весілля цей Володя маленький раптом став обертати на неї увага, чого раніше ніколи не бувало, просиджував з нею по цілих годинниках мовчачи або бовтаючи про дрібниці, і тепер у санях, не розмовляючи з нею, він злегка наступав їй на ногу й потискував руку; очевидно, йому того тільки й потрібно було, щоб вона вийшла заміж; і очевидно було, що він нехтує її й що вона збуджує в ньому інтерес лише відомої властивості, як дурна й непорядна жінка. І коли в її душі торжество й любов до чоловіка мішалися з почуттям приниження й ображеної гордості, то нею опановував запал і хотілося тоді сісти на козла й кричати, підсвистувати… Саме в те самий час, як проїжджали повз жіночий монастир, пролунав удар великого тысячепудового дзвона. Рита перехрестилася. — У цьому монастирі наша Оля, — сказала Софія Львівна й теж перехрестилася й здригнулася. — Навіщо вона пішла в монастир? — запитав полковник. і раптом — мабуть! Здивувала! — Це неправда, — сказав Володя маленький, опускаючи комір шуби й показуючи гарну особу. — Отут не par depit, а суцільний жах, якщо хочете. Її брата, Дмитра, заслали в каторжні роботи, і тепер невідомо, де він. А мати вмерла з горя. Він знову підняв комір. — И добре зробив Оля, — додав він глухо. — Жити на положенні вихованки, так ще з таким золотом, як Софія Львівна, — теж подумати треба! Софія Львівна почула в його голосі презирливий тон і хотіла сказати йому зухвалість, але промовчала. Нею знову опанував той же запал; вона піднялася на ноги й крикнула плачучим голосом: — Я хочу до утрені! Ямщик, назад! Я хочу Олю бачити! вискочила із саней і одна, без провідника, швидко пішла до в

Схожі публікації