Особи, які спробують знайти в цьому оповіданні мотив, будуть віддані під суд; особи, які спробують знайти в ньому мораль, будуть заслані; особи, які спробують знайти в ньому сюжет, будуть розстріляні.За наказом автора,Генерал — губернаторначальник артиллерийскогоуправления

ПОЯСНЕННЯ

У цій книзі використано кілька діалектів, а саме: негритянський діалект штату Міссурі, сама різка форма закуткового діалекту Пайк — Каунти, а також чотири кілька зм’якшеного різновиду цього останнього. Відтінки говору вибиралися не наудачу й не навмання, а, навпроти, дуже ретельно, під надійним керівництвом, підкріпленим моїм особистим знайомством з усіма цими формами мови.Я даю це пояснення тому, що без нього багато читачів припустили б, що всі мої персонажі намагаються в говорі наслідувати один іншому й це їм не вдається.Автор

ГЛАВА I

Ви про мене нічого не знаєте, якщо не читали книжки за назвою «Пригоди Тома Сойера», але це не лихо. Цю книжку написав містер Марко Твен і, загалом, не дуже набрехав. Дещо він присочинил, але, загалом, не так вуж набрехав. Це нічого, я ще не бачив таких людей, щоб зовсім не брехали, крім тітки Полли й удови, так хіба ще Мэри. Про тітку Полли, — це Тому Сойеру вона тітка, — про Мэри й про вдову Дуглас розповідається в цій самій книжці, і там майже все правда, тільки подекуди приврано, — я вже про це говорив.А кінчається книжка от чим: ми з Томом знайшли гроші, зариті грабіжниками в печері, і розбагатіли. Одержали ми по шести тисяч доларів на брата — і всі золотом. Така була купа деньжищ — дивитися страшно! Ну, суддя Тэтчер все це взяв і поклав у банк, і кожний божий день ми стали одержувати по доларі прибутку, і так цілий рік, — не знаю, хто може таку безліч витратити. Удова Дуглас усиновила мене й пообіцяла, що буде мене виховувати; тільки мені в неї в будинку жилося неважливо: вуж дуже вона дошкуляла всякими порядками й пристойностями, просто неможливо було терпіти. Зрештою я взяв та й утік, надяг знову свої старі лахміття, заліз знову в ту ж бочку з — під цукру й сиджу, радуюся вільному життю. Однак Том Сойер мене відшукав і розповів, що набирає зграю розбійників. Прийме й мене теж, якщо я повернуся до вдови й буду поводитися добре. Ну, я й повернувся.Удова поплакала треба мною, обізвала мене бідної заблудшей ягничкою й усякими іншими словами; але, зрозуміло, нічого образливого в неї на розумі не було. Знову вона одягла мене в усі нове, так що я тільки й знав, що потів, і цілий день ходив як зв’язаний. І знову всі пішло по — старому. До вечері вдова дзвонила в дзвін, і отут уже ніяк не можна було спізнюватися — неодмінно приходь вчасно. А сядеш за стіл, ніяк не можна відразу прийматися за їжу: треба почекати, поки вдова не нагне голову й не побормоче трошки над їжею, а їжа була, загалом, не погана; одне тільки погано — що кожна річ зварена сама по собі. Чи та справа купа всяких недогризків і недоїдків! Бувало, перемішаєш їх гарненько, вони просочаться соком і проскакують не в приклад легше.У перший же день після вечері вдова дістала товсту книгу й початку читати мені про Мойсея в очеретах, а я просто розривався від цікавості — до того хотілося довідатися, чим справа скінчиться; як раптом вона проговорилася, що цей самий Мойсей давним — давно помер, і мені відразу стало нецікаво, — плювати я хотів на небіжчиків.Незабаром мені схотілося курити, і я запитав дозволи у вдови. Але вона не дозволила: сказала, що це дурна звичка й дуже неохайна й мені треба від її відучуватися. Бувають же такі люди! Напустяться на що — небудь, про що й поняття не мають. От і вдова теж: носиться зі своїм Мойсеєм, коли він їй навіть не рідня, — та й взагалі кому він потрібний, якщо давнымдавно помер, самі розумієте, — а мене лає за те, що мені подобається курити. А сама мабуть нюхає тютюн — це нічого, ейто можна.Її сестра, мисс Уотсон, порядком усохшая стара діва в окулярах, саме в цей час переїхала до неї на житті й відразу ж пристала до мене з букварем. Ціла година вона до мене чіплялася, але зрештою вдова веліла їй дати мені спокій. Так я б довше й не витерпів. Потім ціла година була скучища смертна, і я все вертівся на стільці. А мисс Уотсон усе приставала: «Не клади ноги на стілець, Гекльберри! «, «Не скрипи так, Гекльберри, сиди сумирно! «, «Не позіхай і не потягуйся, Гекльберри, поводься як треба! «. Потім вона стала проповідувати щодо пекла, а я візьми та й скажи, що добре б туди потрапити. Вона просто роздратувалася, а я нічого поганого не думав, аби тільки втекти куди — небудь, до того мені в них набридло, а куди — однаково. Мисс Уотсон сказала, що це дуже погано з моєї сторони, що вона сама дарма б так не сказала: вона намагається не грішити, щоб потрапити в рай. Але я не бачив нічого гарного в тім, щоб потрапити туди ж, куди вона потрапить, і вирішив, що й намагатися не буду. Але говорити я цього не став — однаково ніякої користі не буде, одні неприємності.Отут вона пустилася розповідати про рай — і пішла й пішла. Нібито робити там нічого не треба — знай прогулюйся цілий день із арфою так розспівуй, і так довіку. Мені щось не дуже сподобалося. Але говорити я цього знов — таки не став. — Запитав тільки, як вона думає, чи потрапить туди Том Сойер? А вона говорить: «Ні, ні в якому разі!» Я дуже зрадів, тому що мені хотілося бути з ним разом.Мисс Уотсон усе до мене чіплялася, так що зрештою мені набридло й зробилося дуже нудно. Незабаром у кімнати покликали негрів і стали молитися, а після того всі ля
гли спати. Я піднявся до себе наверх із недогарком свічки й поставив його на стіл, сіл перед вікном і спробував думати про що — небудь веселому, — тільки нічого не вийшло: така напала туга, хоч помирай. Світили зірки, і листи в лісі шелестіли так сумно; десь далеко ухав пугач — виходить, хтось помер; чутно було, як кричить дрімлюга й виє собака, — виходить, хтось незабаром помре. А вітер усе нашіптував щось, і я ніяк не міг зрозуміти, про що він шепотить, і від цього по спині в мене бігали мурашки. Потім у лісі хтось застогнав, схоже на те як стогне примара, коли воно хоче розповісти, що в нього на душі, і не може домогтися, щоб його зрозуміли, і йому не лежиться спокійно в могилі: от воно скитается по ночах і тужить. Мені стало так страшно й тужливо, так схотілося, щоб хто — небудь був із мною… А отут ще павук спустився до мене на плече. Я його збив клацанням прямо на свічку й не встиг отямитися, як він весь скулився. Я й сам знав, що це не на добре, гірше не буває прикмети, і здорово перелякався, просто душу в п’яти пішла. Я підхопився, повернувся три рази на каблуках і щораз при цьому хрестився, потім взяв ниточку, перев’язав собі жмут волось, щоб віднадити відьом, — і все — таки не заспокоївся: це допомагає, коли знайдеш підкову й, замість того щоб прибити над дверима, втратиш її; тільки я не чув, щоб таким способом можна було позбутися від лиха, коли вб’єш павука.Мене кинуло в тремтіння. Я знову сів і дістав трубку; у будинку тепер було тихо, як у труні, і, виходить, удова нічого не довідається. Пройшло досить багато часу; я почув, як далеко в місті почали бити годинники: «бум! бум!» — пробило дванадцять, а після того знову стало тихо, тихіше колишнього. Незабаром я почув, як у темряві під деревами тріснула гілка, — щось там рухалося. Я сидів не ворушачись і прислухався. І раптом хтось нявкнув ледве чутно: « Мя — В! З!» От здорово! Я теж нявкнув ледве чутно: «Мяу! Мяу!» — а потім погасив свічку й виліз через вікно на дах сараю. Звідти я зісковзнув на землю й прокрався під дерева. Дивлюся — так і є: Том Сойер мене чекає.

ГЛАВА II

Ми пішли навшпиньках по доріжці між деревами в самий кінець саду, нагинаючись нижче, щоб гілки не зачіпали по голові. Проходячи повз кухню, я спіткнувся об корінь і наробив шуму. Ми присіли навпочіпки й затихли. Великий негр мисс Уотсон — його кликали Джим — сидів на порозі кухні; ми дуже добре його бачили, тому що в нього за спиною стояла свічка. Він підхопився й біля мінути прислухався, витягнувши шию; потім говорить: — Хто там?Він ще послухав, потім підійшов навшпиньках і зупинився саме між нами: можна було до нього доторкнутися пальцем. Ну, мабуть, часу пройшло порядно, і нічого не було чутно, а ми всі були так близько друг від друга. І раптом у мене зачесалося одне місце на щиколотці, а почухати його я боявся» потім зачесалося вухо, потім спина, саме між лопатками. Думаю, якщо не почухаюся, просто хоч помирай. Я це скільки разів потім зауважував: якщо ти де — небудь у гостях, або на похоронах, або хочеш заснути й ніяк не можеш — взагалі, коли ніяк не можна чесатися, — у тебе неодмінно зачешеться у всіх місцях разом.Отут Джим і говорить: — Послухайте, хто це? Де ж ви? Адже я все чув, свинство яке! Добре, я знаю, що мені робити: сяду й буду сидіти, поки знову що — небудь не почую.І він сів на землю, саме між мною й Томом, притулився спиною до дерева й витягнув ноги так, що ледь не зачепив мою ногу. У мене зачесався ніс. Так зачесався, що сльози виступили на очах, а почухати я боявся. Потім початок чесатися в носі. Потім зачесалося під носом. Я просто не знав, як усидіти на місці. Така напасти тривала мінут шість або сім, а мені здавалося, що багато довше. Тепер у мене чесалося в одинадцяти місцях відразу. Я вирішив, що більше мінути дарма не витерплю, але абияк стримався: думаю — вуж постараюся. І отут саме Джим почав голосно дихати, потім захріп, і в мене все відразу пройшло.Тім подав мені знак — ледве чутно причмокнул губами, — і ми рачки поповзли ладь. Як тільки ми відповзли кроків на десять. Тім шепнув мені, що хоче для сміху прив’язати Джима до дерева. А я сказав: «Краще не треба, він прокинеться й підніме шум, і тоді побачать, що мене немає на місці». Тім сказав, що в нього обмаль свіч, треба б пробратися в кухню й взяти побільше. Я його зупиняв, говорив, що Джим може прокинутися й увійти в кухню. Але Тому хотілося ризикнути; ми забралися туди, взяли три свічки, і Том залишив на столі п’ять центів на сплату. Потім ми з ним вийшли; мені не терпілося скоріше забратися подалі, а Тому вздумалось підповзти рачки до Джиму й зіграти з ним який — небудь жарт. Я його чекав, і мені здалося, що чекати довелося дуже довго, — так було навкруги порожньо й мовчазно.Як тільки Том повернувся, ми з ним побігли по доріжці навкруги саду й дуже незабаром опинилися на самій верхівці гори по ту сторону будинку. Тім сказав, що стягнув капелюх із Джима й повісив її на сучок саме над його головою, а Джим трошки заворушився, але так і не прокинувся. На інший день Джим розповідав, начебто відьми зачарували його, приспали й качалися на ньому по всьому штаті, а потім знову посадили під дерево й повісили його капелюх на сучок, щоб відразу видно було, чия ця справа. А іншим разом Джим розповідав, начебто вони доїхали на ньому до Нового Орлеана; потім у нього з кожним разом виходило усе далі й далі, так що зрештою він став говорити, начебто відьми об’їхали на ньому навколо світу, замучили його ледве не до смерті, і спина в нього була вся стерта, як під сідлом. Джим так запишався після цього, що на інших негрів і дивитися не хотів. Негри приходили за багато миль послухати, як Джим буде про це розповідати, і він став користуватися такою повагою, як жоден негр у наших місцях. Зустрівши Джима, чужі негри зупинялися, роззявивши рот, і дивилися на нього, немов на яке — небудь чудо. Як стемніє, негри завжди збираються на кухні у вогню й розмовляють про відьом; але як тільки хто — небудь заведе про це мова, Джим зараз же втрутиться й скаже: «Гм! Ну що ти можеш знати про відьом! « І цей негр відразу притихне й замовчить. Пятицентовую монетку Джим надяг на мотузочку й завжди носив на шиї; він розповідав, начебто цей талісман йому подарував сам чорт і сказав, що їм можна лікувати від всіх хвороб і викликати відьом, коли вздумается, варто тільки пошептати над монеткою; але Джим ніколи не говорив, що він таке шепотить. Негри збиралися з усією обкрути й віддавали Джиму все, що в них було, аби тільки глянути на цю монетку; однак вони нізащо на світі не доторкнулися б до її, тому що монета побувала в руках чорта. Працівник він став тепер ні до чого не придатний — вуж дуже загордився, що бачив чорта й возив на собі відьо
м по всьому світлу.Ну отож, коли ми з Томом підійшли до обриву й подивилися долілиць, на містечко, там світилося всього три або чотири вогники, — вірно, у тих будинках, де лежали хворі; угорі над нами так яскраво сіяли зірки, а нижче міста текла ріка в целую милю шириною, этак велично й плавно. Ми спустилися з гори, розшукали Джо Гарпера з Бенем Роджерсом і ще двох або трьох хлопчиків; вони ховалися на старому шкіряному заводі. Ми відв’язали ялик і спустилися по ріці милі на дві з половиною, до великого зсуву на гористій стороні, і там висадилися на берег.Коли підійшли до кущів, Том Сойер змусив усіх нас заприсягти, що ми не видамо таємниці, а потім показав хід у печеру — там, де кущі росли густіше всього. Потім ми запалили свічки й поповзли рачки в прохід. Проповзли ми, мабуть, кроків двісті, і отут відкрилася печера. Тім поштовхався по проходах і незабаром пірнув під стінку в одному місці, — ви б ніколи не помітили, що там є хід. По цьому вузькому ході ми пролізли неначебто в кімнату, дуже сир, всю запітнілу й холодну, і отут зупинилися.Тім сказав: — Ну от, ми зберемо зграю розбійників і назвемо її «Зграя Тома Сойера». А хто захоче з нами розбійничати, той повинен буде принести клятву й підписатися своєю кров’ю.Усе погодилися. І от Том дістав листок паперу, де в нього була написана клятва, і прочитав її. Вона призивала всіх хлопчиків дружно стояти за зграю й нікому не видавати її таємниць; а якщо хто — небудь скривдить хлопчика з нашої зграї, те той, кому велять убити кривдника й всіх його рідних, повинен не є й не спати, поки не вб’є їх всіх і не виріже в них на груди хрест — знак нашої зграї. І ніхто зі сторонніх не має права ставити цей знак, тільки ті, хто належить до зграї; а якщо хто — небудь поставить, то зграя подасть на нього в суд; якщо ж він знову поставить, то його вб’ють. А якщо хто — небудь зі зграї видасть нашу таємницю, то йому переріжуть горло, а після того спалять труп і розвіють попіл по вітрі, кров’ю викреслять його ім’я зі списку й більше не стануть про нього поминати, а проклянуть і забудуть назавжди.Усі сказали, що клятва чудова, і запитали Тома, сам він неї придумав чи ні. Виявилося, дещо він придумав сам, а інше взяв із книжок про розбійників і піратів, — у всякої чималої зграї буває така клятва.Деякі думали, що добре б убивати рідних у тих хлопчиків, які видадуть таємницю. Тім сказав, що це недурна думка, взяв і вписав її олівчиком.Отут Бен Роджерс і говорить: — А от у Гека Фіна ніяких рідних немає; як з ним бути? — Ну й що ж, адже батько в нього є? — говорить Том Сойер. — Так, батько — тобто, тільки де ти його тепер розшукаєш? Він, бувало, усе валявся п’яний на шкіряному заводі, разом зі свинями, але от уже більше року його щось не видно в наших краях.Порадилися вони між собою й вуж зовсім зібралися мене викреслити, тому що, говорять, у кожного хлопчика повинні бути рідні або хто — небудь, кого можна вбити, а те іншим буде кривдно. Ну, і ніхто нічого не міг придумати, всі стали в тупик і мовчали. Я спершу ледве не заплакав, а потім раптом придумав вихід: взяв та й запропонував їм мисс Уотсон — пускай її вбивають. Усе погодилися. — Ну що ж, вона годиться. Тепер усе в порядку. Гека прийняти можна.Отут всі стали колоти собі пальці шпилькою й розписуватися кров’ю, і я теж поставив свій значок на папері. — Ну, а чим же ця зграя буде займатися? — запитує Бен Роджерс. — Нічим, тільки грабежами й убивствами. — А що ж ми будемо грабувати? Удома, або худобину, або… — Нісенітниця! Це не грабіж, якщо гнати худобину тощо, це злодійство, — говорить Том Сойер. — Ми не злодії. У злодійстві ніякого блиску немає. Ми розбійники. Надягнемо маски й будемо зупиняти диліжанси й карети на великій дорозі, убивати пасажирів і відбирати в них годинники й гроші. — И неодмінно треба їх убивати? — Ну ще б! Це найкраще. Деякі авторитети думають інакше, але взагалі вважається краще вбивати — крім тих, кого приведемо сюди в печеру й будемо тримати, поки не дадуть викупу. — Викупу? А що це таке? — Не знаю. Тільки так уже покладається. Я про це читав у книжках, і нам, звичайно, теж прийде так робити. — Так як же ми зможемо, коли не знаємо, що це таке? — Ну, як — небудь уже прийде. Говорять тобі, у всіх книжках так, не чуєш, чи що? Ти що ж, хочеш робити всі по — своєму, не так, як у книжках, щоб ми зовсім заплуталися? — Ну так, тобі добре говорити, Том Сойер, а як же вони стануть викуплятися, — щоб їм порожньо було! — якщо ми не знаємо, як це робиться? А ти сам як думаєш, що це таке? — Ну, уже не знаю. Сказано: треба їх тримати, поки вони не викупляться. Може, це значить, що треба їх тримати, поки вони не помруть. — О
т це ще на що — небудь схоже! Це нам підійде. Чого ж ти раніше так не сказав? Будемо їх тримати, поки вони не викупляться до смерті. І метушні, напевно, з ними не оберешься — годуй їх так дивися, щоб не втекли. — Що це ти говориш, Бен Роджерс? Як же вони можуть утекти, коли при них буде вартовий? Він застрелить їх, як тільки вони пошевельнутся. — Вартовий? От це спритно! Виходить, кому — небудь прийде сидіти й всю ніч не спати через того тільки, що їх треба стерегти? По — моєму, це нерозумно. А чому ж не можна взяти дрюк, та й викупити їх відразу дрюком по голові? — Тому що в книгах цього немає — по цьомуе по самому. От що, Бен Роджерс: хочеш ти робити справу як треба або не хочеш? Ти що ж — думаєш, люди, які пишуть книжки, не знають, як по — справжньому покладається? Учити їх ти збираєшся, чи що? І не мрій! Ні, сер, ми вуж будемо викуповувати їх за всіма правилами. — Ну й добре. Мені — Те що! Я тільки говорю: по — дурному виходить все — таки… Слухай, а жінок ми теж будемо вбивати? — Ну, Бен Роджере, якби я був такий неук, я б більше мовчав. Убивати жінок! З який же це статі, коли в книжках нічого подібного немає? Приводиш їх у печеру й звертаєшся з ними як можна вежливей, а там вони в тебе малопомалу закохуються й вуж самі більше не хочуть додому. — Ну, якщо так, тоді я згодний, тільки змісту в цьому не бачу. Незабаром у нас у печері пройти не можна буде: стільки наб’ється жінок і всякого народу, що чекає викупу, а самим розбійникам і подітися буде нікуди. Ну що ж, валяй далі, я нічого не говорю.Маленький Томми Барнс встиг уже заснути й, коли його розбудили, злякався, заплакав і став проситися додому до мами, сказав, що більше не хоче бути розбійником.Усі підняли його на сміх і стали дражнити плаксієм, а він надувся й сказав, що зараз же піде й видасть всі наші таємниці. Але Том дав йому п’ять центів, щоб він мовчав, і сказав, що ми все зараз підемо додому, а наступного тижня зберемося й тоді кого — небудь ограбуємо й уб’ємо.Бен Роджерс сказав, що він не може часто йти з будинку, хіба тільки по неділях, і чи не можна почати з майбутньої неділі; але всі хлопчики вирішили, що по неділях грішно вбивати й грабувати, так що про це не може бути й мови. Ми вмовилися зустрітися й призначити день якомога швидше, потім вибрали Тома Сойера в отамани зграї, а Джо Гарпера — у помічники й розійшлися по будинках.Я вліз на дах сараю, а звідти — у вікно вже перед самим світанком. Моє нове плаття було все закапано свічкою й вимазане в глині, і сам я утомився як собака.

ГЛАВА III

Ну й пробрала ж мене ранком стара мисс Уотсон за мій одяг! Зате вдова зовсім не лаялася, тільки відчистила свічкове сало й глину й така була сумна, що я вирішив поводитися цей час получше, якщо зможу. Потім мисс Уотсон відвела мене в прикомірок і стала молитися, але нічого не вийшло. Вона веліла мені молитися щодня — і чого я попрошу, то й дасться мені. Але не отут — те було! Я пробував. Один раз вимолив собі вудку, тільки без гачків. А на що вона мені здалася, без крючковто! Разу три або чотири я пробував вимолити собі й гачки, але нічого чомусь не вийшло. Якось днями я попросив мисс Уотсон помолиться замість мене, а вона обізвала мене дурнем і навіть не сказала, за що. Так я й не міг зрозуміти, у чому справа.Один раз я довго сидів у лісі, усе думав про це. Говорю собі: якщо людина може вимолити все, що завгодно, так отчого ж диякон Уинн не вимолив назад свої гроші, коли проторгувався на свинині? Чому вдова не може вимолити срібну табакерку, що у неї украли? Чому мисс Уотсон не помолится, щоб їй потовстіти? Ні, думаю, отут щось не так. Пішов і запитав у вдови, а вона говорить: можна молитися тільки про «духовні блага». Цього я ніяк не міг зрозуміти; ну, вона мені розтлумачила; це значить: я повинен допомагати іншим і робити для них усе, що можу, піклуватися про їх постійно й зовсім не думати про себе. І про мисс Уотсон теж піклуватися, — так я зрозумів.Я пішов у ліс і довго розкидав розумом і так і этак і все не міг зрозуміти, яка ж від цього користь, хіба тільки іншим людям; і вирішив зрештою не ламати над цим голову, може, як — небудь і так обійдеться. Інший раз, бувало, удова сама візьметься за мене й почне розповідати про промисел божием, так так, що прямо сльоза прошибає; а на інший день, дивишся, сер Уотсон знову за своє й знову зіб’є мене з користі. Я вуж так і розсудив, що є два боги: з богом удови нещасний грішник ще як — небудь поладить, а вуж якщо попадеться в лабети богові мисс Уотсон, тоді спуску не чекай. Все це я обміркував і вирішив, що краще піду під початок до бога вдови, якщо я йому годжуся, хоча ніяк не міг зрозуміти, на що я йому потрібний і яка від мене може бути прибуток, коли я зовсім нічого не знаю, і поводжуся неважливо, і роду найпростішого.Мого батька в нас у місті не видали вже більше року, і я зовсім заспокоївся; я його й бачити — те більше не хотів. Тверезий, він, бувало, всі мене б’є, попадися тільки йому під руку; хоча я по більшій частині втікав від нього в ліс, як побачу, що він околачивается поблизу. Отож, у цей самий час його виловили з ріки, милях у дванадцяти вище міста, — я чув це від людей. У всякому разі, вирішили, що це він і є: ростом потопельник був саме з його, і в лахміттях, і волосся довгі — довжелезні; все це дуже на батька схоже, тільки особи ніяк не можна було розібрати: він так довго пробув у воді, що воно й на особу не дуже було схоже. Говорили, що він плив до ріки особою нагору. Його виловили з води й закопали на березі. Але я недовго радувався, тому що згадав одну штуку. Я відмінно знав, що чоловік — потопельник повинен плисти по ріці не нагору особою, а долілиць. Тому — то — те я й догадався, що це був зовсім не батько, а яка — небудь утоплениця в чоловічому одязі. І я знову став турбуватися. Я все чекав, що старий от — от заявиться, а мені зовсім цього не хотілося.Майже цілий місяць ми грали в розбійників, а потім я кинув. І всі хлопчики теж. Нікого ми не ограбували й не вбили — так тільки, дурня валяли. Вибігали з лісу й кидалися на погоничів свиней або на жінок, які везли на ринок зелень і овочі, але ніколи нікого не торкали. Тім Сойер називав свиней «злитками», а ріпу й зелень — «коштовностями», а після, повернувшись у печеру, ми хвасталися тим, що зробили й скільки чоловік убили й ранили. Але я не бачив, яка нам від цього прибуток. Раз Том послав одного хлопчика бігати по всьому місту з палаючим ціпком, що він називав «пароль» (знак для всієї зграї збиратися разом), а потім сказав нам, що він одержав від своїх вивідачів таємне повідомлення, начебто завтра біля печери зупиниться цілий караван багатих арабів і іспанських купців, із двома сотнями слонів, шістьома сотнями верблюдів і тисячею в’ючних мулів, навантажених алмазами, а охороняють їх всього — на — всього чотириста солдатів; так що ми влаштуємо засідку, переб’ємо їх всіх і захопимо видобуток. Він велів нагострити мечі, вичистити рушниці й бути напоготові. Він навіть на віз із бруквою не міг напасти без того, щоб не нагострити мечі й начистити рушниці, хоча яка користь їх точити, коли це були прості ціпки й ручки від щіток, — скільки не точи, ні на волосся краще не будуть. Мені якось не
вірилося, що ми можемо побити таку масу іспанців і арабів, хотілося тільки подивитися на верблюдів і слонів, тому на інший день, у суботу, я був отут як отут і сидів разом з іншими в засідці; і як тільки дали сигнал, ми вискочили з кущів і скотилися з гори долілиць. Але ніяких іспанців і арабів там не було, верблюдів і слонів теж. Виявилося, що це всього — на — всього екскурсія недільної школи, та й то один перший клас. Ми на них накинулися й розігнали хлопців по всій долині. Але тільки ніякого видобутку нам не дісталося, крім пряників і варення, так ще Бон Роджерс підібрав ганчіркову ляльку, а Джо Гарпер — молитовник і спасенну книжонку; а потім за нами погналася вчителька, і ми все це покидали — і бігти. Ніяких алмазів я не бачив, так я й сказав Тому Сойеру. А він запевняв, що вони всетаки там були, цілі гори алмазів, і араби, і слони, і багато всього. Я запитую: «Чому ж тоді ми нічого не бачили? « А він говорить: «Якби ти хоч що — небудь знав, хоч прочитав би книжку, що називається « Дон — Кихот», тоді б не запитував. Отут, говорить, вся справа в чаклунстві». А насправді там були сотні солдатів, і слони, і скарбу, і все інше, тільки в нас виявилися вороги — чарівники, як Том їх назвав, — те все це вони перетворили в недільну школу нам на зло. Я говорю: «Добре, тоді нам треба напасти на цих самих чарівників». Тім Сойер обізвав мене дурнем. — Так що ти! — говорить. — Адже чарівник може викликати ціле полчище парфумів, і вони тебе вмить порубають, не встигнеш «мама» виговорити. Адже вони височиною з дерево, а товщиною із церкву. — Ну, — говорю, — а якщо ми теж викличемо парфумів собі на допомогу, поб’ємо ми тих, інших, чи ні? — Як же це ти їх викличеш? — Не знаю. А ті як викликають? — Як? Потруть стару бляшану лампу або залізне кільце, і тоді з усіх боків злітаються парфуми, грім гримить, блискавка навкруги так і блискає, дим клубиться, і все, що парфумам не накажеш, вони зараз же роблять. Їм нічого не варто вирвати з коренем дроболитную вежу й трахнути нею по голові директора недільної школи або взагалі кого завгодно. — Для кого ж це вони так намагаються? — Так для всякого, хто потре лампу або кільце. Вони коряться тому, хто тре лампу або кільце, і повинні робити все, що він велить. Якщо він велить вибудувати палац у сорок миль довжиною з одних брильянтів і наповнити його доверху жувальною гумою або чим ти захочеш і викрасти дочка китайського імператора тобі в дружин, — вони все це повинні зробити, так ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки тобі вздумается, розумієш? — От що, — говорю я, — по — моєму, всі вони просто осли, якщо не залишать цей палац собі, замість того щоб валяти дурня й упускати такий випадок. Мало того: будь я дух, я б цього, з лампою, послав до чорта. Стану я відриватися від справи й летіти до нього через те, що він там потре якусь дрянь! — Придумав теж, Гек Фін! Так адже ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні. — Що? Це якщо я буду ростом з дерево й товщиною із церкву? Ну добре вже, я до нього з’явлюся; тільки ручаюся чим хочеш — я його зажену на найвище дерево, яке найдеться в тих місцях. — А ну тебе, Гек Фін, що користі з тобою розмовляти! Ти вуж, здається, зовсім нічого не розумієш — начебто заплішений дурінь.Дня два або три я все думав про цьому, а потім вирішив сам подивитися, є отут хоч скільки — небудь чи правди ні. Взяв стару бляшану лампу й залізне кільце, пішов у ліс і тер і тер, поки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: вибудую палац і продам; тільки нічого не вийшло — ніякі парфуми не з’явилися. Так що, по — моєму, всю цю нісенітницю Том Сойер видумав, як завжди видумує. Він — Те, здається, повірив і в арабів і в слонів, ну а я — справа інше: по всьому було видать, що це недільна школа.

ГЛАВА IV

Ну отож, пройшло місяця три або чотири, і зима вуж давно наступила. Я майже що щодня ходив у школу, навчився складати слова, читати й писати трошки й вивчив таблицю множення напам’ять до шістьома сім — тридцять п’ять, а далі, я так думаю, мені дарма не здолати, хоч до ста років учися. Та й взагалі я математикові не дуже люблю.Спершу я цю саму школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати понемножку. Коли мені, бувало, уже дуже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня вчитель мене висіче; це йшло мені на користь і здорово подбадривало. Ніж довше я ходив у школу, тим мені легшало. І до всіх порядків у вдови я теж помалу звик — якось притерделся. Усього тяжчай було привчатися жити в будинку й спати на ліжку; тільки до настання холодів я все — таки інший раз утікало на волю й спав у лісі, і це було начебто відпочинку. Старе життя мені було більше по смаку, але й до нового я теж став звикати, воно мені початок навіть подобатися. Удова говорила, що я виправляюся понемножку й поводжуся не так вуж погано. Говорила, що їй за мене червоніти не доводиться.Якось ранком мене угораздило перекинути за сніданком сільничку. Я скоріше схопив щіпку солі, щоб перекинути неї через ліве плече й відвести лихо, але отут мисс Уотсон приспіла недоречно й зупинила мене. Говорить: «Забери руки, Гекльберри! Вічно ти насмітиш навкруги!» Удова за мене заступилася, тільки пізно, лихо однаково вже не можна було відвести, це я відмінно знав. Я вийшов з будинку, почуваючи себе дуже неважливо, і все ламав голову, де це лихо треба мною струсить і яка вона буде. У деяких випадках можна відвести лихо, тільки це був не такий випадок, так що я й не пробував нічого робити, а просто валандався по місту в самому сумовитому настрої й чекав лиха.Я вийшов у сад і перебрався по сходам через високий дерев’яний забір. На землі було з дюйм тільки що що випав снігу, і я побачив на снігу сліди: хтось ішов від каменоломні, потоптався небагато біля забору, потім пішов далі. Дивно було, що він не загорнув у сад, простоявши стільки час у забору. Я не міг зрозуміти, у чому справа. Щось вуж дуже чудно… Я хотів було піти слідами, але спершу нагнувся, щоб розглянути їх. Спочатку я нічого особливого не зауважував, а потім помітив: на лівому каблуці був набитий хрест із більших цвяхів, щоб відводити нечисту силу. В одну мінуту я стрімголов скотився з гори. Час від часу я оглядався, але нікого не було видно. Я побіг до судді Тэтчеру. Він сказав:

Схожі публікації