Iогромная, чорна стріла годин, що застигла перед своїм щохвилинним жестом, зараз от мерзне, і від її тугого поштовху рушить увесь світ: повільно відвернеться циферблат, повний розпачі, презирства й нудьги; стовпи, один за іншим, почнуть проходити, несучи, подібно байдужим атлантам, вокзальний звід; потягнеться платформа, відвозячи в невідомий шлях недокурки, білетики, плями сонця, плювки; не обертаючи зовсім колісьми, пропливе залізна тачка; книжковий лоток, обвішаний звабними обкладинками, — — — і фотографіями перлово — голих красунь, — — — і пройдуть теж; і люди, люди, люди на платформі, що потягнулася, переставляючи ноги й все — таки не посуваючись, крокуючи вперед і все — таки задкуючи, — — — і як болісний сон, у якому є й зусилля неймовірне, і нудота, і ватяна слабість в ікрах, і легеня запаморочення, — — — і пройдуть, відринуть, уже завмираючи, уже майже падаючи горілиць…Більше жінок, чим чоловіків, — — — і як це завжди буває серед проводжаючих… Сестра Франца, така бліда в цю ранню годину, що недобре пахне натще, у картатій пелерині, який, мабуть, не носять у столиці, — — — і й мати, маленька, кругла, вся в коричневому, як щільний черниць. От запурхали хустки.І відійшли не тільки вони, — — — і ці два знайомі посмішки, — рушив не тільки вокзал, з лотком, тачкою, білим продавцем злив і сосисок, — — — і рушило й старе містечко в розоватом тумані осіннього ранку: кам’яний курфюрст на площі, землянично — темний собор, що поблискують вивіски, циліндр, риба, мідне блюдо перукаря… Тепер уже не зупинити. Понесло! Урочисто їдуть будинку, ляскають фіранки у відкритих вікнах рідного будинку, потріскують підлоги, скриплять стіни, сестра й мати п’ють на швидкому протязі ранковий кава, меблі здригається від поштовхів, що частішають, — — — і усе скоріше, усе таємничіше їдуть будинку, собор, площа, провулки… І хоча вже давно повз вагонне вікно розгорталися поля в золотавих латках, Франц ще відчував, як від’їжджає містечко, де він прожив двадцять років.У дерев’яному, ще прохолодному відділенні третього класу сиділи, крім Франца: дві плюшевих бабусі, дебела жінка з кошиком яєць на колінах і білявому юнаку в коротких жовтих штанях, міцний, угластый, схожий на свій же туго набитий, немов висічений з жовтого каменю мішок, що він енергійно стряхнув із плечей і бухнув на полицю. Місце у дверей, проти Франца, було зайнято журналом з голою стриженою красунею на обкладинці, а в коридорі, у вікна, спиною до відділення, стояв широкоплечий пан.Місто виїхало. Франц схопився за бік, навиліт поранений думкою, що пропав гаманець, у якому так багато: міцний білетик, і чужа візитна картка, і непочатий місяць людського життя. Гаманець був отут як отут, щільний і теплий. Бабусі стали ворушитися, шарудячи викривати бутерброди. Пан, що стояв у проході, повернувся й, злегка гойднувшись, відступивши на полшага й знову поборів хиткість підлоги, увійшов у відділення.Тільки тоді Франц побачив його особу: ніс — — — крихітний, обтягнуть по кості білястою шкірою, кругленькі, чорні ніздрі непристойні й асиметричні, на щоках, на чолі — — — ціла географія відтінків, — — жовтуватість, рожевість, лиск. Бог знає, що трапилося із цією особою, — — яка хвороба, який вибух, яка їдка кислота його спотворили. Губ майже не було зовсім, відсутність вій надавало опуклим, водянистим очам мимовільну нахабність. А ошатний і ставний був пан напрочуд: шовкова краватка в ніжних візерунках поринав, злегка зігнувшись, під двобортний жилет. Руки в сірих рукавичках підняли, розкрили журнал зі звабною обкладинкою.У Франца тремтіння пройшло між лопаток, і в роті з’явилося страшне відчуття: неотвязно мерзенне вологість н°ба, огидно жива товстий, пупырчатый мова. Пам’ять стала паноптикумом, і він знав, знав, що там, десь у глибині, — камера жахів. Один раз собаку вирвало на порозі м’ясної крамниці: один раз дитина підняла з панелі й губами став надувати щось, схоже на соску, жовте, прозоре; один раз застуджений старий у трамваї пальнув мокротинням… Всі — — — і образи, яких Франц зараз не згадав ясно, але які завжди юрбилися на задньому плані, вітаючи істеричною судорогою всяке, нове, споріднене їм враження. Після таких жахів, у ті ще недавні дні, млявий, довготелесий, переспілий школяр роняв з рук портфель, кидався ниць на кушетку, і його довго, болісно каламутило. Каламутило його й на останньому іспиті, — тому, що сусід по парті, задумавшись, гриз і без того обгрызанные, м’ясом защемлені нігті. І школу Франц покинув з полегшенням, думаючи, що відскіпався назавжди від її бруднуватого, прищуватого життя.Пан р

Схожі публікації