У нас є біблія праці, але ми її не цінуємо. Це розповіді Зощенко.

Єдиної людини, що показав нам трудящого, ми втоптали в бруд. А я вимагаю пам’ятників для Зощенко по всіх містах і містечкам Радянського Союзу або принаймні, як для дідуся Крилова в Літньому Саду.Осипнув Мандельштам27 вересня 1930 року заарештували в Москві мого батька. У тому ж році я вперше побачив М. М. Зощенко. Востаннє попрощався з ним на похоронах у Ленінграді.Для будь — якого знайомства — — — і двадцять вісім років, — — — і строк чималий. Він знав мене дитиною, школярем — підлітком, юнаком, людиною зрілого років.Наезжая в Москву, Зощенко приходив у наш "опустілий будинок". Михайло Михайлович із ніжністю ставився до батька, редактору його книг.У ті важкі расстрельные роки увага стороннього до родини "ворога народу" рассматриваплось як найвищий критерій порядності.Я часто дивлюся на останню прижиттєву фотографію М. М. Зощенко, з насолодою перечитую його нестаріючі книги й щораз знаходжу в них своєрідну й неповторну самобутність.Михайло Михайлович Зощенко народився на Україні, у Полтаві — — — і 10 серпня 1895 року. Батько потомствений дворянин — — — і художник величезного дарування. Його дивні полотна: акварелі, малюнки, олівцеві начерки зберігаються в запасниках Третьяковської галереї в Москві й у Російському музеї в Ленінграді. Шість десятиліть вони терпляче чекають черги поки їх виставлять для широкого огляду.Мати Зощенко — — — і російська.В 1913 році Михайло Зощенко закінчив гімназію."Восени 1914 року почалася світова війні, — — — і згадує Михайло Михайлович, — — — і і я, кинувши юридичний факультет Петроградського університету, пішов в армію, щоб на фронті з достоїнством умерти за свою батьківщину".Він служив у Мингрельском полку Кавказької гренадерської дивізії. У дев’ятнадцять пет його зробили в поручики, за хоробрість нагородили бойовими орденами й привласнили чина штабс — капітана. Про подвиги молодого офіцера писали газети й журнали. Два роки на передовий. Бої, — — — і один страшнее іншого. Поранення. Контузії. Отруєння газами. Важкі операції. Прийшло те, чого він найбільше боялася — — — і самітність, меланхолія, надламана серце, виснаження нервової системи, невір’я у власні сили й це, мабуть, найстрашніше для майбутнього письменника.Михайло Зощенко ввійшов у літературу на самому початку двадцятих років. Він приніс у мистецтво досвід людини минулого через три війни — — — і Першу світову, цивільну й революцію. Його шлях у мистецтві був важким і складним. Він перепробував безліч професій: комендант поштамту, швець, актор драматичного театру, міліціонер, телефоніст, агент карного розшуку, інструктор по птахівництву, діловод, секретар суду, кондуктор трамвая, рахівник…М. М. Зощенко почав з добутків дуже сильних, уже перша його книга "Розповіді Назара Ілліча Синебрюхова" — — — і (1922) говорила про те, що в літературу ввійшов письменник з особливим, ні на кого не схожим голосом. Герой його розповідей Синебрюхов говорив:"Яким ні на є рукомеслом займуся — — — і все в мене в руках кипить і вертиться".Стрілочник запитує Аполлона Переленчука, героя повести "Аполлон і Тамара", що собирались покінчити самогубством:" — — — і чи Знаєш яке ремесло? — — — і Немає. — — — і Це зле, — — — і сказав стрілочник, покачавши головою — — — — і Як же це, брат без рукомесла жити? Це, я тобі скажу, немислимо зле! Людині потрібно неодмінно розуміти рукомесло…"Стрілочник улаштовує Аполлона Перепенчука на роботу гробаря, і в цьому ясно звучить іронія автора стосовно людей, зайнятим тільки переживаннями й пустопорожніми міркуваннями.Комічна розповідь, створена письменником викривав міщанина. Він проривався крізь шквал життєвого каліцтва. Він вносив у ряди "шановних громадян" і "нервових людей" сум’яття й безладдя.Одержавши иа фронті хронічне захворювання серця М. М. Зощенко глибоко зацікавився вопросамм психоаналізу. У букіністів Ленінграда, Москви, Києва, Харкова, Одеси, Воронежа він діставав книги Зиґмунда Фрейда, вивчав йогів, читав Кафку, Пруста, Ницше. Зібрав велику літературу про Достоєвського, намагаючись проникнути в його внутрішній мир. Захопився психіатрією, генетикою, парапсихологією, філософією, фізіологією. У нього зав’язалися добрі, дружні відносини з академіком И. П. Павловым професором Л. С. Штерн, селекціонером И. В. Мічуріним.Двадцять років він виношував задум своєї Головної Книги — — — і самої розумної й самої людяної, талановитої й мудрої.У роки Другої світової війни він перебував в евакуації в Алма — Ата. Москвичі й ленінградці, кияни й одесити, імениті діячі літератури й мистецтва найчаст
іше зустрічалися на товкучці, де можна було все продати й усе купити.По вечорах, що сушиться тугою, М. М. Зощенко приходив у нетоплений павільйон кіностудії, де напівголодний Сергій Михайлович Эйзенштейн знімав "Івана Грозного".Художники подружилися.Вони вміли мовчати й слухати тишу.Михайло Михайлович запросив Эйзенштейна, Віктора Шкловского, Олену Булгакову й мене послухати тільки що закінчену повість. — — — і Я не пророк, — — — і сказав Эйзенштейн, — — — і але по^ — гарному заздрю, книга ваша переживе покоління.Темпераментний Віктор Борисович Шкловский, почухавши рукою потилиця відполірованої голови, проговорив, захлинаючись скоромовкою: — — — і Миша, ти написав кращу свою книгу, але вона не вчасно. Або ти станеш великим, або ж тебе обіллють брудом.Уважна й турботлива Олена Сергіївна десь роздобула пляшку горілки й зі своєї кімнатки принесла більшу, тарілку оладий. Усе накинулися на їжу. В одна мить спорожнили заповітну пляшку. Эйзенштейн у портфелі виявив полпачки сподіваючись і кілька шматочків пиленого цукру.Олена Сергіївна тихо сказала: — — — і Михайло Опанасович Булгаков вашу повість, Мишенька, поставив би на полицю із самими улюбленими книгами.Зощенко вдячно кивнув, потім глухо проговорив: — — — і Я завжди дбайливо ставився до того, що написав достойнейший з письменників, Михайло Булгаков…Щомісячний літературно — художній журнал "Жовтень" надрукував повість М. М. Зощенко "Перед сходом сонця" у шостому й сьомому номерах за 1943 рік. У Росії вона більше не перевидавалася. На другий день після виходу у світло ці номери стали бібліографічною рідкістю. З бібліотек — — — і районних, міських, обласних, республіканських і інших вони давно вилучені й віддані анафемі. Хоча літературознавці — — — і "зощенковеды", тлумачі "гумору" і "сатири" не забувають на неї посилатися й навіть цитувати цілі шматки.11 грудня 1943 року в ЦК ВКП (б) відбулося обговорення повести М. М. Зощенко. З різкою критикою виступив А. А. Фадєєв. Собачий вереск підняв у пресі Н. С. Тихонов, що у далекій молодості значився в "Серапионовых братах", а потім перекваліфікувався, став факельником і трубадуром холодної війни. Словесним кастетом він бив живих і знущався з мертвого. Фрагмент із його статті:"Повість Зощенко — — — і явище глибоко далеке духу, характеру радянської літератури. У цій повісті дійсність показана з обивательської точки зору потворно перекрученої, споганеної, на перший план висунута дрібна метушня суб’єктивних почуттів".Михайла Зощенко викликав секретар ЦК ВКП (б) Жданов. Красномордый людина з великими кінськими зубами зажадала від його "беззаперечної слухняності". М. М. Зощенко став власником "соціального замовлення" і строгих напуттів. Так з’явилися халтурно — убогі, нікому не потрібні повісті й карамельні, висмоктані з пальця розповіді про Леніна, до яких він ставився досить скептично.Редакція журналу "Юність" доручила мені взяти в М. М. Зощенко інтерв’ю. У Ленінграді його не виявилося. З фотокореспондентом Н. В. Уваровым ми поїхали до нього на дачу в Сестрорецк.Його дружина Віра Володимирівна всіляко намагалася відгородити письменника від будь — яких інтерв’юерів.М. М. Зощенко мене довідався. Смутні очі його потеплішали. Говорив він тихо, спокійно, без навмисного пафосу й без рисовки. Надворі стояло жіноче літо. Михайло Михайлович запропонував нам піти в сад. Ранкова свіжість розташовувала до дружньої, невимушеної бесіди. Мене вразив вид Зощенко. Тонкі павутинки зморщечок избородили його особа, погляд гарних очей перестала бути живим і гострим. Смуток і туга про назавжди збігл і неповернутому наклали на нього свій нещадний відбиток. Старі рани й життєві потрясіння давали про себе знати. Звідси й відчуженість, і неминаюча меланхолія, і апатія.Із собою ми привезли дві пляшки вірменського коньяку. — — — і На жаль, пити мені не можна, — — — і сказав М. М. Зощенко. — — — і Лікар дозволяє молоко, кефір, неміцний кава один раз у тиждень і слабозаваренный чаї.Русалочьей ходою ввійшла Віра Володимирівна. Принесла підношення зі сніданком: молоко, кисляк, бринзу, сир, сир, масло, боржомі, мед, тоненькі скибочки підсмаженого хліба.Після сніданку він проговорив тихим приглушеним голосом: — — — і Ви хочете знати, що із мною відбулося після громадянської війни й революції? Тільки не перебивайте, а то я втрачу нитку розмови. Цей відрізок часу чомусь став усіх цікавити. Упевнено, що писати будуть після моєї смерті. Така еволюція людської природи.Зощенко передихнув. Фрукти він їв повільно. Через помисливіс
ть ретельно розжовував кожний шматок. Без кінця протирав стерильною серветкою ложки, качани, ножі. Боявся мікробів. — — — і Перша світова війна паралізувала моє нутро. Я назавжди втратив почуття орієнтира. Іноді наступав затишок, а потім знову починав переслідувати якась непояснена лиховісна доля. Я ніде не міг знайти заспокоєння, немов Агасфер міняв міста, села, села, хутора. Якось заблукав в Архангельськ. Помори нехитрі люди. З ними добре, безтурботно, весело. На узбережжя Льодовитого океану, у стародавнім російському містечку Мезень зустріло синеокую красуню Ладу. У двадцять три роки вона мала трьох синів. Чоловік її з артіллю рибалок пішов у море за оселедцем, ніхто з них не повернувся. Ладу не вірила, що його поглинула морська безодня й щодня чекала свого нареченого. Таких гарних жінок мені ще не довелось бачити. Я попросив Ладу розділити із мною самітність. — — — і А що буде потім? — — — і запитала вона. — — — і Пройде захват перших ночей, наступить щоденність, вас потягне в Ленінград або в Москву.Я завзято повторював своє, що вона не повинна залишатися в занедбаному краї, де крім льодовому душу холоду нічого немає. — — — і Помиляєтеся, дорогою Михайло Михайлович, — — — і проговорила Лада протяжно, ледве співучо. — — — і В мене є три сини, три богатирі — — — і Петро, Олександр, Микола; щоб щасливими були, нарекла їхніми царськими іменами. Крім того є Віра в Бога, Біблія, ікони, книги, скажіть, хіба цього мало?Я нічого не міг із собою поробити, мені все подобалося в цій жінці: і легка повітряна хода, і співуча образна російська мова, і те, як вона працювала — — — і забирала, стирала, готовила, куховарила. Ладу ніколи не нарікала, усе робила із задоволенням. Пізно ввечері, коли засипали діти. Ладу брала стареньку гітару. Вона знала безліч стародавніх пісень і романсів. Важко було зрозуміти, звідки в неї бралися сили, які соки напоювали її світлу душу?Ладу жила в краї вічної мерзлоти, де влітку зима й навесні зима. Один раз вона відправилася в крамничку за гасом. Стемніло. Захльостувала заметіль. Ладу прискорила крок. У шумі вітру відчула, скоріше інтуїтивно, що її хтось важко наганяє. Зупинилася. У декількох метрах від її піднімалася півтонна брила білої ведмедиці, що свердлила жінку ґудзиковими вічками. Почався двобій. Ладу кинджалом, з яким ніколи не розставалася, убила ведмедицю. Цілий рік у будинку було м’ясо.У той вечір я запитав за вечерею: — — — і Лада, от ви говорите про Віру в Бога, підкреслюєте своє з ним єднання, не забуваєте молитися, з дитинства робите обряди, привчили дітей молитися, а от ВІН забрал у вас коханої людини, вашого єдиного чоловіка, батьків ваших синів?Жінка спокійно відповіла: — — — і Мій батько священик, послідовник патріарха Тихона. Його з матінкою розстріляли більшовики. Ми псковичи. Сюди нас навічно заслали. Простите за відвертість, якщо що не так…Я поїхав у Новгород, потім два місяці жив у монастирі під Псковом. Їздив до Пушкіна в Михайловское. Потім пішли Курськ, Брянськ, Клинцы, Орел. Владимир, Суздаль, Тамбов, з’їздив Смоленську губернію й знову повернувся в Петроград. — — — і чи Вдалося вам, Михайло Михайлович, хоч у якімсь ступені знайти в письменстві внутрішній спокій? — — — і Читацька маса в моїх розповідях шукала голий сміх, попросту говорячи, їм хотілося "поржать, так животики надірвати". Людські страждання, неохайність життя, залишилися за кадром, навіть маститі критики не хотіли розуміти моєї трагедії, мого щиросердечного лементу.Письменницький союз направив М. М. Зощенко в "творчу" відрядження на Біломорсько — Балтійський канал. У Травень — Губі на табірному пункті він випадково побачив Ладу. — — — і Отруєння газами й немитою Ладою в продірявленій тілогрійці — — — і саме тяжке потрясіння в моєму житті, — — — ісказав письменник. — — — і Я запитав неї про синів. Байдужним голосом Лада відповіла, що нічого про їх не знає. Повернувшись додому, я послав їй посилки із продуктами, гроші, теплі речі. Мені хотілося написати повість про жінку — лагернице, прообразом зробити Ладу, але із цього задуму нічого не вийшло. Не я в цьому винуватий. Гуморист у мені давно вмер. В образі людини залишився живий кістяк, що із працею доживає своє століття, написаний Часом і долею.З моря подув холодний вітер. Ми повернулися в будинок. Віра Володимирівна пішла на базар. М. М. Зощенко відчув себе свободней. У присутності дружини йому не хотілося говорити.У його робочої комнатке на письмовому столі лежали книги Фрейда, Кафки, "Щоденник" Достоєвського, "Агасфер" Эжен Сю. Із закладками рукопис "Перед сходом сонця".
Михайло Михайлович поділився задумом романізованої повісті, що виношував багато років, можливо думка і їй запала, коли він лежав у госпіталях отруєний газами. — — — і Їдуть у першу світову війну по лісі на фронті два чоловіки — — — і офіцер і вістовий, два різних чоловіки. Кожний по — своєму любить Русь. Офіцер уже дещо міркує, почуває.Липневий сумеречно — теплий ліс квапливо готувався відійти до сну. Одна за однією змовкали непосидючі лісові птахи, завмирали набухающие темрявою ялинки. Затвердевала смола. І її запах мішався із заходом сухий, що ще не опустився додолу роси. Скрізь був втішний, дрімотний ліс. Він засипав, лікуючи спокоєм збентежені душі офіцера й солдата; ліс був добрий, широкий, був зрозумілий і настирливий, від нього віяло батьківщиною й спокоєм, як віє від старої й мудрої матері… M. М. Зощенко обірвав і заговорив про іншому. Але потім не раз вертався до тої ж сцени в лісі. Щось дуже важливе виникало в тім ненаписаному епізоді — — — і автобіографічне, може бути, що визначило життя. Але коли письменник не договорював, і схоже було, що він не ризикує торкнутися випробуваного в тім прифронтовому лісі почуття словами приблизними…Віра Володимирівна приготувала чай із чудесним домашнім печивом. На стіл послала кокетливу скатертину. Потім пішла до себе. А Зощенко продовжував говорити. Він квапився закінчити свою сповідь: — — — і Редакція дитячого щомісячника "Мурзилка" попросила дати їм для публікації "яка — небудь смішна розповідь". Я відповів по телефоні: "Розповідь неодмінно надішлю найближчим часом, але не впевнений, що він буде дуже смішний, скоріше сумний". Так на сторінках "Мурзилки" з’явилася необразлива розповідь "Пригоди мавпочки". Ця розповідь сподобалася Віссаріонові Саянову, головному редактору журналу "Зірка". Не погодивши із мною, він у порядку самодіяльності передрукував мою розповідь про нещасливу мавпочку. Саянов був упевнений, що зробив мені приємний сюрприз.Фінал не змусив себе чекати.А в цей час "спеціальні кореспонденти" ЦК ВКП (б) — — — і Ермилов, Дымшиц, Еголин під керівництвом Жданова готовили спеціальну, урядову постанову про журнали "Зірка" і "Ленінград". Цебри помий були вилиті на голову М. М. Зощенко за повість "Перед сходом сонця" і за необразливу розповідь "Пригода мавпочки". У серпні 1946 року Михайла Михайловича Зощенко виключили із союзу письменників і вигнали зі членів профспілки.Головний редактор журналу "Юність" В. П. Катаєв эабраковал нашу бесіду. — — — і Замість розмови про бойову радянську сатиру у вас вийшла сентиментальна розмазня. Не піде! Негативи здайте до архіву, отримані гроші — у касу.Лист А. А. Фадєєва М. М. Зощенко12 жовтня 1948 годауважаемый Михайло Михайлович!Вибач, що відповідаю тобі з таким багатомісячним запізненням! У травні я виїхав у санаторій, а потім пішов у тривалу творчу відпустку, та й по всьому волею — неволею відклалися на осінь.Що відбулося із твоєю комедією? Крім мене й П. И. Лебедєва її прочитали деякі інші товариші, від яких також залежала її постановка в театрі. Товариші знайшли, що комедія не переростає в сатиру на американський імперіалізм, що вона недостатньо гостра й зла, що ворог показаний тільки смішним, що при відсутності позитивних персонажів гумористичні обігравання гангстерства без сатиричного викриття самої сутності імперіалізму можуть викликати в глядача зворотний ефект — — — і добросердого відношення до зла. До числа цих товаришів належить К. М. Симонов. Він знайшов також недоліки в комедії й саме тому відмовився неї друкувати. Я радився по цьому питанню з Лебедєвим, і ми прийшли до висновку, що в цих умовах наполягати на постановці комедії в театрі значило б підвести тебе під удар. Усе депо в тім, що й у мене й у нього, — — — і якщо вже говорити про наші сумніви, — — — і те ж головне побоювання викликав цей викладений вище недолік комедії. Мені, щоправда, здавалося, що театр дотягне там, де в тебе зм’якшене, але якщо не тільки я й Лебедєв, а всі звернули увагу саме на цю сторону комедії, значить у цьому є об’єктивна правда й комедія сама має потребу в доробці саме в цьому напрямку.Мені здається, ти цілком можеш це зробити. Питання, що ти хочеш через мене поставити в ЦК, — — — і про можливість твоєї роботи в літературі — — — і питання неправомірний. Адже вся справа в тім, щоб зробити річ політично й художньо цільну й потрібну. Виходить, справа в самій роботі, а не в чиїмсь дозволі на ту або іншу роботу.Я пишу одночасно лист у президію Ленінградського союзу письменників, щоб вони знеслися з г

Схожі публікації