СОЛОВЕЙВ Китаї, як ти, напевно, знаєш, і сам імператор китаєць, і всі його піддані китайці.Давним — давно це було, але тому — те й варто розповісти цю історію, поки вона ще не зовсім позабута.В усьому світі не найшлося б палацу краще, ніж у китайського імператора. Він весь був з дорогоцінної порцеляни, такого тонк і тендітного, що й доторкнутися страшно. У саду росли дивовижні квіти, і до найкращим з них були прив’язані срібні дзвіночки. Вони дзенькали, щоб ніхто не пройшов мимо, не помітивши квітів. От як хитро було придумано!Сад тягся далеко, так далеко, що й сам садівник не знав, де він кінчається. За садом був чудесний ліс із високими деревами й глу — бокими озерами, і доходив він до самого синього моря. Більші кораблі міг — чи запливати прямо під галузі, і тут, у самого берега моря, жив соло — вий. Співав він так дивно, що його заслухувався навіть бідний рибалка, у которо — го й без того справ вистачало.Із всіх кінців світу приїжджали в столицю імператора мандрівники; всі вони дивувалися палацу й саду, але, почувши солов’я, говорили: "От це найкраще!" Повернувшись додому, вони розповідали про побачений. Учені описували в книгах столицю, палац і сад імператора й ніколи не забыва — чи про солов’я — його хвалили особливо; поети складали чудесні вірші про з — ловье, що живе в лісі в синього моря.Книги розходилися по всьому світлу, і деякі дійшли до самого импера — тора. Він сидів у своєму золотому кріслі, читав і щохвилини кивало голо — виття — дуже вуж приємно було читати похвали своїй столиці, палацу й саду. "Але соловей найкраще!" — стояло в книзі. — Як! — сказав імператор. — Що за соловей? Нічого про такому не знаю! Невже в моїй імперії, і навіть у моєму власному саду, є такий птах, а я про неї нічого не чув? І от доводиться вичитувати таке із книг!І він послав за своїм першим міністром. Той був такий важливий, що якщо хто — небудь чином нижче насмілювався заговорити з ним або запитати про що — небудь, він відповідав тільки: "П!" — що рівно нічого не значить. — Говорять, у нас є чудовий птах по ім’ю соловей, — сказав імператор. — Говорять, краще її немає нічого в моїй державі. Чому мені жодного разу про неї не доповідали? — Ніколи не чув такого ім’я, — сказав міністр. — Напевно, вона не була представлена до двору!.. — Бажаю, щоб вона з’явилася в палац і співала переді мною сьогодні ж ве — чером! — сказав імператор. — Все світло знає, що в мене є, а я не знаю! — Ніколи не чув такого ім’я! — повторив міністр. — Будемо шукати, розшукаємо!А де її розшукаєш?Міністр бігав нагору й долілиць по сходам, по залах і коридорам, але ніхто із придворних, до яких він звертався, нічого не чув про солов’я. Тоді міністр знову прибіг до імператора й заявив, що автори, вір — але, розповідають казки. — Ваша імператорська величність! Не вірте всьому, що пишуть у книгах! Все це одні вигадки, так сказати, чорна магія! — Але адже книга, у якій я прочитав про солов’я, прислана мені могущест — венним імператором Японії, у ній не може бути неправди! Хочу чути солов’я! Він повинен бути тут сьогодні ввечері! Повідомляю йому моє высочай — шиї благовоління! А якщо його не буде, весь двір, як отужинает, буде біт ціпками по животі! — Цзин — Пе! — сказав перший міністр і знову забігав нагору й долілиць по сходам, по залах і коридорам, а з ним разом забігала й половина придворних — вуж боляче їм не хотілося, щоб їх били ціпками по животі. І все лише про одному й запитували: що це за соловей, якого все світло знає й тільки при дворі ніхто не знає.Нарешті на кухні знайшли одну бідну дівчинку. Вона сказала: — Господи! Як не знати солов’я! От уже співає — те! Мені дозволено отно — сить по вечорах моїй бідній хворій матінці залишки від обіду. Живе вона в самого моря. І от коли по дорозі назад я утомлюся й присяду відпочити в лісі, я слухаю солов’я. Сльози так і потечуть із очей, а на душі — те так радісно, немов матінка цілує мене! — Дівчинка, — сказав міністр, — я зарахую вас на посаду при кухні й виклопочу вам дозвіл подивитися, як їсть імператор, якщо ви про — ведете нас до солов’я. Він запрошений сьогодні ввечері до імператора!І от усе відправилися в ліс, у якому жив соловей. Ішли вони, ішли, як раптом замукала корова. — ПРО! — сказав камер — юнкери. — От він! Яка, однак, сила в такого ма — ленького створення! Мені виразно вже доводило чути його! — Ні, це корова мукає! — відповідала маленька куховарка. — А нам ще далеко йти!От у ставку заквакали жаби. — Чудово! Чудово! — сказав придворний священик. — Ті — перь я його чую! Точнісінько як малі дзвони! — Ні, це жаби! — відповідала маленька к
уховарка. — Але тепер, пожа — луй, незабаром почуємо і його!І от запік соловей. — От він! — сказала дівчинка. — Слухайте! Слухайте! А геть і він сам!І вона вказала на сіреньку пташку серед галузей. — чи Можливо! — сказав міністр. — Ніяк не уявляв його собі таким! Уже боляче простуватий на вид! Вірно, він стушувався побачивши стількох знат — ных осіб. — Соловейко! — голосно крикнула дівчинка. — Наш милостивий імператор хоче, щоб ти йому проспівав! — З найбільшим задоволенням! — відповідав соловей і запік так, що лю — бо — дорого було слухати. — Зовсім як скляні дзвіночки! — сказав міністр. — Дивитеся, як він намагається горлечком! Просто дивно, що ми не чули його раніше! Він буде мати величезний успіх при дворі! — чи Проспівати мені ще для імператора? — запитав соловей. Він думав, що імператор був отут. — Мій незрівнянний соловейко! — сказав міністр. — Маю приємну честь запросити вас на що має бути сьогодні придворне свято. Не сомнева — юсь, що ви зачаруєте його імператорську величність своїм чудовим співом! — Мене найкраще слухати в лісі! — сказав соловей, але все — таки охоче підкорився волі імператора й пішов за придворними.А палац — те як прикрашали! Порцелянові стіни й підлога блискали тисячами золотих ліхтариків, у проходах були виставлені найкращі квіти з коло — кольчиками. Біганини й протягу було куди як багато, але всі дзвіночки дзенькали так, що нічого не було чутно.Посередині величезного залу, де сидів імператор, установили золоту тичину для солов’я. Весь двір був у зборі, а маленькій куховарці дозволили стати у дверях — адже вона вже була у званні придворної куховарки. Усе надягли свої кращі вбрання, і всі дивилися на маленьку сіру пташку, а імператор кивнув їй головою.І соловей запік так дивно, що в імператора сльози набігли на очі, і тоді ще краше запік соловей, і пісня його вистачала за серце. Импера — тор був дуже задоволений і хотів подарувати солов’єві свою золоту туфлю на шию. Але соловей із вдячністю відмовився: — Я бачив на очах імператора сльози, і для мене немає нічого драгоцен — неї! Сльози імператора — це адже теперішнє чудо! Я нагороджений з надлишком!І він знову запік своїм чудовим, сладостным голосом. — Ах, чарівніше кокетства й помыслить не можна! — говорили прид — ворные дами й стали набирати в рот води, щоб булькати, коли з ними хто — небудь заговорить. Їм здавалося, що тоді вони самі будуть схожі на солов’я. Навіть слуги й служниці оголосили, що вони задоволені, але ж це чимало — догодити їм сутужніше всього. Так, соловей позитивно мав успіх.Його визначили при дворі, відвели йому власну клітку й дозволили гуляти два рази вдень і один раз уночі. До нього приставили дванадцять слуг, і кожний тримав його за прив’язану до лапки шовкову стрічечку. І прогулянка була йому не в прогулянку.Все місто говорило про дивного птаха, і коли двоє знайомих зустрічалися, один зараз же говорив: "соло", а іншої докінчував: "вий!" — і обоє зітхали, зрозумівши один одного. А ще ім’ям солов’я були названі одинадцять синів дріб’язкових торговців, хоча всім їм слон на вухо насту — пив.І от один раз імператорові прийшов великий пакет з написом: "Соловей". — Не інакше як ще одна книга про нашого знаменитого птаха, — сказав їм — ператор.Але це була не книга, а скринька з вигадливою штучкою — штучним солов’єм. Він був зовсім як теперішній і весь оброблений алмазами, рубінами й сапфірами. Заведеш його — і він міг проспівати пісню теперішнього солов’я, і його хвіст при цьому так і ходив нагору й долілиць, відливаючи золотом і сріблом. На шиї в нього була стрічечка з написом: "Соловей імператора Японії ніщо в порівнянні із солов’єм імператора китайського". — Яка принадність! — сказали все в один голос, і того, хто приніс ис — кусственного солов’я, негайно затвердили у званні "обер — постачальника з — ловьев його величності". — Тепер нехай — ка проспівають разом, цікаво, вийде в них дует?І їм довелося проспівати разом, але справа на лад не пішло: теперішній соло — вий співав по — своєму, а штучний — як шарманка. — Він не винуватий, — сказав придворний капельмейстер. — Він відмінно ви — держивает такт і співає строго по моєї методу!І от штучного солов’я змусили співати одного. Він мав не менший успіх, чим теперішній, але був куди гарніше, весь так і блискав коштовностями!Тридцять три рази проспівав він те саме й не утомився. Всі були не ладь послухати його ще раз, так отут імператор сказав, що тепер повинен проспівати небагато й теперішній соловей.Але куди ж він дівся? Ніхто й не помітив, як він выпорхнул у відкрите вікно й пол
етів у свій зелений ліс. — Що ж це таке? — сказав імператор, і вес придворні обурилися й назвали солов’я невдячним. — Однаково той соловей, що залишився в нас, краще, — сказали вони, і штучному солов’єві довелося співати знову, і все в тридцять четвертих разів почули ту саму пісеньку. Однак придворні так і не запам’ятали її напам’ять, така вона була важка. А капельмейстер знай нахвалював ис — кусственного солов’я й затверджував навіть, що він краще сьогодення не тільки вбранням і чудесними алмазами, але й внутрішнім своїм складом. — Изволите бачити, ваша величність, і ви, добродії, про живого солов’я ніколи не можна знати наперед, що він проспіває, а про штучного можна! Саме так, і не інакше! У штучному солов’ї все можна зрозуміти, його можна розібрати й показати людському розуму, як розташовані валики, як вони вертяться, як одне треба з іншого!.. — И я теж так думаю! — у голос сказали всі, і капельмейстер одержав дозвіл у наступну ж неділю показати штучного солов’я народу. — Нехай і народ послухає його! — сказав імператор.І народ слухав і залишився дуже задоволений, начебто вдосталь напився чаю — це адже так по — китайському. І всі говорили: "ПРО!" — і піднімали в знак схвалення палець і кивали головами. Тільки бідні рибалки, що чули нас — тоящего солов’я, говорили: — Непогано й дуже схоже, так от чогось бракує, самі не знаємо че — го.Теперішнього солов’я оголосили вигнаним з меж країни, а ис — кусственный зайняв місце на шовковій подушці в постелі імператора. Довкола нього лежали піднесені йому подарунки, а сам він був зведений у звання "співаків нічного столика його імператорської величності номер один ліворуч", тому що самим почесним імператор уважав місце, де розташоване серд — це, а серце розташоване ліворуч навіть в імператорів. А капельмейстер напи — сал про штучного солов’я вчена праця у двадцяти п’яти томах, повний самих важких китайських слів, і придворні говорили, що прочитали й зрозуміли його, не те вони показали б себе дурнями й були б біти ціпками по жваво — туу.Так пройшов рік. Імператор, придворні й всі інші китайці знали наи — зусть кожне колінце в пісні штучного солов’я, але саме тому він їм і подобався. Тепер вони й самі могли підспівувати йому. " Ци — Ци — Ци! Ключок — Клюкклюк!" — розспівували вуличні хлопчиськи, і те ж саме наспівував їм — ператор. Ах, що за принадність!Але от один раз увечері штучний соловей співав щосили, а импе — ратор лежав у постелі, слухаючи його, як раптом усередині солов’я щось щелк — нуло, коліщата побігли впустую, і музика змовкла.Імператор зараз же підхопився з постелі й послав за своїм лейб — медиком, але що той міг поробити? Призвали годинникаря, і після довгих розмов і довгих оглядів він абияк підправив солов’я, але сказав, що його треба поберегти, тому як шестірні поистерлись, а поставити нові, так, щоб музика йшла як і раніше, неможливо. Ах, яке це була прикрість! Тепер солов’я заводили тільки раз у рік, і навіть це здавалося надто. А капельмейстер виголосив коротку промову, повну всяких розумних слів, — дес — кать, всі як і раніше добре. Ну, виходить, так воно й було.Пройшло п’ять років, і країну осягло велике горе: всі так любили импе — ратора, а він, як говорили, занедужав, і жити йому залишилося недовго. Уже підібрали й нового імператора. На вулиці стояв народ і запитував першого міністра, що з їхнім колишнім володарем. — П! — тільки й відповідав міністр і погойдував головою.Блідий і що похолодів лежав імператор на своєму пишному ложі. Всі придворні вирішили, що він уже вмер, і кожний поспішав на уклін до нового владики. Слуги вибігали з палацу побалакати про цьому, а служниці пригла — шалі до себе гостей на чашку кава. По всіх залах і проходам розстелили килими, щоб не чутно було шуму кроків, і всюди було так тихо, так ти — хо… Тільки імператор ще не вмер. Закоцюбл і блідий лежав він на пишному ложі під оксамитовим балдахіном з важкими золотими кистями. А з висоти у відкрите вікно світила на імператора й штучного солов’я місяць.Бідолаха імператор дихав із працею, і здавалося йому, начебто на груди в нього хтось сидить. Він відкрив очі й побачив, що на груди в нього сидить Смерть. Вона надягла його золоту корону й тримала в одній руці його золоту шаблю, в іншій його славний прапор. А навколо зі складок оксамитового балда — хіна визирали дивовижні обличчя, одні бридкі й мерзенні, інші добрі й милі: це дивилися на імператорів всі його злі й добрі справи, адже на груди в нього сиділа Смерть. — Пам’ятаєш? — шепотіли вони одне за іншим. — Пам’ятаєш? — И розповідали йому стільки, що на чолі в
нього виступив піт. — Я про цьому ніколи не знав! — говорив імператор. — Музики мені, музи — ки, великий китайський барабан! — кричав він. — Не хочу чути їхніх мовлень!А вони продовжували, і Смерть, як китаєць, кивала головою на все, що вони говорили. — Музики мені, музики! — кричав імператор. — Співай хоч ти, мила золо — танучи пташка, співай! Я обдарив тебе золотом і коштовностями, я властиво — ручно повісив тобі на шию свою золоту туфлю, співай же, співай!Але штучний соловей мовчав — комусь було завести його, а інакше він співати не міг. А Смерть усе дивилася й дивилася на імператора своїми більшими порожніми очницями, і було так тихо, страшно тихо…І раптом пролунав чудесний спів. Це співав живий соловей. Він сидів за вікном на гілці, він почув про хворобу імператора й прилетів утішити й підбадьорити його своєю піснею. Він співав, і примари всі блідли, кров усе убыстряла свій біг у слабкому тілі імператора, і навіть сама Смерть слухала солов’я й повторювала: — Співай, соловейко, співай ще! — А ти віддаси мені золоту шаблю? І славний прапор? І корону?І Смерть віддавала одну коштовність за інший, а соловей усе співав. Він співав про тихий цвинтар, де цвітуть білі троянди, пахне бузок і свіжа трава воложиться слізьми живих. І Смерть охопила така туга за своїм садом, що вона холодним білим туманом виплила з вікна. — Спасибі, спасибі, чудесна пташка! — сказав імператор. — Я не забув тебе! Я вигнав тебе із країни, але ти все — таки відігнала від моєї постелі жахливі примари, зігнала з моїх грудей Смерть. Як мені нагородити тебе? — Ти вже винагородив мене! Я вивергнув у тебе сльози в перший раз, коли співав перед тобою, — цього я ніколи не забуду! Ні нагороди дорожче для серця співака. Ну, а тепер спи й прокидайся здоровим і бадьорим! Я проспіваю для тебе.І він запік, і імператор заснув солодким сном. Ах, який спокійн і доброчинний був цей сон!Коли він прокинувся, у вікно вже світило сонце. Ніхто зі слуг не заг — лядывал до нього, усі думали, що він умер. Один соловей сидів у вікна й співав. — Ти повинен залишитися із мною назавжди! — сказав імператор. — Будеш співати, тільки коли сам захочеш, а штучного солов’я я розіб’ю вщент. — Не треба! — сказав соловей. — Він зробив усе, що міг. Нехай залишається в тебе. Я не можу жити в палаці, дозволь лише прилітати до тебе, коли захочу. Тоді я буду сідати ввечері у твого вікна й співати тобі, і моя пісня порадує тебе й змусить задуматися. Я буду співати про щасливі й нещасних, про добро й зло, укритих від твоїх очей. Співоча пташка літає всюди, навідується й до бідного рибалки й до селянина — до усім, хто живе далеко від тебе й твого двору. Я люблю тебе за твоє серце більше, ніж за корону. Я буду прилітати й співати тобі! Але обіцяй мені одне… — Всі що завгодно! — сказав імператор і встав у всім своєму царствений — ном оздобленні — він сам облекся в нього, а до грудей він притискав свою тяже — лую золоту шаблю. — Про одному прошу я тебе: не говори нікому, що в тебе є маленька пташка, що розповідає тобі про усім. Так справа піде краще.І соловей полетів.Слуги ввійшли подивитися на мертвого імператора — і застигли на порозі, а імператор сказав їм: — З добрим ранком!

Схожі публікації