НАТАША

Недавно я лежав у лікарні у великому чужому місті, де мені зробили операцію, по моїх відчуттях, досить неприємну, котра пройшла, однак, вдало й обійшлася благополучно. Але не про те мова… Там, у лікарні, я знову зустрів Наташу.

"Снову зустрів" — це так і не так. Те, про що я хочу розповісти, є дивне з’єднання сну, може бути, навіть не одного сну, з реальністю, що додала цієї історії закінчений, хоч і не цілком розгаданий, що залишився, мабуть, ще більш таємничим, зміст. Але все розгадати не можна, та й не треба: розгадане незабаром стає непотрібним і вмирає; погубивши в такий спосіб чимало самого чудового у своєму світі й анітрошки цим не збагатившись, ми знову з дитячою безпосередністю й необтяженістю потягнулися до передчуттів і д всьому того, що до них близько.

Я побачив Наташу, здається, на третій день мого лікарняного життя. Чому не ранком, коли медсестри заступають на чергування, і не протягом довгого й одноманітного дня, як удалося мені за весь цей день не зштовхнутися з Наташей і дотягти до вечора, не знаю, отут щось було особливе. Як звичайно, перед відбоєм черговий лікар обходив хворих, його супроводжувала по своєму блоці медсестра. Я вже лежав у постелі, читав, коли вони ввійшли: щільний, з густим голосом, зайво енергійного виду чоловік закінчуватися молодості, що він старанно оберігав, і зовсім ще молоденька дівчина, росла й пухка, але в пухлості своєї якась вся акуратна, без надмірностей, і приваблива, немов би так із самого початку й задумана, із широкою, м’яким, квітучою добротою особою, зустрівши яке навіть де — небудь в Австралії або Нової Зеландії, можна без побоювання заговорювати по — російському. Це й була Наташа. Увійшовши й побачивши мене, вона раптом почервоніла й зніяковіла. Я помітив це, а вона помітила, що я помітив, і зніяковіла ще пущі. Відповідаючи на звичайні питання лікаря про самопочуття, я спостерігав потихеньку за що намагається зникнути за його спиною й ніяк що не міститься за нею дівчиною й дізнавався її усе більше й більше. Не було ніяких сумнівів, що я колись зустрічав її, зіштовхувався не у вуличній штовханині, коли раз особа, що мигнула, може надовго зачепитися в пам’яті, а в спілкуванні, зовсім не випадковому й не дріб’язковому для мене, що повинне було вийти зі звичного порядку речей. Але що це таке було, як не напружував я пам’ять, все — таки не згадав. Ідучи, Наташа не витримала й у дверях, пропустивши вперед лікаря, оглянулася з боязкою й підбадьорюючою посмішкою, немов підтверджуючи, що так, я не помилився й це вона і є.

Всі наступні дні перетворилися для мене в мучення. Я згадував і не міг згадати, і чим старанніше перебирав я все, що траплялося із мною в останні роки, тим більшу почуття — вал безнадійність. Десь це було не там, щось не звідти. Наташа, здавалося, чекала, тайкома поглядаючи на мене з терпінням і докором, але тільки піднімав я на неї ока, що шукають вільну або мимовільну підказку, вона негайно забирала свої й бентежилася. Ця здатність бентежитися й червоніти, нині майже зжита в дівчинах, настільки була в ній приємна й природна й так до неї йшла, до всьому її великої особи й великої фігури, що після першого подиву Наташу й представити не можна було інший і спостерігати за нею робило приємність, немов сама душа зажеврілася в тобі щасливою відповідною зніяковілістю. Багато хворих лікувалися тут роками, у хворобі свого минулого особливо нещасні, тому що її не можна сховати й вона в самому буквальному значенні стирчить на очах; сторонній людині, що не знає, що це таке, воно представляється жахливим каліцтвом, перед яким не всякий зуміє стриматися, і це відношення з боку, це відчуття себе як мимовільного пугала, якому чи те повезе, чи то немає знову коли — небудь стати здоровим, і, як говорять, упередженим, позначалося, звичайно, на хворих, працювати з ними було непросто. Але перед боязкістю Наташи боялися чомусь усе. Жодного разу я не чув, щоб хто — небудь, навіть самий зневірений, узявся при ній грубити або вередувати, це здалося б не тільки непристойним, але значило б, що сили хворого скінчилися й треба терміново, якщо дозволяє хвороба, виписувати його, дати пожити й відпочити серед рідних, а потім викликати знову. Так уже саме собою прийнялося, що мовчазна, соромлива й безмовна Наташа, який і в голову не прийшло б скаржитися, стала й для хворих, і для лікарів більше чим просто медсестра, справно й з душею виконуючий свій обов’язки. Як би це назвати?.. Мабуть, на неї дивилися як на людину трошки не від миру цього, на одну з тих, без чудностей, примх і наївних очей яких ми, люди миру цього, давно звихнулися б у своєму могутньому поживательстве й пожинательстве, давно згорнули б собі шию, якби нас не зупиняло їхнє боязке нерозуміння. Наташа чергувала на тижні двічі, але не через рівну кількість днів, а по якімсь своєму, ламаному графіку й з’являлася завжди біля свого столика в коридорі тихо й непомітно: тільки що не було — і отут, нечутно рухається, щось звіряє по паперах у своєму господарстві, відкриває сейф із ліками, іде до хворих у палати. Щораз, побачивши її, я здригався так близько було до того, щоб згадати: я робив уже рвучкий рух до Наташе й зауважував, що й вона охоче піднімала назустріч мені особа; усе в мені завмирало перед осяянням, і я, здавалося, уже згадував, але через поспіх, через гарячність або через що ще не міг удержати спогади. Особа Наташи, обиженно опускаючись, спалахувало, я ніяково здоровався й відходив. Знову й знову все було дарма. Дійшло до того, що ми стали уникати один одного — і я без крайньої нужди не звертався до неї, і вона заходила в палату усе рідше. Але в нашім закутку, або блоці на шість палат, зовсім не зустрічатися було не можна, а призначення лікарів доводилося виконувати і їй, і мені. Наташа в таких випадках квапилася зробити своя справа й піти, я ж почував себе вкрай винуватим: вона адже могла вважати, що я прекрасно все пам’ятаю, але з якоїсь своєї користі не хочу відкриватися, а запитувати її, що це було, що я не в змозі згадати, теж здавалося мені непристойним — могло адже нічого й не бути, я міг все це навыдумывать із хворобливої фантазії, від однієї лише цікавої уваги. Нишком я продовжував спостерігати за нею. Задумавшись, вона часом подовгу дивилася у вікно в коридорі, кудись поверх вулиці й будинків, і до того їй приємно було щось там бачити, що особа її опромінювалося вже не фарбою зніяковілості, а хвилюванням тільки їй одного лише доступного почуття. Потім я знову зауважував її погляд на собі — те допитливу й проникливу, зухвалу тривогу, те відсутній, із загубленою думкою, те швидкий, насторожено — лукавий… В останній тиждень Наташа чергувала чомусь часто — можливо, підмінювала кого — небудь із захворілих подруг. І нічого дивного, що їй же випало везти мене на операцію. Сестра з операційної, направляючи каталку із мною, ішла спереду. Наташа підштовхувала її позаду. Укритий простирадлом, я бачив перед собою тільки її більші, казавшиеся мені величезними ока на опущеній особі, вона уникала дивитися на мене й все — таки з переляком взглядывала й крупно, немов хрестячись, приймалася моргати. У цей ранок мені було
не до спогадів. По яскравому електричному світлу я догадався, що мене ввезли в операційну. Наташа залишилася у дверях і, притримуючи їх, дивилася з коридору, як мене підкочують до стола й допомагають перебиратися на нього. Улаштувавшись як треба, я повернув голову до дверей — Наташа продовжувала дивитися на мене, але під моїм поглядом закрила двері. Всі, я залишився один серед цих людей, нікого з яких із закритими особами не можна було довідатися. І навіть голосу їх, як підкручені, звучали з однаковим металевим настроем. Я намагався прислухатися до них, але нічого не розумів, вони говорили незнайомою мовою. Мінут через десять, не знаючи себе зовсім, я вже спав. …Так важко було потім прокинутися. Іноді я майже приходив у себе, щоб відчути, що я є, відчути в собі озноб і глухий біль, і знову впадав у важке, тупе забуття. До мене доносилися жіночі голоси, я розрізняв і один голос, і другий, що вимагали, щоб я не спав, але я не міг не спати, це було понад мої сили. Усе було понад мої сили, мені під силу було тільки спати — навіть і не спати, а перебувати в ядушливому безпам’ятстві, з якого, я все — таки дихав цією свідомістю, повинен коли — небудь відкритися вихід. І він поступово відкривався в мені: я почував уже, як беруть мою руку, щоб прові — рить пульс, як ставлять градусник і роблять уколи. Пам’ятаю своє відчуття: я намагаюся піднятися із глибоким, заколисаним вигаром шахтного колодязя, казна — як очутившегося на моєму шляху, я кваплюся, щоб не задихнутися в ньому, але так повільно спливаю… дихати вже нема чим. Оказа — Лось, що я був обкладений грілками. Я заворочався зі стогоном, мене якимось образом зрозуміли, і грілки були прибрані. Полегшало. У темному тумані почали з’являтися обривкові й нескладні бачення, настільки нескладні й далекі один від іншого, точно вони зліталися до мене від різних людей, а може бути, і не тільки від людей. Одне з них я чомусь ніяк не хотів відпускати, воно було чимсь мені приємно й про щось нагадувало; я дуже розбудувався, коли воно все — таки зникло. Нарешті я відкрив очі й побачив, що лежу особою до просторого, у всю стіну, вікну. Там, за вікном, був ще день — єдине, що я відзначив, і знову забувся. Але тепер я володів собою й не дозволяв собі опускатися в сні глибоко. Я чув, коли до мене підходили й відходили, чув голосу жінок, що розмовляли між собою й відповідали комусь на питання про мене. Потім хтось надовго зупинився треба мною й став чекати, коли я опам’ятаюся. Це була Наташа. У сутінках її фігура здалася мені вище й легше, точно ширяла в повітрі. Я відразу прийшов у повну пам’ять. Обрадуваним і слабким голосом, тільки — но чуючи себе, я із зусиллям проговорив: — Наташа, я згадав, згадав… ми літали… Вона із хвилюванням закивала мені, доторкнулася легкою й м’якою рукою до мого гарячого чола й відійшла так швидко, що мені здалося, що вона втекла. Те, що я згадав, жило в мені давно, і не знаю, звідки узялося. Вероятней усього, привиде — лось щось у сні, але не в повній картині, а повна картина склалася потім, коли я думав про цьому вільними поданнями, як і завжди, з турботою достраивающими в нас всі неокончен — ное. Не думати ж про це було не можна, ми мимоволі надаємо значення й шукаємо віщий зміст у подібних баченнях, тим більше що тут було в чому його й шукати. І чому я відразу не догадався, що це вона і є, та дівчина зі сну? Збіг настільки повне, і так часто ця особа стояла в мене перед очами в плоті й крові, що я зобов’язаний був довідатися його відразу, без зволікання. А зустрів — і розгубився, два тижні мучився спогадом, що перебувало поруч. Тому, імовірно, і розгубився, того й мучився, що поруч, — усьому, що близько, ми й не звикли довіряти. Тепер, стривожена цією прикрою перешкодою, вся картина ожила переді мною ще яскравіше і явственней, і я усе менше схильний вірити, що вона відбулася зі сну. Фарби, заходи, відчуття — ні, багато чого в сні є зовсім по — іншому. Я й зараз, як наяву, бачу більшу галявину на горі (вона, ця галявина, існує, і бачити її не становить праці), повну квітів — жарков, дзвіночків, білих і бузкових ромашок. Я сиджу серед них на землі в якімсь тривожному й захопленому очікуванні, що наповнює мене усе більше й більше, так що я починаю в нетерпінні оглядатися й щось шукати. Прямо переді мною Байкал, широким і стрімким виносом уходящий удалину й там піднімається в небо, ліворуч Ангара, унизу, під горою, мій домишко, з якого я був покликаний сюди невідомою наказовою силою. Сонце, небо чисте й глибоке, з Байкалу тягне рівним вологим вітер — кому, вода внизу сіяє блакиттю, що пышет, — я продовжую вдивлятися навколо з пильн

Схожі публікації