Риб’яча любовькак це ні дивно, але єдиний карась, що живе в ставку біля дачі генерала Панталыкина, закохався по самі вуха в дачницю Соню Мамочкину. Втім, що ж отут дивного? Закохався ж лермонтовский демон у Тамару, а лебідь у Леду, і хіба не трапляється, що канцеляристи закохуються в дочок своїх начальників? Щоранку Соня Мамочкина приходила зі своєю тіткою купатися. Закоханий карась плавав у самого берега й спостерігав. Від близького сусідства з ливарним заводом «Кранделя сини» вода в ставку давно вже стала коричневої, але проте карасеві все було видно. Він бачив, як по блакитному небу носилися білі хмари й птахи, як викривалися дачниці, як через прибережні кущі поглядали на них молоді люди, як повна тітка, перш ніж увійти у воду, мінут п’ять сиділа на камені й, самовдоволено погладжуючи себе, говорила: «И в кого я, такий слон, уродилася? Навіть дивитися страшно». Знявши із себе легкі одяги, Соня з вереском кидалася у воду, плавала, потискувалася від холоду, а карась, отут як отут, підпливав до неї й починав жадібно цілувати її ніжки, плечі, шию…Викупавшись, дачниці йшли додому пити чай зі здобними булками, а карась самотньо плавав по величезному ставку й думав:»Звичайно, про шанси на взаємність не може бути й мови. Чи може вона, така прекрасна, полюбити мене, карася? Ні, тисячу разів немає! Не зваблюй же себе мріями, знехтувана риба! Тобі залишається тільки одна доля — смерть! Але як умерти? Револьверів і фосфорних сірників у ставку немає. Для нашого брата, карасів, можлива тільки одна смерть — упасти щуки. Але де взяти щуку? Була отут у ставку колись одна щука, та й та издохла від нудьги. ПРО, я нещасний!»И, помышляя про смерть, молодий песиміст заривався у твань і писав там щоденник…Один раз перед увечері Соня і її тітка сиділи на березі ставка й вудили рибу. Карась плавав біля поплавців і не відривав око від коханої дівчини. Раптом у мозку його, як блискавка, блиснула ідея.»Я вмру від її руки! — подумав він і весело заграв своїми плавцями. — ПРО, це буде дивовижна, солодка смерть!»И, повний рішучості, тільки злегка сполотнівши, він підплив до гачка Соня й взяв його в рот. — Соня, у тебе клює! — взвизгнула тітка. — Мила, у тебе клює! — Ах! Ах!Соня підхопилася й смикнула щосили. Щось золотаве блиснуло в повітрі й шльопнулося у воду, залишивши після себе кола. — Зірвалося! — скрикнули обидві дачниці сполотнівши. — Зірвалося! Ах! Мила!Подивилися на гачок і побачили на ній риб’ячу губу. — Ах, мила, — сказала тітка, — не потрібно було так сильно смикати. Тепер бідна рибка залишилася без губи…Зірвавшись із гачка, мій герой був приголомшений і довго не розумів, що з ним; потім же, придя в себе, він простонал: — Знову жити! Знову! ПРО, глузування долі!Помітивши ж, що в нього бракує нижньої щелепи, карась сполотнів і дико зареготав… Він збожеволів.Але я боюся, як би не здалося дивним, що я хочу зайняти увагу серйозного читача судьбою такої незначної й нецікавої істоти, як карась. Втім, що ж отут дивного? Описують же дами в товстих журналах нікому не потрібних піскарів і равликів. А я наслідую дам. Бути може навіть, я сам дама й тільки ховаюся під чоловічим псевдонімом.Отже, карась збожеволів. Нещасний живий ще дотепер. Карасі взагалі люблять, щоб їх жарили в сметані, мій же герой любить тепер усяку смерть. Соня Мамочкина вийшла заміж за власника аптекарського магазина, а тітка виїхала в Липецк до замужньої сестри. У цьому немає нічого дивного, тому що в замужньої сестри шестеро дітей і всіх дітей люблять тітку.Але далі. На ливарному заводі «Кранделя сини» служить директором інженер Крысин. У нього є племінник Іван, що, як відомо, пише вірші й з жадібністю друкує їх у всіх журналах і газетах. В один пекучий полудень молодий поет, проходячи повз ставок, здумав викуплятися. Він роздягнувся й поліз у ставок. Божевільний карась прийняв його за Соню Мамочкину, підплив до нього й ніжно поцілував його в спину. Цей поцілунок мав самі згубні наслідки: карась заразив поета песимізмом. Нічого не підозрюючи, поет виліз із води й, дико регочучи, відправився додому. Через кілька днів він поїхав у Петербург.Побыв там у редакціях, він заразив всіх поетів песимізмом, і відтоді наші поети стали писати похмурі, сумовиті вірші

Додав:

Схожі публікації