Микола Євграфович Алмазів ледь дочекався, поки дружина відчинила йому двері, і, не знімаючи пальто, у кашкеті пройшов у свій кабінет. Дружина, як тільки побачила його особу, що насупилася, зі зрушеними бровами й нервово закушеною нижньою губою, у ту ж мінуту зрозуміла, що відбулося дуже велике несчастие… Вона мовчачи пішла слідом за чоловіком. У кабінеті Алмазів простояв з мінуту на одному місці, дивлячись кудись у кут. Потім він випустив з рук портфель, що впав на підлогу й розкрився, а сам кинувся в крісло, злобливо хруснувши складеними разом пальцями…Алмазів, молодий небагатий офіцер, слухав лекції в Академії генерального штабу й тепер тільки що повернувся звідти. Він сьогодні представляв професорові останню й саму важку практичну роботу — інструментальну зйомку місцевості…Дотепер всі іспити зійшли благополучно, і тільки одному богові так дружині Алмазова було відомо, яких страшних праць вони коштували… Почати з того, що саме надходження в академію здавалося спочатку неможливим. Два роки підряд Алмазів урочисто провалювався й тільки на третій завзятою працею здолав всі перешкоди. Не будь дружини, він, може бути, не знайшовши в собі досить енергії, махнув би на всі рукою. Але Верочка не давала йому падати духом і постійно підтримувала в ньому бадьорість… Вона привчилася зустрічати кожну невдачу з ясним, майже веселою особою. Вона відмовляла собі у всім необхідному, щоб створити для чоловіка хоча й дешевий, але все — таки необхідний для зайнятого головною роботою людини комфорт. Вона бувала, у міру необхідності, його переписувачкою, кресляркою, читцем, репетиторшей і пам’ятною книжкою.Пройшло мінут п’ять важкого мовчання, будильника, що тужливо порули кульгавим ходом, давно знайомим і обридлої: раз, два, три — три: два чистих удари, третій із хрипким перебоєм. Алмазів сидів, не знімаючи пальто й шапки й відвернувши убік… Віра стояла за два кроки від його також мовчачи, зі стражданням на гарній, нервовій особі. Нарешті вона заговорила перша, з тією обережністю, з якої говорять тільки жінки в ліжка близького труднобольного людини… — Коля, ну як же твоя робота?.. Погано?Він пересмикнув плечима й не відповідав. — Коля, забракували твій план? Ти скажи, однаково адже разом обговоримо.Алмазів швидко повернувся до дружини й заговорив гаряче й роздратовано, як звичайно говорять, висловлюючи довго стриману образу. — Ну так, ну так, забракували, якщо вже тобі так хочеться знати. Невже сама не бачиш? Усе до чорта пішло!.. Всю цю дрянь, — і він злобливо тикнув ногою портфель із кресленнями, — всю цю дрянь хоч у грубку викидай тепер! От тобі й академія! Через місяць знову в полк, так ще з ганьбою, із тріском. І це через якусь погану пляму… ПРО, чорт! — Яку пляму, Коля? Я нічого не розумію.Вона села на ручку крісла й оповила рукою шию Алмазова. Він не пручався, але продовжував дивитися в кут зі скривдженим вираженням. — Яку ж пляму, Коля? — запитала вона ще раз. — Ах, ну, звичайна пляма, зеленою фарбою. Ти адже знаєш, я вчора до трьох годин не лягав, потрібно було закінчити. План прекрасно накреслений і иллюминован. Це всі говорять. Ну, засидівся я вчора, утомився, руки почали тремтіти — і посадив пляму… Так ще густа така пляма… жирне. Став підчищати й ще більше розмазав. Думав я, думав, що тепер з нього зробити, та й вирішив купу дерев на тім місці зобразити… Дуже вдало вийшло, і розібрати не можна, що пляма була. Приношу нині професорові. "Так, так, н — да. А звідки у вас тут, поручик, кущі узялися?" Мені б потрібно було так і розповісти, як усе було. Ну, може бути, засміявся б тільки… Втім, ні, не розсміється, — акуратний такий німець, педант. Я й говорю йому: "Тут дійсно кущі ростуть". А він говорить: "Ні, я цю місцевість знаю, як свої п’ять пальців, і тут кущів бути не може". Слово за слово, у нас із ним зав’язалася гостра розмова. А отут ще багато наших офіцерів було. "Якщо ви так затверджуєте, говорить, що на цій сідловині є кущі, те извольте завтра ж їхати туди із мною верхи… Я вам доведу, що ви або недбало працювали, або счертили прямо із трехверстной карти…" — Але чому ж він так упевнено говорить, що там немає кущів? — Ах, господи, чому? Які ти, їй — богу, дитячі питання задаєш. Так тому, що він от уже двадцять років місцевість цю знає краще, ніж свою спальню. Самий безобразнейший педант, які тільки є на світі, так ще німець вдобавок… Ну й виявиться зрештою, що я брешу й у сперечання вступаю… Крім того…В усі час розмови він витягав з попільниці, що стояла перед ним, горілі сірники й ламав їх на дрібні шматочки, а коли зам

Схожі публікації