У царювання великого князя Володимира, неподалік від Києва, на березі швидкого Дніпра, у відокремленій хатині жили три молоді дівчини, сиротки, дуже дружні між собою; одна називалася Пересветою, інша — Мирославою, а третя — Людмилою.Пересвітла й Мирослава були прекрасні, як травневий день; сусіди називали їхніми червоними трояндами, отчого вони зробилися трохи самолюбні.Людмила була не красуня, ніхто її не хвалив, і подруги її, яких вона любила всім серцем, повторювали їй кожний божий день: — Людмила, бідна Людмила, ти ніколи не вийдеш заміж. Хто тебе полюбить, ти не красуня й не багата.Добра Людмила вірила їм у простоті серця й не засмучувалася: "Вони говорять правду: я ніколи не вийду заміж. Що ж потреби? Я буду любити Пересвітлу й Мирославові найбільше на світі, буду ними улюблена: якого счастия бажати мені більше?" Так думала простосерда Людмила, і чиста душа її була спокійна. Їй минуло п’ятнадцять років, але ще ніяке неясне бажання не хвилювало безневинного її серця: любити своїх подруг, ходити за квітами, розспівувати пісні, як ніжна малинівка, — такі були всі задоволення доброї Людмили.В один день всі три подруги гуляли по березі струмка, осіненого соснами й березами. Пересвітла й Мирослава рвали квіти для прикраси голови своєї, і Людмила також рвала їх — для Пересвітла й Мирослави: вона уявляла, що їй непристойно думати про прикрасу.Раптом бачать вони на березі струмка бабусю, що спала глибоким сном; сонячні промені падали прямо на її голову, сиву й майже позбавлену волосся. Пересвітла й Мирослава засміялися. — Сестриця, — сказала одна, — яка здасться тобі ця красуня? — Краще тебе, Мирослава! — И тебе, Пересвітла! — Шафран навряд чи перевершить желтизною ці прекрасні щоки, покриті приємними зморшками. — А цей ніс, Пересвітла, не чи правда, що він дуже скромно пригнувся до підборіддя? — Сказати правду, і підборіддя відповідає своею фигурою гарному носу. Вони срослись, сестриця.У продовження розмови й та й інша безупинно сміялися. — Ах, сестриці, — сказала тиха Людмила, — вам не пристало глузувати із цієї старушкою. Що вона вам зробила? Вона стара: її чи це провина? І ви состареетесь у свою чергу: для чого ж глузувати з того недоліком, що неодмінно будете мати самі. Глузувати зі старого — значить раніше часу глузувати із себе. Будьте розважливі, скажу краще — будьте жалісливі. Подивитеся, як сонце палить голову цієї бідної жінки. Наламаємо березових гілок, сплетемо навколо її маленький курінь, щоб сон її міг бути спокійний і безпечний. Прокинувшись, вона благословить нас, буде за нас молитися, а небо завжди виконує молитви старих і жебраків, так говорила мені покійна матінка.Пересвітла й Мирослава відчули провину свою; вони наламали разом з Людмилою березових гілок, сплели курінь і прикрили їм голову сплячої. Вона незабаром прокинулася, побачила над собою тінь, зачудувалася, початку оглядатися — перед нею стояли Пересвітла, Мирослава й Людмила. — Дякую вам, милі незнайомки, — сказала вона, — приближьтесь, хочу залишити вам пам’ятник моєї подяки. От три пояси; кожна з вас може вибрати для себе той, котрий здасться їй краще й більше до особи.Бабуся кладе на траву три пояси: два з них були надзвичайно багаті, з великих перлів і алмазів; третій був проста, незвичайної білизни стрічка, прикрашена фіалками.Пересвітла й Мирослава кинулися на перли й алмази; Людмилі дісталася біла стрічка. — Дякую тобі, — сказала вона бабусі, — цей простий убір мені пристойніше. Пересвітла й Мирослава прекрасні особою: їм повинне мати й одяг прекрасну, а для мене досить простій і самої скромної. — Ти говориш правду, мій друг, — сказала бабуся Людмилі, надягаючи на неї пояс, — ніколи ні за які скарби у світлі не знімай із себе цієї стрічки; не вір людям, які будуть говорити, що він тобі не личить; остерігайся зваби гордості: втративши цей пояс, ти втратиш і счастие, з ним нерозлучне.Людмила поцілувала бабусю й дала їй слово не віддавати нікому подарунка. Бабуся зникла. Пересвітла й Мирослава не могли вслухатися в її слова; вони із замилуванням розглядали свої жемчуги й алмази й ледь встигли сказати, що вони дуже їй вдячні.Пересвітла й Мирослава узялися за руки й побігли у свою хатину. Людмила, помітивши, що вони мали між собою таємницю, ішла за ними видали. — Не чи правда, — сказала нарешті Мирослава, оборотясь до Людмили, — що ця смішна бабуся зробила тобі надзвичайно багатий подарунок? — Не богатый, але дуже для мене приємний: я не люблю пишності. — Але для чого б їй не зрівняти тебе з нами? — Я про це не подумала. Те, що мені дають,
приємніше для мене того, у чому мені відмовляють. — Подивися, як наші алмази блищать. — Подивитеся на мою стрічку, як вона біла! — И тобі не завидно? — чи Можна заздрити тим, яким любиш? Я задоволена, якщо ви щасливі. — Ти добра дівчина, Людмила. Залишися будинку, а ми підемо а Київ купувати нові плаття: наші занадто бідні для таких поясів, які прикрашені алмазами й перлами. За одну перлину можемо купити десять пар самого багатого плаття.Пересвітла й Мирослава пішли в Київ; Людмила залишилася будинку поливати квіти й годувати своїх пташок.Ввечеру Мирослава й Пересвітла вернулися в хатину з великим запасом багатих уборів. — Важлива новина, сестриця, — сказала Пересвітла Людмилі, — молодий князь Святослав, Владимиров син, прекрасний, як весняний день, і хоробрий, як богатир Добрыня, хоче вибрати собі наречену. Безліч красунь, боярських дочок і навіть простих поселянок, збирається в Київ з далеких російських міст, із сіл і хатин. Хто ж заборонить і нам шукати руки прекрасного князя Святослава? Бог дав нам красу, а добра бабуся нагородила нас багатством. Мирослава і я хочемо переселитися в Київ: кожна з нас завдяки своєму дорогоцінному поясу може із честию й відмінністю здатися в люди. Ми зважилися й завтра відправляємося в Київ. І ти, добродушна Людмила, можеш за нами піти; ти будеш дивитися за нашим будинком, а нарешті побачиш і церемонію вибору, що повинна бути надзвичайно чудова. — Охоче виконаю ваше бажання, сестриці, — відповідала з веселою посмішкою Людмила, — буду служити вам від усього серця: ваше задоволення становить моє счастие. Намагайтеся зачарувати прекрасного князя, я буду молити бога, щоб він схилив до вас його серце.Що сказано, те й зроблено. Подруги на інший день, рано поутру, відправилися в Київ. Мирослава й Пересвітла оголосили себе дочками багатих новгородських посадників. Один з бояр Владимирових записав імена їх у число бажаючих представити себе на вибір князеві Святославові. Людмила не здалася нікому; вона молилася богові про счастии своїх подруг, шила їм плаття, низала для них намиста, викладала золотим галуном і алмазами їхні сарафани; забуваючи самою себе, вона жила для одних милих подруг своїх.Нарешті наступив урочистий день вибору. Ввечеру палац великого князя Володимира освітився тисячами світильників; палата, призначена для торжества, оббита була малиновим оксамитом; ослона, на яких належало сидіти красуням, іногородн і київським, були покриті шовковими килимами із золотою бахромою, а для великого князя Володимира й князя Святослава приготували піднесене місце, на якому стояли два крісла зі слоновой кістки із золотою насечкою. На вулиці, що веде до князівського двору, тіснилася безліч народу й горіли вогні різнобарвні.Нарешті зазвучали бубни — представилося видовище чудове: сто красунь, що цвітуть, як весняні троянди, ідуть попарно, серед піднесеної юрби киян, до палацу великого князя; кожна з них має при собі служницю: Людмила супроводжує Пересвітлі й Мирославі.Людмила одягнена була в біле плаття й оперезана своїм поясом; русяві волосся її, заплетені косою, були перевиті простою лентою. Вона приближилась із сильним трепетом серця до палати князя Володимира, села за своїми подругами й з таємним, боязким передчуттям дивилася на двері, у яку повинні були ввійти великий князь Володимир і син його Святослав прекрасний.Довго царювала глибока тиша в князівській палаті. Раптом заграла військова музика; двері розчинилися із шумом; входять попарно бояри й богатирі, одні в багатих парчевих платтях, інші в чудовій військовій збруї, у золотих кольчугах, у блискучих шоломах, осінених білим пір’ям. Вони розділяються й стають по обидва боки князівського трону. Ущухає лайлива музика; грають ніжні флейти; всі очі звернені на отверстые двері; раптом є князь Володимир у багатому князівському уборі; він веде за руку молодого Святослава, одягненого просто, з открытою головою, з розкиданими по плечах світло — русявими кучерями, чарівного, квітучого молодостию; на щоках його грав рум’янець, свіжий, як весняна троянда; в очах, більшими, чорними й осінених густими віями, сіяло ніжне полум’я; стан його був гнучкий і стрункий, хода велична, всі рухи приємні.Ах, Людмила, бідна Людмила, що зробилося із твоїм серцем при першому погляді на прекрасного юнака?"Для чого я не красуня, для чого я не багата?" — подумала вона, зітхнула, опустила ока на груди свою, котра хвилювалася сильніше колишнього, але незабаром знову, проти волі, спрямувала їх на чарівного князя, що стояв один, посередині великої палати, прекрасний,

Схожі публікації