Днями я рився в паперовому смітті, відшукуючи якийсь неважливий документ, і — от — знайшов цю фотографічну групу, що років уже дев’ять як не попадалася мені на очі, і я про пий забув остаточно.Чомусь тепер, дивлячись на неї, я зітхнув так глибоко, так ніжно й так смутно.Це було ще до великої війни, у першій половині травня. Я жив тоді в Північній Італії в маленькому курорті Сальцо — Маджиорэ. Тепер туди, за цінами, немає доступу людям навіть дуже богатым, а в той час у готелі "Сперанца" ["Надія" (від ит. speranza)] я платив вісім італійських лір за милу світлу кімнату й за все інше, аж до вина, хоча вино пити було неможливо через його міцність, гіркоти й кислоти.Дивовижне було це містечко Сальцо — Маджиорэ. Їхати в нього потрібно було з Милана на Борго — Сан — Донино, години три по залізниці, а звідти верст шість на конях.Як тільки на станції Борго — Сан — Доміно ви сідали в коляску й рушали, як уже ясно відчували захід иода, що поступово робився густіше й міцніше. Це пахнуть йодисті джерела, які тут просочили весь ґрунт і носять славне найменування: Аква — Мадрэ, Вода — Мати. Потім до цього постійного заходу так звикаєш, що зовсім не зауважуєш його."Материнська вода" уживалася різноманітно: її пили, з її робили теплі ванни; у великий залі, насиченої її парами, пацієнти могли писати, читати, пити кава або просто лежати на лонгшезах, проходячи в той же час курс лікування. Але особливо високою репутацією користувалися в Сальцо — Маджиорэ йодисті інгаляції: вдихання йодистої води, зверненої пульверизаторами в повітряний пил. Давно вже стало відомим, що цієї інгаляції творять щирі чудеса при горлівка хворобах, при утомі горлівка зв’язок і при поразці дихальних шляхів. Тому — Те Сальцо — Маджиорэ й був тим лікувальним місцем, куди на літній час стікалися всі хоч мало — мальськи відомі співаки й співачки. Знаменитості неодмінно відвідували його щорічно. І у всіх цих тенор ди грациа, тепор ди форца, баритоно ассолюто, бассо — профондо й бассо — нобиле, у всіх сопрано ліричних, драматичних і колоратурних і у всіх оксамитових контральто був один неписаний, навіть із завіт: всі вони протягом курортного часу не видавали жодного звуку; вони уникали навіть говорити голосно, обмежуючись слабким млосним напівшепотом.У пансіоні "Сперанца" ми жило троє росіян. Один з них, з яким я приїхав з Петербурга, був синьйор Джакомо Чирени, він же клоун Жакомино, артист, що так завидно був любимо петербурзькою дітворою, що в іграшкових магазинах називали різдвяних плюшевих мавпочок не інакше як Жакоминками. Це діти так навчили дорослих: "Мама, купи мені Жакоминку…" И це чи не справжня, чистопробна слава?Іншого російського ми вже застали в нашім пансіоні. Він приїхав за кілька днів перед нами. Це був Джиованни Страпула, колись соліст в італійській капелі Граменья, той самий знаменитий Джиованни, чиїми неаполітанськими канцонетами захоплювався весь Санкт — Петербург, незважаючи на те що ці жваві чарівні пісеньки бували порию зовсім непристойними. Він точно не мав віку. Як петербурзькі старожили, так і петербурзькі молодики бачили його завжди тим самим плішивим а зморшкуватим старим, низеньким, міцним і веселим. І голос його — незвичайно високий блискучо — білий тенор — ніколи не знав ні псування, ні слідів стомлення; друзі в жарт не раз його запитували: " чиПравда, Джиованни, що ви співали ще у ватиканській капелі тата Сикста П’ятого?"И він незмінно відповідав: "Ти всі вриошь, бабуся (він величав бабусями однаково: чоловіків і жінок, старих і молодих). Ти вриошь. Я бив два рази одружена".І як же мені не називати цих двох милих італійців росіянами, якщо вони й дотепер запитують мене в листах або при зустрічах: — Синьйор Алессандро, коли ж мі вернуль додому, на наша Росія?Ах, було, було в душі нашої варварської, нашої відсталої, нашої некультурної, нашої старорежимної батьківщини якесь могутнє зачарування, що зачаровувало й акліматизувало душі корінних іноземців, чому доказ — багато сотень відомих імен і тисячі невідомих.Ми жили в нашої "Надії" дуже дешево, дружно, безтурботно, весело. Вони грали азартно в "окопу", співали, бриньчали на гітарах. Я вчився італійській мові, перекладаючи Стеккети й Кардуччи за допомогою словника. Італійці в ту пору були надзвичайно товариські й легкі на знайомство, і незабаром нашу їдальню все частіше й частіше почали відвідувати друзі моїх російських італійців, переважно з оперного миру. Промайнув метеором, по дорозі в Америку, незвичайно товстий, по чарівний Карузо, двох або трьох ра

Схожі публікації