Розповідь партизанського офіцера «Ми гналися за Наполеоном по гарячих слідах. 22 листопада послав мене Сеславин очистити ліву сторону Виленской дороги, із сотнею сумских гусар, взводом драгунів Тверского полку так дюжиною донцов». Так драгунський ротмістр починає свою розповідь.

Загін рухається уздовж дороги, по узбіччях якої ужасною де — корацией розташовуються кінські й людські трупи. Разведчи — ки — Козаки незабаром зауважують ворога. Французькі солдати одягнені вкрай безглуздо, деякі навіть в овчинах поверх свого одягу, тоді як для щирого тепла варто носити її під мундир. Російські партизани, однак, одягнені деякими краще й укутані від холоду хто в що горазд. Відбивши перші атаки, французи відступають у невелике село. Росіяни негайно переслідують їх. Оточені в панському «замку», французи захищаються запекло, і ще отчаяннее б’ються польські шляхтичі — ополченці — місцеві пани, що бачать у російських заклятих ворогів вільності своєї. Зломити опір вдається, лише коли серед осаджуючих раптово з’являється нікому не з — вестный кірасирський майор у чорних панцирах. Не маючи турботи, що кулі сиплються градом, латник у касці зі збитими набік закривавлений — ными пір’ям і в чорному плащі, зірвавши з петель двері, подібно грізному демонові, уривається в будинок. Драгуни й гусари кидаються вос — лід, і незабаром рукопашна сутичка закінчується победою. Умовкають стогони вмираючих, і напівзруйнованими, зрешеченими росіянами куля — мі будинок, повний порубаною, залитою кров’ю тіл, стає місцем короткого відпочинку партизан. Таємничий латник — майор, якому ротмістр бажає виразити своє замилування, зник. Солдати приводять тим часом дворецького, що ховався на горищі. Дворецький охоче розповідає історію, недавно злучивши — шуюся в майонтке, по — російському сказати, у маєтку. Хазяїн його, князь Глинский, мав красуню дочка Фелицию. Жагуча любов, виник — шая між нею й російським офіцером стоявшего недалеко, в Ошмянах, артилерійського дивізіону, торкнула серце старого. Було призначене весілля. Але раптова невідкладна потреба, коею вияви — лась хвороба матері, змусила російського виїхати. Листа від нього приходили рідко, а потім і зовсім припинилися. Родич князя граф Остроленский з усією можливою спритністю домагався в цей час руки його дочки. Пригноблена Фелиция скорилася. Граф, однак, ин — тересовался не молодою дружиною, але лише солідним приданим, а після смерті князя й зовсім пустився в розгул. Графиня в’янула. Од — Нажды слуга помітив неї в саду за бесідою з невідомо звідки взявши — шимся дивним, великого росту людиною в чорному плащі. Графиня плакала й ламала руки. Людина цей потім зник, як і не бувало його, а графиня відтоді злягла й не пройшло місяця як умерла. Граф Остроленский незабаром за несплату податків і жорстокий обіг з холопами виявився під судом і біг за кордон. Вір — Нулся він із французами й очолив в окрузі шляхетское ополчення. Ця розповідь занурила в глибоку замисленість поручика Зарницкого, і він вирішується розповісти відому вже йому самому трагичес — кую історію. Дід його по матері, князь Х…ий, був справжній деспот, і коли вирішив видати дочку свою Лізу за вибраного їм нареченого, то був глу — боко уражений її відмовою підкоритися його волі. Ліза ж полюбила свого вчителя, недавно випущеного з університету ад’юнкта Баючи — Нова. Князь уклав дочку в будинку своєму. Один раз, коли князь був на полюванні, Баянів викрав кохану й відразу направився з нею в церкву. Коли молоді вже стояли перед вівтарем, у церкву ворва — лась погоня. Про Баянове більше ніхто ніколи не чув, а дочка Х…ий тримав тепер за залізними дверима. Її визнали сумасшедшею, і прожила вона недовго. По закінченні часу стали зауважувати за князем більші чудності — страх знаходив на нього. А в один день раптом він велів усім покинути будинок, заколотити двері й ніколи вуж у нього не вертатися. Оселившись в іншому маєтку, князь так і не отямився й незабаром умер. Історію цю Зарницкий чув з малого років і, відвідуючи рідні місця, будучи вже зроблений в офице — ры, вирішив оглянути той проклятий будинок, що у дитинстві так бу — доражил його уява. Легко проникнувши крізь ветхі запори, він, бродячи по будинку, наткнувся на кімнату, залізні двері якої підказали йому, що тут нудилася біднаа ув’язнений. Розгорнувши їх, він відкрив погляду своєму видовище, «миттєво, що звернуло тіло, його в шматок льоду»: красуня, особа якої він багато разів бачив на по — ртрете, та сама… Розповідь Зарницкого переривається звуком важких кроків. Це чер — ный латник. Вид його хворобливий і дивний. Точно в маренні бродить він по напівзруйнованому будинку. Раптом зупиняється, уражений, у з — бражения прекрасної жінки, помешенного серед портретів предків, які, по прийнятому в Польщі звичаю, завжди прикрашають панский будинок. «Ти обіцяла з’явитися мені перед смертю! Дякую

Схожі публікації