Соседиправо, впору було подумати, начебто в ставку щось трапилося, а на са — мом — те справі рівно нічого. Тільки все качки, і ті, що спокійно дрімали собі на воді, і ті, що вставали на голову нагору хвостами — вони й це вміють, — раптом заспішили на берег. На мокрій глині запам’яталися сліди їхніх лабетів, і видали ще довго чувся їхній крекіт.Вода теж схвилювалася, але ж усього за мінуту перед тим вона стояла недвижно, відбиваючи в собі, як у дзеркалі, кожне деревцо, кожний кустик, старий селянський будинок зі слуховыми оконцами й ласточкиным гніздом, а головне — великий рожевий кущ у повному кольорі, росший над водою в самої стіни. Тільки все це стояло у воді нагору ногами, як перевернена кар — тину. Коли вода схвилювалася, одне набігло на інше, і вся картина пропала. На воді тихо колихалися дві перинки, загублених утоками; їх раптом немов погнало й закрутило вітром. Але вітру не було, і незабаром вони знову спокійно вляглися на воді. Сама вода теж помалу заспокоїлася, і в ній знову чітко відбився будиночок з ласточкиным гніздом і рожевий кущ із усіма його трояндами. Вони були чудо як гарні, але самі про це не знали — їм адже ніхто про це не говорив. Сонце просвічувало крізь їх ніжні ароматні пелюстки, і на душі в троянд було так само добре, як у нас у мінути тихого щасливого роздуму. — Як прекрасне життя! — говорили троянди. — Одного тільки хотілося б нам — поцілувати тепле червоне сонечко так геть ті троянди у воді. Вони так схожі на нас! А ще нам хотілося б розцілувати й тих миленьких птенчи — ков геть там, унизу. Нагорі, над нами, теж є птенчики, вони высовыва — ют із гнізда голівки й попискивают. У них ще немає перинок, як у батька з матір’ю. Так, славні в нас сусіди й угорі й унизу. Ах, як гарне життя!Птенчики нагорі й унизу — нижні — те тільки відбиття верхніх — були горобці, мати й батько їх — теж. Вони заволоділи пустовавшим з минулого го — так ласточкиным гніздом і розташувалися в ньому як у себе будинку. — Що це плаває по воді? Качині діти? — запитали воробьишки, побачивши качині пір’я. — Не задавайте дурних питань! — відповідала воробьихамать. — Не бачите хіба, що це пір’я, живе плаття, яке ношу і я, яке буде й у вас, — тільки наше — те потоньше! Непогано б покласти ці перинки в гніздо — вони славно гріють. Хотілося б мені знати, чого злякалися качки. Мабуть, що — небудь трапилося там під водою, не мене ж вони злякалися… Хоча, покладемо, я досить голосно сказала вам "Пип!". Тупоголові троянди повинні б знати, що трапилося, але вони ніколи нічого не знають, тільки дивляться на себе в ставок так пахнуть. Ох, як вони мені набридли, ці сусіди! — Послухайте — Ка ці милі пташеняти нагорі! — сказали троянди. — Вони те — же починають пробувати голос. Вони ще не вміють, але незабаром навчаться щебе — тать! Те — Те радості буде! Приємно мати таких веселих сусідів!У цей час до ставка підскакала пари коней на водопій. На одній си — справ верхи сільські парубійки. На ньому нічого не було, він познімав із себе всі, один тільки чорний капелюх залишив. Вона була чорна, із широкими полями. Парубійко насвистував, немов птах, і забрався з конями на са — мую глибину ставка. Проїжджаючи повз рожевий кущ, він зірвав троянду, заткнув її за стрічку капелюха й тепер уявляв себе пристрасть яким ошатним! Напоївши коней, він виїхав. троянди, Що Залишилися, дивилися вслід що виїхала й запитували один одного: — Куди це вона відправилася?Але ніхто цього не знав. — Я б теж не ладь пуститися по белу світла! — сказала одна троянда. — Тільки нам і у своїй зелені непогано! Удень сонечко пригріває, уночі не — бо світиться ще краше! На ньому багато маленьких дірочок, через них і ви — дати!Дірочками вони вважали зірки — трояндам адже можна й не знати, що таке зірки. — Ми пожвавлюємо собою весь будинок! — сказала горобчиха. — До того ж лас — точкины гнізда приносять щастя, як говорять люди. От чому вони так раді нам! Але сусіди, сусіди!.. Этакий от рожевий кущ у стіни тільки розводить вогкість. Сподіваюся, коли — небудь його заберуть звідси, і на його мес — ті виросте хліб. Троянди на те тільки й придатні, щоб любуватися ними так пахнув — нуть, якнайбільше — стирчати в капелюсі. Від моєї матері я чула, що вони щороку обпадають, і тоді дружина селянина збирає їх і пересипає сіллю, причому вони одержують уже якесь французьке ім’я, не можу його ви — говорити, та й без нестатку мені. Потім їх підігрівають на вогні, щоб вони були душистее. От і все. Вони тільки на те й годяться, щоб тішити ніс так ока. Зрозуміли?..Настав вечір, у теплому повітрі затанцювали комарі й мошки, хмари
окра — сились пурпуром, запік соловей. Співав він для троянд про те, що краса — це як сонячне світло на землі, що краса живе вічно. А троянди думали, що соловей співає пр самому себе, і не мудро, що вони так думали. Їм і в го — лову не приходило, що пісня ця — про їх, вони лише радувалися їй і дума — чи: "А чи не можуть і всі воробьишки стати солов’ями?" — Ми відмінно розуміємо, що співає цей птах, — сказали воробьишки. — От тільки одне слово нам незрозуміло: що таке "краса"? — Так, нічого, — відповідала їм мати. — Тільки так здається! На панському дворі в голубів є свій будинок, там їхній щодня пригощають горохом і зер — нами — я, до речі кажучи, едала з ними, і ви теж будете: скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти, — отож, там у дворі є два птахи із зеленими шиями й гребінцем на голові. Хвіст у них може розпускатися, і як розпуститься — ну що твоє колесо, так ще переливається різними фарбами, так що очам невтерпеж! Кличуть цих птахів павичами, от це — те і є краса. Пообщипать їх трошки — і виглядали б не краще нашого брата. Я б їх заклювала, не будь вони такі більші. — Я їх заклюю, — сказав самий маленький, зовсім ще голенький воробы — шек.У будинку жила молода чету — чоловік і дружина. Вони дуже любили один одного; обоє минулого такі роботящому й розторопні, і в будинку в них було дуже вбрання — але й затишно. Кожний недільний ранок молода жінка набирала цілий букет найкрасивіших троянд і ставила його в глечику з водою на велику дерев’яну скриню. — От я й бачу, що сьогодні неділя! — проказував молодий чоловік і цілував свою милу женушку; потім обоє всідалися поруч, а сонце світи — ло у вікно, опромінюючи свіжих троянд і молоду пару. — Дивитися на них нудно! — говорила горобчиха, заглянувши із гнізда в кімнату, і летіла.Так повторювалося з неділі в неділю, адже свіжі троянди появ — лялись у глечику кожний недільний ранок: рожевий кущ цвів всі так само пишно. Тим часом воробышки вже встигли оперитися й теж хотіли поле — тать із матір’ю, але горобчиха сказала їм: — Сидите будинку!І вони залишилися сидіти.А вона летіла, летіла, та й потрапила лапкою в сільце з кінського волоса, що закріпили на гілці хлопчиськи — птахолови. Петля так і впилася в — робьихе в лапку, немов хотіла перерізувати її, і біль — те була яка, страх — те який! Хлопчиська підскочили й грубо схопили птаха. — Простий горобець! — сказали вони, але все — таки не випустили горобчиху, а понесли її до себе на двір, пригощаючи клацаннями по носі щораз, як вона попискивала.А надворі в них жив у цей час дідок, що займався варінням мила для бороди й для рук, у кульках і шматках. Веселий такий дідок, вічно переходив з місця на місце, ніде не затримувався подовгу. Побачив він у хлопчиськ птаха, почув, що вони збираються випустити її на волю — навіщо їм простий горобець! — і сказав: — Постійте! Ми наведемо на неї красу!Услыхала це горобчиха й вся затремтіла, а — дідок дістав зі свого ящика, де зберігалися чудесні фарби, сухозлітного золота, велів мальчиш — кам принести йому яйце, обмазав білком всього птаха й обліпив її сухозлітним золотом, так що горобчиха стала вся позолочена. Але вона й не думала про таку пишноту, а тільки тремтіла всім тілом. А дідок відірвав лос — кут від червоної подкладки своєї старої куртки, вирізав його зубчиками, як півнячий гребінець, і приліпив горобчисі на голову. — Ну от, тепер дивитеся, як полетить золотий птах! — сказав стари — чок, випустив горобчиху, і вона в страху понеслася ладь. От блиску — те було! Усе птаха — і горобці, і навіть ворона, що не вчора народилася, — не на жарт перелякалися, але все — таки пустилися слідом за горобчихою, бажаючи знати, що це за важливий птах така. — Прраво, диво! Прраво, диво! — каркала ворона. — Постій! Постій! — цвірінчали горобці.Але вона не бажала зупинятися. У страху летіла вона додому, щохвилини готова впасти на землю, а птахів, що летіли за нею, всі прибавля — лось і додавалося — і малих і більших. Деякі підлітали до неї впритул, щоб клюнути її. — Ишь ти! Ишь ти! — щебетали й цвірінчали вони. — Ишь ти! Ишь ти! — зацвірінчали й пташенята, коли вона підлетіла до свого гнізда. — Це, напевно, і є павич! Ишь який квітчастий! Очам з — терпіння, як говорила мати. Пип! Це і є краса!..І вони всією скопою прийнялися клювати її, так що вона ніяк не могла прослизнути в гніздо. Від жаху вона не могла навіть сказати "пип", не те що "я ваша мати". Інші птахи теж прийнялися клювати горобчиху й вискубали в неї все пір’я. Обливаючись кров’ю, упала вона в саму середину рожевого куща. — Бідна пташинка! — сказали троянди. — Ми вкриємо тебе. Схили до
нас свою голівку!Горобчиха ще раз розпустила крила, щільно пригорнула їх до тіла й умер — ла у своїх сусідок, свіжих, прекрасних троянд. — Пип! — сказали воробышки. — Куди ж це запропастилась мамаша? Не — ужто вона навмисно викинула таку штуку й нам тепер самим прийде про — мышлять про себе? Гніздо вона залишила нам у спадщину, але от обзаведемося ми родинами, кому ж з нас їм володіти? — Так уже для вас тут місця не буде, коли я обзаведуся дружиною й дітьми! — сказав самий молодший. — А в мене побільше твого буде й дружин і дітей! — сказав іншої. — А я старше вас всіх! — сказав третій.Воробышки заспорили, захлопали крильцями й ну клювати один одного… І раптом — бух! — попадали із гнізда один за іншим. Але й лежачи на землі врастяжку, вони не переставали злитися, кривили голівки набік і мигали оком, що дивився наверх. Манера дутися в них була своя.Літати вони абияк уже вміли; поупражнялись ще трошки й вирішили розстатися, а щоб дізнаватися один одного при зустрічі, умовилися шаркати три рази левою ніжкою й говорити "пип".Гніздом заволодів молодший і постарався розсістися в ньому як можна ши — ре. Тепер він став у ньому повний хазяїн, так тільки ненадовго. Уночі з вікон будинку полыхнуло полум’я й ударило прямо під дах, суха солома мгно — венно спалахнула, і весь будинок згорів, а з ним разом і горобець. Молоді чоловіки, на щастя, урятувалися.Ранком зійшло сонце, і всі навколо дивилося так, немов освіжилося за ніч солодким сном. Тільки на місці будинку залишилося лише кілька чорних обгорілих балок, що опиралися на димар, що тепер була сама собі господарка. Пожарище ще сильно диміло, а рожевий кущ стояв усе такий же свіжий, квітучий, і кожна троянда, кожна гілка відбивалися в тихій в — де. — Ах, що за принадність — троянди на тлі згорілого будинку! — сказав ка — який — те перехожий. — Прелестнейшая картинка! Неодмінно треба замалювати!І він дістав з кишені невелику книжку із чистими білими сторінками й олівець — це був художник. Жваво накидав він олівцем паруючий раз — валин, обгорілі балки, що покосилася трубу — вона завалювалася набік усе більше й більше, — а на першому плані квітучий рожевий кущ. Він і справді був прекрасний, заради нього — те й малювали картину.Удень мимо пролітали два горобці, що народилися тут. — А де ж будинок — те? — сказали вони. — Де гніздо? Пип! Усе згоріло, і наш здоровань — братик теж. Це йому за те, що він забрал собі гніздо. А троянди таки уцелели! Як і раніше красуються своїми червоними щоками. У сусідів несчас тье, а їм мабуть і лишенька мало! І заговорювати — те з ними немає охо — ти. Та й кепсько отут стало — от моя думка!І вони полетіли.А якось восени видався чудесний сонячний день — впору було поду — мати, що літо в розпалі. Надворі перед високим ґанком панської садиби були так сухо, так чисто; отут расхаживали голуби — і чорні, і білі, і сизі; пір’я їх так і блищали на сонце. Старі голубки — мамаши стовбурчили перинки й говорили молоденьким: — У грруппы, у грруппы!Так адже було гарніше й видніше. — А хто ці сіренькі крихти, що чмихають у нас під ногами? — запитай — ла стара голубка із зеленувато — червоними очами. — Ці серрые крихти!.. Серрые крихти!.. — Це воробышки! Гарні пташки! Ми адже завжди славилися своєї кро — тостью, нехай поклюют з нами! Вони ніколи не втручаються в розмову й так мило шаркають лапкою.Горобці й справді шаркали лапкою. Кожний з них шаркнув три рази левою лапкою й сказав "пип". От чому всі зараз же довідалися один одного — це були три горобці зі згорілого будинку: третій — те, виявляється, ос — тался живий. — Неабияк отут годують! — сказали горобці.А голуби гордо ходили друг навколо друга, випинали груди, судили так виряджали. — Бачиш геть ту зобасту? Бачиш, як вона ковтає горох? Їй дістається занадто багато! Їй дістається найкраще! Курр! Курр! Висиш, яка вона плішива? Бачиш цю гарненьку злюку? — И ока в усіх робилися крас — ными від злості. — У грруппы! У грруппы! Серрые крихти! Серрые крихти! Курр! Курр!..Так ішло в них безперервно, і буде йти ще тисячу років.Горобці як треба їли, як треба слухали й навіть ставали було в групи, тільки це їм не йшло. Наситившись, вони пішли від голубів і стали перемивати їм кісточки, потім шаснули під забором прямо в сад. Двері в кімнату, що виходила в сад, була відчинена, і один з горобців, переевший, а тому дуже хоробрий, сплигнув на поріг. — Пип! — сказав він. — Який я сміливий! — Пип! — сказав іншої. — А я ще смелее!І він стрибнув за поріг. У кімнаті нікого не було. Це відмінно помітив третій воробышек, залетів у глибину кімнати й сказав: — Входити так входити або
зовсім не входити! От воно яке дивовижне, це людське гніздо! А це що тут поставлено? Ні, що ж це таке?Прямо перед ними цвіли троянди, відбиваючись у воді, а поруч, опираючись на готову впасти трубу, стирчали обгорілі балки. — Ні, що б це могло бути? Як це сюди потрапило?І всі три горобці захотіли перелетіти через троянд і трубу, але удари — лисій прямо об стіну. І троянди, і труба були намальовані — більша великі — ліпна картина, що художник написав по своєму начерку. — Пип! — сказали один одному горобці. — Це так, нічого! Одна види — мость! Пип! Це краса! Можете ви це зрозуміти? Я не можу!Отут у кімнату ввійшли люди, і горобці упорхнули.Ішли дні й роки. Голуби продовжували воркотати, якщо не сказати гарчати, — злющі птахи! Горобці мерзнули й голодували взимку, а влітку жили привільно. Всі вони обзавелися родинами, або одружилися, або як там ще це назвати. У них були пташенята, і кожний, зрозуміло, був прекрасніше й розумніше всіх пташенят на світі. Всі вони жили в різних місцях, а якщо зустрічалися, то дізнавалися один одного по троєкратному човганню лівою ногою й по при — ветствию "пип". Самої старшої з горобців, що народилися в ласточкином гнізді, була горобчиха. Вона залишилася в дівицях, і в неї не було ні своє — го гнізда, ні пташеняти. І от їй вздумалось відправитися в какойнибудь велике місто, і вона полетіла в Копенгаген.Біля королівського палацу, на самому березі каналу, де стояли човна з яблуками й глиняним посудом, побачила вона великий різнобарвний будинок. Вікна, широкі внизу, звужувалися догори. Горобчиха подивилася у вікно, посмотре — ла в інше, і їй здалося, начебто вона заглянула в чашечки тюльпанів: всі стіни так і майоріли різними малюнками й завитушками, а в середині кожного тюльпана стояли білі люди: одні з мармуру, інші з гіпсу, але для горобця що мармур, що гіпс — усе єдино. На даху будинку стояла бронзова колісниця із бронзовими конями, якими правила богиня перемоги. Це був музей Торвальдсена. — Блиску — Те, блиску! — сказала горобчиха. — Це, вірно, і є красо — та. Пип! Але отут вона побільше павича.Горобчиха ще з дитинства пам’ятала, як мати розповідала про найбільшу красу, яку їй довелось побачити. Потім вона злетіла долілиць, у двір. Там теж було чудово. На стінах були намальовані пальми й різні галузі, а посередині двору стояв великий квітучий рожевий кущ. Він схиляв свої свіжі галузі, посипані трояндами, до могильної плити. Горобчиха поруч — тіла до неї, побачивши там ще декількох горобців. "Пип"! І вона тричі шаркнула левою лапкою. Цим вітанням вона рік у рік зустрічала всіх горобців, але ніхто не розумів його — раз расставшиеся зустрічаються не щодня, — і тепер вона повторила його просто по звичці. А отут глядь — два старих горобці й один молоденький теж шаркнули тричі левою лапкою й сказали "пип". — А, здрастуйте, здрастуйте!Виявляється, це були два старих горобці з ласточкиного гнізда й один молодий нащадок. — Отож де ми зустрілися! — сказали вони. — Місце отут знамените, от тільки поживиться нема чим! От вона, краса — те! Пип!З бічних кімнат, де стояли чудові статуї, виходило у двір багато людей. Усі підходили до кам’яній плиті, під якою спочивав вели — кий майстер, що виліпив всі ці мармурові статуї, і довго стояли біля її мовчачи, із замисленим, але світлим вираженням на особі. Деякі збирали опалі рожеві пелюстки й ховали їх на пам’ять. Серед відвідай — телей минулого й прибулі здалеку — з Англії, Німеччини, Франції. Найкрасивіша з дам взяла одну троянду й сховала її в себе на груди. Бачачи все це, горобці подумали, що тут царюють троянди й що весь будинок постро — ено винятково для них. На думку горобців, це було вуж занадто большою честю для троянд, але тому що всі люди виявляли їм таке уваже — ние, те й горобці не захотіли відставати від них. — Пип! — сказали вони й прийнялися мести землю хвостами, косячись на троянд одним оком. Пройшло небагато часу, і вони довідалися в трояндах своїх старих сусідів. І це дійсно було так. Художник, що змалював рожевий кущ і обгорілі руїни будинку, випросив у хазяїв дозвіл викопати кущ і подарував його будівельникові музею. Прекрасніше цих троянд не було на све — ті, і будівельник посадив весь кущ на могилі Торвальдсена. І тепер троянди цвіли над нею як живе втілення краси й віддавали свої червоні запашні пелюстки на пам’ять людям, що приїжджали сюди з далеких країн. — Вас визначили на посаду тут у місті? — запитали горобці, і троянди кивнули їм: вони теж довідалися своїх сіреньких сусідів і дуже обрадо — валися зустрічі з ними. — Як гарне життя! — сказали вони. — Жит
и, цвісти, зустрічатися зі старими друзями, щодня бачити навколо себе ласкаві особи! Отут щодня немов велике свято. — Пип! — сказали горобці між собою. — Так це й справді наші старі сусідки. Ми — Те знаємо, звідки вони узялися — із сільського ставка! Пип! Ишь, у яку честь потрапили! От уже щире щастя дається іншим у сні. І що гарного в цих червоних ляпках, розуму не прикладу. А геть стирчить увяд — ший пелюсток. Бачимо, бачимо!І вони клювали його доти, поки він не впав, але рожевий кущ стояв усе такий же свіжий і зелений. Троянди пахнули на сонце над могилою Торвальдсена й відмінювалися до самої плити, як би вінчаючи своєю красою його безсмертне ім’я

Схожі публікації