Без сумніву, у Доди було своє справжнє ім’я, але воно якось стерлося, загубилося, і хоча цьому хлопцеві вже шостий рік — він для всіх Додя й більше нічого.

И буде так рости цей чоловік із загадковою кличкою «Додя», буде рости, поки не пронюхає яка — небудь моторна гимназисточка в чорному передничке, що п’ятнадцятирічного Додю насправді кличуть інакше, що непристойно їй кликати дорослого кавалера якоюсь собачою кличкою, і вперше скаже вона завмираючої від хвилювання голосом:

— Ах, навіщо ви мені таке говорите, Дмитро Михайлович?

И солодко заб’ється тоді серце Доди, що начебто вперше ступнуло в привабливу гостро — цікаву область життя дорослих людей: «Дмитро Михайлович!..» ПРО, тоді й ои доведе ж їй, що він доросла людина: він жениться на ній.

— Дмитро Михайлович, навіщо ви цілуєте мою руку! Це недобре.

— ПРО, не відштовхуйте мене, Євгенія (це замість Же — Нсчки — Те!) Петрівна.

Однак все це в майбутньому. А поки Доде — шостий рік, і ніхто, крім матері й батька, не знає, як його кличуть насправді: чи Данило, чи Дмитро або просто Василь (бувають і такі зменшувальні в ніжних батьків).

Характер Доди ледь — ледь починає намечаться. Але грануй цього характеру виступають досить різко: він любить все приємне й з гидливістю, огидою ставиться до всього неприємного; у захваті від усього солодкого, ненавидить гірке; любить усякий шум, чим би й ким би він не був зроблений; боїться тиші, інстинктивно, імовірно, почуваючи в ній початок смерті… Із захватом вимазує брудом і пилом з голови до ніг; з жахом приступає до вмивання; дуже обурюється, коли його карають, але й протилежне відчуття — пещення близьких йому людей — викликає в ньому відраза. Один раз у гостях у Додиных батьків сиділи двоє: гарна молода дама Ніна Борисівна й парубок Сергій Митрофанович, що не спускав з дами застиглого в повному захваті погляду. І було так: парубків, установивши міцно й надовго свої очі на особі дами, машинально взяв суничну соломку й став розсіяно відкушувати шматок за шматком, а дама, помітивши вертевшегося відразу Додю, схопила його в обійми й, тискаючи хлопчиська, обсипала його цілим градом бурхливих поцілунків. Додя відбивався від цих ласк із енергією потопаючого матроса, що бореться із хвилями, ізвивався в ніжних теплих руках, штовхав даму у високі пишні груди й кричав з інтонаціями дорезываемого людини: — Пусс… ти, дурка! Ос… став, дурка! Йому страшно хотілося звільнитися від «дурки» і направити вся своя заздра увага на те, як неуважний парубок поглинає суничну соломку. І Доде страшно хотілося бути на місці цього парубка, а парубкові ще більше хотілося бути на місці Доди. І один, відбиваючись від ніжних обіймів, а інший, сумно похрустывая суничною соломкою, зі скаженою заздрістю поглядали один на одного. Так сліпо й безглуздо розподіляє природа дарунки свої. Однак справедливість вимагає відзначити, що парубків зрештою домігся від Ніни Борисівни таких же ласк, які одержав і Додя. Тільки парубок поводився зовсім інакше: не відбивався, не кричав: «Залиш, дурка», а тихо, безмовно, з відтінком навіть схвалення скорився своєї віковічної чоловічої долі… Крім перерахованих Додиных чорт, у характері його є ще одна риса: він — страшний набувач. Риса ця таємна, він не висловлює її. Але побачивши, наприклад, який — небудь гарний будинок, шепотить собі під ніс: «Хочу, щоб будинок був мій». Чи кінь він побачить, чи перший сніжок, що випав надворі, або городового, що сподобався йому,, Додя, шаснувши носом, зараз же прошепче: «Хочу, щоб кінь був моя; щоб сніг був мій; щоб городовий був мій». Ринкова вартість бажаного предмета не має значення. Один раз, коли Додина мати сказала батькові: «А знаєш, доктор знайшов у Марини Кіндратіївни камені в печінці», — Додя зараз же прошептав собі під ніс: «Хочу, щоб у мене були камені в печінці». Славна, безкорислива дитина. Коли мама, погладжуючи шовковистий Додин потилицю, повідомила його: — Завтра в нас будуть млинці… — Додя не преминув подумати: «Хочу, щоб млинці були мої», — і запитав уголос: — А що таке млинці? — Дурачок! Хіба ти не пам’ятаєш, як у нас були млинці торік? Дурна мати не могла зрозуміти, що для п’ятирічної дитини минулий рік — це щось таке величезне, монументальне, що як Монблан заслоняє від його очей попередні чотири роки. І з роками ці монбланы все зменшуються в росту, робляться пагорками, які не можуть заслонити від зірких очей зрілої людини його богатого минулого, нижче, нижче робляться пагорки, поки не залишиться один тільки пагорок, увінчаний кам’яною плитою так похилим хрестом. Рік життя наглухо заслонив від Доди торішні млинці. Що таке млинці? Їдять їх? Чи можна на них качатися? Може, це народ такий — млинці? Нічого зрештою невідомо. Коли куховарка Марья ставила з вечора опару, Додя дивився на неї із шанобливим подивом і навіть, боячись потай, щоб всемогутня куховарка не роздумала чому — нибудь робити млинці, искательно почистив рученям край її чорної кофти, вимазаним борошном. Цього здалося йому мало. — Я люблю тебе, Марья, — зізнався він тремтячим голосом. — Ну, ну. Ишь який ладний мальчушечка. — Дуже люблю. Хочеш, я для тебе в тата папиросок украду? Марья дипломатично промовчала, щоб не бути замішаної в назріваючої уголовщине, а Додя вихром помчався в кабінет і зараз же приніс п’ять папиросок. Поклав на край плити. І знову дипломатична Марья зробила вигляд, що не помітила награбованого добра. Тільки сказала ласкаво: — А тепер іди, Додик, у дитячу. Пекуче отут, братик. — А млинці — те… будуть? — А для чого ж опару ставлю! — Ну, той^ — те — те — те. Ідучи, підкріпив про всякий випадок: — Ти гарна, Марья. Поклавши підборіддя на край стола, Додя надовго застиг у німому замилуванні… Які гарні тарі

Схожі публікації