1У Пензі в мене був приятель: дивак — людин. Уразив він мене з першого погляду що бряжчать (як збруя, як сталь) целлулоидовыми манжетами з — під сірої гімназичної куртки, пенсне в чорній оправі на широкому шнурі й довгих поетичних волоссях, що звисають як жирні чорні бурульки на блискучий целлулоидовый комірець.Тоді я переводився в Пензенську приватну гімназію з Нижегородського дворянського інституту.Вдачі в нас в інституті були строгі — про довгі поетичні волосся й мріяти не доводилося. Не сходиш, бувало, недельку — іншу до перукаря, і вуж ловить тебе в коридорі або на мармурових рожевих сходах інспектор. Смішний був інспектор — чех. Говорив він (вимовляючи м’яке "л" як тверде, а тверде м’яко) у таких випадках завжди те саме: — Стародавні греки носилы длынные вольосы дла краси, скіфи — щоб лякати своїх ворогів, а ти дла чого, малчик, носиш длынные вольосы?Важко було в нашім інституті ростити в собі схильність до поезії й бути мазуном муз.Побачивши Женю Литвинова — целлулоидовые його манжети й поетичну шевелюру, відразу я зрозумів, що призначено в Пензенській приватній гімназії пишно расцвесть моєму віршованому дарунку.У Жені Литвинова теж була пристрасть до літератури — чудова пристрасть, на свій особливий манер. Віршів він не писав, оповідань також, книг читав мало, зате виписував з Москви майже всі журнали — товсті й тонкі, альманахи й сборнички, поезію й прозу, питая особливу схильність до "Скорпіона", "Мусагету" і прочим такого ж сорту самим делікатній і модним тоді в столиці видавництвам. Усе, що виходило з Москви, розставлялося їм по полицях у нерозрізаному виді. Я захаживал до нього, брав книги, розрізав, прочитував — і за це ставився він до мене з великою вдячністю й дружбою.Дружині Литвинову й призначено було познайомити мене з поетом Сергієм Єсеніним.Трапилося це влітку тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, тобто року через чотири після моєї появи в Пензі. Я встиг закінчити гімназію, побувати на германському фронті й повернутися в Пензу у вбиральні вагона першого класу. Четверо доби провів бодрствуя на столчаке й тим збуджуючи заздрість у товаришах моїх по вагоні, подібно мені, що бігли з поля слави.Женячи Литвинов, захоплений політикою (так само, як у свій час літературою), виписував чи ледве не всі газети, що виходять у Москві й Петрограді.Майже одночасно з’явилися в лівоесерівському "Прапора праці" — "Скіфи", "Дванадцять" і есенинские "Перетворення" з "Инонией".У Єсеніна тоді "гавкали хмари", "ревіла златозубая височінь", богородиця ходила з лозиною, "скликаючи в рай телят", і, як зі своєю рязанською коровою, він звертався з богом, пропонуючи йому "отелитися".Радуючись його віршу, силі слова й селянському розуму, що буйствує, я всіляко силкувався уявити собі поета Сергія Єсеніна.І в моєму мозку неодмінно виникав образ мужика років під тридцять п’ять, росту в сажень, з бородою як підношення із червоної міді.Місяця через три я зустрівся з Єсеніним у Москві…Хочеться ще разок, напоследок, пом’янути Женю Литвинова.У двадцятому році мигцем я побачив його на Кузнецьком.Він тільки що приїхав у Москву й привіз із собою з Пензи три дюжини столових срібних ложок.У цих ложках зосередився весь залишок його чималого колись надбання. Був він купецький синок — кам’яний будинок їх у два поверхи стояв на Сінній площі, і всякого добра в ньому вдосталь.Приїхав Женя Литвинов у Москву за славою. На якому поприщі повинна була прийти до нього слава, він так гарненько й не знав. Здавалося йому (по мені судячи й ще по одному своєму гімназичному товариші, Молабуху, що роз’їжджав як інспектор Наркомпути в окремому салон — вагоні), що на пензяков у Москві слава валиться прямо з неба.Щодня, очікуючи слави, Женя Литвинов продавав одну столову ложку. Останній раз я зустрів його наприкінці місяця від дня злощасного приїзду в Москву. У нього залишилося шість срібних ложок, а слава все не приходила. Він прожив у столиці ще чотири дні. На останні дві ложки купив зворотний квиток у Пензу.З тих пор я більше його не зустрічав. Мила моя Пенза! Милі мої пензюки!2Перші тижні я жив у Москві у свого двоюрідного брата Бориса (по^ — сімейному Боб) в 2 — м Будинку Рад (гост. "Метрополь") і був сповнений надзвичайної гордості.Ще б: при вході на панелі матрос із гвинтівкою, за столиком у вестибюлі видає пропуску червоногвардієць із браунінгом, відбирають пропуску два червоноармійці з кулеметними стрічками через плече. Червоноармійці схожі на бурів, а готель першого розряду на таємн
ичий Трансвааль. Повинен зізнатися, що я навіть був трохи засмучений, коли чай у номер внесло мирну істоту в білому мереживному фартучке.Годин у дванадцять ночей, коли я вже збирався натягнути ковдру на голову, у номер вбігла маленька легка людина зі світлими очами, світлими волоссями й борідкою, схожої на куточок полотняної скатертини.Його ока так весело стрибали, що я мимоволі подумав: чи не грав він перед тим, як увійти сюди, надворі в бабки, бив чугункой без промаху, обібрав дочиста своїх приятелів і з’явився з кишенями, відстовбурченими від козен і мідяків, що ставили "під кін"? Одним словом, він мені дуже сподобався.Бігаючи по номері, легка людина той наткнувся на стопку книг. На обкладинці верхнього екземпляра жирним шрифтом був тиснуто: "РЕЗУЛЬТАТ" і зображений хтось звіроподібний (не те на двох, не те на чотирьох ногах), що несе блакитними лапищами в примарну далечінь бахчисарайську троянду, завбільшки з качан червоної капусти. У завдання художника входило відбити світову війну, лютневу революцію й жовтневий переворот.Мій незнайомець відкрив книжку й прочитав уголос:Мила, Ніжності ти моєї Побудь сьогодні козлом відпущення.Тривірш називався поемою, і зміст, вкладений у нього, повинен був перевершувати правдивістю й художньою силою всі образи любові, створені світовою літературою дотепер. Так, принаймні, думав автор.Яке ж було моє збурювання, коли наш незнайомець залився самим непристойнейшим у світі сміхом, відразу виявивши в собі людини, нічого не розуміє в образотворчих мистецтвах.І на довершення, тримаючись за животики, він викликнув: — Це чудово… Я ще ніколи в житті не читав подібної дурниці!..Тоді Боб, тикнувши пальцем у мою сторону, вимовив: — А от і автор.Незнайомець дружески простягнув мені руку. Коли мінут через десять він вийшов з кімнати, несучи на пам’ять із собою перший імажиністський альманах, що з’явився на світло в Пензі, я, тремтячи від гніву, запитав Бориса: — Хто цей….? — Бухарин! — відповів Боб, намазуючи вивезене мною з Пензи вершкове масло на шматочок чорного хліба.У той вечір зважилася моя доля. Через два дні я вже сидів за більшим письмовим столом відповідального літературного секретаря видавництва ВЦИК, що містилося на розі Тверской і Моховий.Стояв теплий серпневий день. Мій стіл у видавництві містився у вікна. По вулиці рівними кам’яними рядами йшли латиші. Здавалося, що шинелі їх зшиті не із сірого солдатського сукна, а зі сталі. Спереду несли прапор, на якому було написано:МИ ВИМАГАЄМО МАСОВОГО Террораменя хтось легонько торкнув за плече: — Скажіть, товариш, можу я пройти до завідувача видавництвом Костянтинові Степановичу Еремееву?Переді мною стояв хлопчик у світлої синьої поддевке. Під синьої поддевкой біла шовкова сорочка. Волосся хвилясті, жовті, із золотим відблиском. Великий завиток начебто недбало (але дуже навмисно) падав на чоло. Завиток надавав йому схожість із молоденьким гарненьким перукарем із провінції. І тільки блакитні очі (не дуже більші й не дуже гарні) робили особа розумніше — і завитка, і синьої поддевочки, і вишитого, як російський рушник, ворота шовкової сорочки. — Скажіть товаришеві Еремееву, що його запитує Сергій Єсенін.3У Москві я оселився (з гімназичним моїм товаришем Молабухом) на Петрівці, у квартирі одного інженера.Пустив він нас із остраху ущільнення, зі страху за свої золочені меблі із протертим плюшем, за масивні бронзові канделябри й портрети предків (так називали ми батьків інженера, розвішаних по стінах у важких рамах).Надій інженера ми не виправдали. На інший же день по переїзду стягнули зі стін засиджених мухами предків, навалили їхній целую гору й винесли в кухню.Бабуся інженера, після такої більшовицької операції, запідозрила в нас таємних агентів уряду й стала на цілий годинник прилипати старечим своїм вухом до нашої замкової щілини.Тоді — Те й вирішили ми скоротити залишок днів її тлінного життя.Спосіб, винайдений нами, уразив би своєю витонченістю прозорливий розум засновника єзуїтського ордена.Розвалившись на плюшевому диванчике, що спинкою примикав до замкової щілини, байдужим голосом заводили ми розмова такого, приблизно, змісту: — А як ти думаєш, Миша, бабусині бронзові канделяберы пуда по двох витягнуть? — Зрозуміло, витягнуть. — А чи не знаєш ти, якого вони століття? — Вісімнадцятого, говорила бабуся. — И нібито роботи славнозвісного італійського майстра? — Флорентийца. — Я так міркую, що, якщо їх притягти на Сухаревку, пудів п’ять пшеничного борошна відвалять. — Відвалять. — Отож нехай уже до неділі постоять, а там і пот

Схожі публікації