У сараї

Була десята година вечора. nike air max dame Кучері Степан, двірник Михайло, кучерів онук Алешка, що приїхав погостювати до діда із села, і Никандр, сімдесятирічний старий, що приходив щовечора у двір продавати оселедці, сиділи навколо ліхтаря у великому каретному сараї й грали в королі. У відкриту навстіж двері видний був весь двір, великий будинок, де жили добродії, видні були ворота, льоху, двірницька. Усе було покрито нічними потемками, і тільки чотири вікна одного із флігелів, зайнятих мешканцями, минулого яскраво освітлені. Тіні колясок і саней з піднятими нагору голоблями тяглися від стін до дверей, перехрещувалися з тінями, що падали від ліхтаря й гравців, тремтіли… За тонкою перегородкою, що відокремлювала сарай від стайні, були коня. Пахнуло сіном, так від старого Никандра йшов неприємний оселедцевий захід.

У королі вийшов двірника; він прийняв позу, яка, на його думку, личить королеві, і голосно висякався в червону картату хустку.

— Тепер, кому хочу, тому голову зрубаю, — сказав він.

Алешка, хлопчик років восьми, з білявої, давно не стриженою головою, у якого до короля не вистачало тільки двох хабарів, сердито й із заздрістю подивився на двірника. Він надувся й насупився.

— Я, дід, під тебе буду ходити, — сказав він, замислюючись над картами. — Я знаю, у тебе дамка бубней.

— Ну, ну, дурачок, буде тобі думати! Ходи!

Алешка несміливо пішов з бубнового валета. Adidas ZX 700 Heren У цей час знадвору почувся дзвінок. Brandon Belt Jersey

— А, щоб тебе… — проворчал двірник, піднімаючись. — Іди, король, ворота відчиняти.

Коли він небагато погодя повернувся, Алешка був уже принцом, селедочник — солдатом, а кучері — мужиком.

— Справа виходить дрянь, — сказав двірник, знову всідаючись за карти. — Зараз докторів випустив. Не витяглися.

— Де їм! Почитай, тільки мозки розколупали. Коли куля в голову потрапила, то вже які там доктори…

— Без пам’яті лежить, — продовжував двірник. — Повинне, помре. Алешка, не підглядай у карти, псенок, а те за юшки! Так, доктори знадвору, а батько з матір’ю у двір… Тільки що приїхали. Dont’a Hightower Jersey Виттю цього, плачу — не приведи бог! Кажуть, один син… Горі!

Всі, крім Алешки, зануреного в гру, оглянулися на яскраво освітлені вікна флігеля.

— Завтра велено в ділянку, — сказав двірник. — Допит буде… А я що знаю? Нешто я бачив? Кличе мене нині ранком, подає лист і говорить: "Відпусти, говорить, у поштову скриньку". А в самого ока заплакані. Дружин і дітей будинку не було, гуляти пішли… Поки, виходить, я ходив з листом, він і випалив з левольвера собі в скроню. Приходжу, а вуж його куховарка на весь двір голосить.

— Великий гріх, — проговорив сиплим голосом селедочник і покрутив головою. — Великий гріх!

— Від більшої науки, — сказав двірник, підбираючи хабар. — Розум за розум зайшов. Бувало, по ночах сидять і всі папери пише… Ходи, мужик!.. А гарний був пан. Із себе білий, чорнявий, високий!.. Чималий був мешканець.

— Начебто всьому отут причина жіновий стать, — сказали кучері, ляскаючи козирною дев’яткою по бубновому королі. — Начебто чужу дружину полюбив, а своя обридла. Буває.

— Король бунтуется! — сказав двірник.

У цей час знадвору знову почувся дзвінок. король, Що Збунтувався, досадливо сплюнув і вийшов. У вікнах флігеля замигтіли тіні, схожі на танцюючі пари. Пролунали у дворі стривожені голоси, квапливі кроки.

— Повинне, знову доктори прийшли: — сказали кучері. — Залегается наш Михайло…

Дивний виючий голос пролунав на мить у повітрі. Алешка злякано подивився на свого діда, кучері, потім на вікна й сказав:

— Вчерась біля воріт він мене по голові погладив. Ти, говорить, хлопчик, з якого повіту? Дід, хто це вив зараз?

Дід нічого не відповів і поправив вогонь у ліхтарі.

— Пропала людина, — сказав він небагато погодя й позіхнув. — И він пропав, і дитинки його пропали. Тепер дітям на все життя сором.

Двірник повернувся й сіл біля ліхтаря.

— Помер! — сказав він. — Послали за бабами в богадільню.

— Царство небесне, вічний спокій! — прошептали кучері й перехрестився.

Дивлячись на нього, Алешка теж перехрестився.

— Не можна таких поминати, — сказав селедочник..

— Отчого?

— Гріх.

— Це вірно, — погодився двірник. — Тепер його прямо в пекло, до нечистого…

— Гріх, — повторив селедочник. — Таких не ховати, ні отпевать, а однаково як падло, без усякої уваги.

Старий надяг картуз і встав.

— У нашої барині — генеральші теж от, — сказав він, насуваючи глибше картуз, — ми ще тоді кріпаками були, менший син теж от так від великого розуму з пістолета собі в рот випалив. За законом виходить, треба ховати таких без попів, без панахиди, за цвинтарем, а бариня, виходить, щоб сорому від людей не було, підмазала поліцейських і докторів, і такий папір їй дали, начебто син у гарячці це саме, у нестямі. За гроші всі можна. Поховали його, виходить, з попами, честь честю, музика грала, і поклали під церквою, тому покійний генерал цю церкву на свої гроші вибудував і вся його там рідня похована. Тільки от це, братики, проходить місяць, проходить іншої — і нічого. На третій місяць доповідають генеральші, із церкви цієї самої сторожа прийшли. Що треба? Привели їх до неї; вони їй у ноги. Kansas State Wildcats "Не можемо, говорять, ваше превосходительство, служити… Шукайте інших сторожів, а нас, зробіть милість, звільніть". Goedkoop Nike Air Max — Чому таке? — "Ні, говорять, ніякої можливості. Ваш синок всю ніч під церквою виє".

Алешка здригнувся й припав особою до спини кучерів, щоб не бачити вікон.

— Генеральша спочатку слухати не хотіла, — продовжував старий. — Все це, говорить, у вас, у простолюду, від думки. Мертва людина не може вити. Через час сторожачи знову до неї, а з ними й дячок. Виходить, і дячок чув, як той виє. Бачить генеральша, справа погана, замкнулася зі сторожами в себе в спальні й говорить: "От вам, друзі, двадцять п’ять рублів, говорить, а за це ви вночі потихеньку, щоб ніхто не бачив і не чув, вирийте мого нещасного сина й закопайте його, говорить, за цвинтарем". І, повинне, по стаканчику них піднесла… Сторожі так і зробили. Плита — Те з надписом під церквою й посейчас, а він — те сам, генеральський син, за цвинтарем… Ох, господи, прости нас, грішних! — зітхнув селедочник. — У році тільки один день, коли за таких молитися можна: троицына субота… Жебраком за них подавати не можна, гріх, а можна за упокій душі птахів годувати. Генеральша кожні три дні на перехрестя виходила й птахів кормила. Раз на перехресті звідки не візьмися чорний собака; підскочила до хліба — і була така… Відомо, яка це собака. Scarpe Hogan Генеральша потім днів п’ять, як напіврозумна, не пила, не їла… Раптом це впаде в саду на коліна й молиться, молиться… Ну, прощайте, братики, дай вам бог, цариця небесна. Підемо, Михайлушка, відчиниш мені ворота. Селедочник і двірника вийшли. Кучері й Алешка теж вийшли, щоб не залишатися в сараї. — Жила людина й помер! — сказали кучері, дивлячись на вікна, у яких усе ще миготіли тіні. — Сьогодні ранком отут по дворі ходив, а тепер мертвий лежить. — Прийде час, і ми помремо, — сказав двірник, ідучи із селедочником, і їх обох уже не було видно в сутінках. Кучері, а за ним Алешка, несміливо підійшли до освітлених вікон. Дуже бліда дама, з більшими заплаканими очами, і сивий, благовидний чоловік зрушували серед кімнати два ломберних столи, імовірно, потім, щоб покласти на них небіжчика, і на зеленому сукні столів видні були ще цифри, написані крейдою. Куховарка, що ранком бігала по дворі й голосила, тепер стояла на стільці й, витягаючись, намагалася закрити простынею дзеркало. — Дід, що вони роблять? — запитав пошепки Алешка. — Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід. — Підемо, дитинка, настав час спати. Кучері й Алешка повернулися в сарай. Помолились богові, роззулися. Степан ліг у куті на підлозі, Алешка в санях. Сарайные двері були вже закриті, сильно смерділо гаром від погашеного ліхтаря. Небагато погодя Алешка підняв голову й подивився навколо себе; крізь щілини дверей видний було світло все від тих же чотирьох вікон.

  • Nike Air Max 2017 Dames groen
  • — Дід, мені страшно! — сказав він. — Ну, спи, спи… — Тобі говорю, страшно! — Що тобі страшно? Экой пустун! Помовчали. Алешка раптом вискочив із саней і, голосно заплакавши, підбіг до діда. — Що ти? Чого тобі? — злякалися кучері, теж піднімаючись. — Виє! — Хто виє? — Страшно, дід… Слышь? Кучері прислухалися. — Це плачуть, — сказав він. — Ну, мабуть, дурачок. Їм шкода, ну й плачуть. — Я в село хочу… — продовжував онук, схлипуючи й тремтячи всім тілом. — Дід, поїдемо в село в мамці; поїдемо, дід, милий, бог тобі за це пошле царство небесне… — Экой дурень, а! Ну, мовчи, мовчи… Мовчи, я ліхтар засвічу… Дурень! Кучері намацали сірники й запалили ліхтар. Але світло не заспокоїло Алешку. — Дід Степан, поїдемо в село! — просив він, плачучи. — Мені отут страшно… і — і, як страшно! І навіщо ти, окаянний, мене із села виписав? — Хто це окаянний? А нешто можна законному дідові такі безпідставні слова? Висічу! — Висічи, дід, висічи, як сидорову козу, а тільки звези мене до мамки, зроби божеську милість… — Ну, ну, онученя, ну! — зашептали ласкаво кучері. — Нічого, не бійся… Мені й самому страшно… Ти богові молися! Скрипнула двері, і здалася голова двірника. — Не спиш, Степан? — запитав він. — А мені всю ніч не спати, — сказав він, входячи. — Всю ніч відчиняй ворота так замикай… Ти, Алешка, що плачеш? — Страшно, — відповів за онука кучері. Знову в повітрі ненадовго пронісся виючий голос. Двірник сказав: — Плачуть. Мати очам не вірить… Пристрасть як убивається. — И батько отут? — И батько… батько нічого. Сидить в уголушке й мовчить. Дітей до рідного віднесли… Що ж, Степан? У свого козиря зіграємо, чи що? — Давай, — погодилися кучері, почухуючись. — А ти, Алешка, ступай спи. Женити пора, а ревеш, негідник. nike blazer pas cher Ну, ступай, онученя, іди… Присутність двірника заспокоїло Алешку; він несміливо пішов до саней і ліг. І поки він засипав, йому чувся напівшепіт: — Б’ю й навалюю… — говорив дід. — Б’ю й навалюю… — повторював двірник. У дворі подзвонили, двері скрипнула й теж, здавалося, проговорила: "Б’ю й навалюю".

    Схожі публікації