Північним летом я приїхав у містечко Вознесенье, на Онезькім озері.

Пароплав прийшов опівночі. Срібний місяць низько висів над озером. Вона була непотрібної тут, на півночі, тому що вже давно стояли білі ночі, повні безбарвного блиску. Довгі дні майже нічим не відрізнялися від недовгих ночей: і день і ніч весь цей лісовий низькорослий край губився в сутінках.

Невірне літо завжди викликає тривогу. Воно дуже неміцно. Його небагате тепло може раптово висохнути. Тому на півночі починаєш цінувати кожну ледь відчутний струмінь теплого повітря, цінувати скромне сонце, що перетворює озера в дзеркала, що сіяють тихою водою. Сонце на півночі не світить, а просвічує начебто через товсте скло. Здається, що зима не пішла, а тільки сховалася в ліси, на дно озер, і усе ще дихає звідти заходом снігу.

У садах перецвіли берези. Біляві босі хлопчиськи сиділи на дощатій пристані й вудили корюшку. Всі навколо здавалося білим, крім чорних більших поплавців. Хлопчиська не спускали з них прищулених очей і пошепки просипи друг у друга дати покурити.

Разом із хлопчиськами вудив рибу чубатий веснянкуватий міліціонер.

— А ну, даваавай не курити на пристані! Давай не бешкетувати!! — покрикував він зрідка, і негайно ж кілька махоркових вогників падали в білу воду, сичали й гаснули.

Я пішов у місто шукати нічліг. За мною увязался товста байдужа людина, стрижена бобриком.

Він їхав на ріку Ковжу по лісових справах. Він тягав із собою посивілий портфель зі зведеннями й рахунками. Говорив він недорікувато, як безталанний господарник: «лімітувати витрати на дорогу», «зробити зазйомку», «організувати закуску», «перекрити норми по лінії лісосплаву»…

Небо вицвітало від нудьги від однієї присутності цієї людини.

Ми йшли по дощатих тротуарах, черемшина цвіла в холодних нічних садах, за відкритими вікнами горіли неяскраві лампи.

У хвіртки бревенчатого будинку сиділа на ослоні тиха ясноока дівчинка й колисала ганчіркову ляльку. Я запитав неї, чи можна переночувати в їхньому будинку. Вона мовчачи кивнула й провела мене по скрипливим крутим сходам у чисту світлицю. Людина, стрижена бобриком» уперто йшов слідом.

У світлиці в’язала за столом баба в залізних окулярах і сидів притулившись до стіни, худий курний старий із закритими очами.

— Бабуся, — сказала дівчинка й показала на мене лялькою, — от заїжджий проситься ночувати.

Баба встала й поклонилася мені в пояс.

— Ночуй, бажаний, — сказала вона співучо. — Ночуй, будь гостем дорогим. Тільки тісно в нас, вибачай, — прийде на підлозі послати.

— На низькому рівні, виходить, життя у вас організована, громадянка, — причепливо сказала людина, стрижений бобриком.

Тоді старий відкрив очі — вони були в нього майже білі, як у сліпого, — і повільно відповів:

— Такого, як ти, ні сон, ні розум не збагатять. Терпи — притерпишся.

— Май на увазі, громадянин, — сказала людина, стрижений бобриком, — з ким розмовляєш! Повинне в міліції не сидів!

Старий мовчав.

— Ох, панотець, — жалібно проспівала баба, — не ображайся па мандрівника! Бездомний він, бродячий старий, чого з його запитувати?

Людина, стрижена бобриком, оживився.! лазу його зробилися свердлувальними й свинцевими. Він важко ляснув портфелем по столі.

— Безумовно далекий старий, — сказав він з торжеством. — Треба міркувати, кого в будинок пускаєте. Може, він утікач із концтабору або підпільний чернець? Зараз ми з’ясуємо його особистість. Як тебе кликати? Звідки родом?

Старий посміхнувся. Дівчинка упустила ляльку, і губи в неї затремтіли. — Родом я отовсюду, — відповів спокійно старий. — Ніде немає для мене чужини. А кличуть мене Олександр.

— Чим займаєшся?

— Сівач я й збирач, — так само спокійно відповів старий. — Замолоду хліб сіяв і хліб збирав, нині сіяю добре слово й збираю інші чудесні слова. Тільки неписьменний я, — бот і доводиться все на слух приймати, на пам’ять збою покладатися.

Людина, стрижена бобриком, озадаченно помовчав.

— Документи є?

— Є тобто, тільки не для тебе вони писані, милий людина. Документи в мене дорогі.

— Ну, — сказала людина, стрижений бобриком, — ми знайдемо того, для кого вони писані.

И він пішов, ляснувши дверима.

— Сира людина, неспілий, — сказав, помовчавши, старий. — Від таких буває в житті одна сyeтa.

Баба поставила самовар. Вона співучо журилася, що немає в неї в будинку ні шматочка цукру: забула купити. Самовар їй жалібно підспівував. Дівчинка послала на стіл чисту сувору скатертину. Від скатертини пахнуло житнім хлібом.

За відкритим вікном блищала зірка. Вона була мрячної, дуже великий, і дивним здавалася її самітність на величезному зеленіючому небі.

Нічне чаювання мене не здивувало, — давно я помітив, що північним летом люди довго не сплять. І зараз за вікном, у хвіртки сусіднього будинку, стояли дві дівчини й, обійнявшись, дивилися на тьмяне озеро. Як завжди буває білої вночі, особи дівчин здавалися блідими від хвилювання, сумними й гарними.

— Ленінградські це комсомолки, — сказала баба. — Дочки капітанів. На літо завжди приїжджають.

Старий сидів із закритими очами й мовчав, начебто прислушавался. Потім він відкрив очі й зітхнув.

— Веде! — сказав він горестно. — Прости, бабуся, мене, дурня, за докучання.

Сходів — скрипіла. По ній важко піднімалися люди. Без стукоту ввійшла людина, стрижений бобриком. За ним ішов чубатий стурбований міліціонер — той, що вудив рибу на пристані. Людина, стрижена бобриком, кивнув на старого.

— А ну, давай, дід, — суворо сказав міліціонер, — давай з’ясовуй свою особистість! Налагоджуй документи!

— Особистість моя проста, — відповів старий, — тільки розповідати довго. Сідай, слухай.

— Ти скоріше! — сказав міліціонер. — Сидіти мені ніколи, треба тебе у відділення представити.

— У відділення, рідний, ми зазавжди з тобою встигнемо, у відділенні розмова короткий, не з ким душу відвести. Мені сьомий десяток пішов, помру я не нині завтра на чужому дворі. Виходить, повинен ти мене витерпіти.

— Ну, давай, — погодився міліціонер. — Тільки не плутай!

— Навіщо плутати! Життя моя чиста, її не заплутаєш. Всі ми, Федосьевы, були зі старожитніх часів ямщики так співуни. Дід мій Прохор був великий співак, по всьому тракті від Пскова до Новгорода голос свій проспівав, виплакав. Голос берегти треба, він не зрячи людині даден, і дід мій беріг, так не вберіг — зірвався. Може, знаєш иль ні, жив у нас у Псковській губернії знаменитий земляк Олександр Сергійович, поет Пушкін.

Міліціонер посміхнувся:

— Ще б не знати те!

— Із за нього діди голос свій і зірвав. Зустрілися вони на ярмарку, у Святогорском монастирі. Дід співав. Пушкіна слухав. Потім пішли вони в питний заклад і просиділи до ночі. Про чому гуторили, нікому не відомо, тільки дід повернувся веселий, як хмільний, хоч провина майже й не пив. Говорив потім бабці: «Від слів і від сміху його я захмелів, Настюшка, — такої краси слова — краще всякої моєї пісні». Була в діда одна пісня, дуже її Пушкін поважав.

Старий мовчав і раптом запік дзвенячим томливим голосом:

Эх, по білих полях, по широким.

Наші сльози сніжком замело!

Дівчини підійшли до вікна й, обійнявшись, слухали. Міліціонер обережно сіл на лаву.

— Так, — зітхнув старий, — багато часів пройшли, умер дід столітнім старим і пісню ту велів співати своїм синам і онукам. Однак не про те я говорю. Раз узимку будять діда вночі, стукають в оконце, велять запрягати по спішній казенній потребі. Вийшов дід з ґанку, бачить — повно жандармів, ходять, дзенькають тесаками. Ну, думає, знову везти каторжан. Однак немає ніяких арештантів, а на санях чорна труна лежить, мотузками вв’язаний. Кого ж це, думає, і в могилу, страждальця, в оковах везуть, кого ж це цар і після смерті боїться? Підійшов до труни, змахнув рукавицею сніг із чорної кришки й запитує жандарма: «Кого повеземо?» — «Пушкіна, — говорить жандарм. — Убили його в Петербуpre». Дід відступив на крок, скинув шапку й поклонився труні в пояс. «Ти, що ж, знаком йому, чи що?» — запитує жандарм. «Пісні я йому співав». — «Ну, так тепер співати не будеш!» Ніч була тяжкий, міцна, подих у груди замерзало. Підв’язав дід бубенцы, щоб не гриміли, сіл на передок, поїхав. Тихо навкруги, тільки полози свистять так чутно, тесаки стукають і стукають об труну глухим стукотом. Накипіло в діда на серце, від сліз занедужали ока, зібрав він весь свій голос і запік: Эх, по білих полях, по широким… Жандарм його б’є піхвами в спину, а дід не чує, співає. Повернувся додому, ліг, мовчить: голос на морозі застудив. З тої пори до самої смерті говорив сипнуло, одним пошепки. — Від серця, виходить, співав, — промурмотав, журячись, міліціонер. — Всі, рідний, треба від серця робити, — сказав старий. — А ти до мене пристаєш, хто я так що. Пісні я нию. Таке моє заняття. Ходжу проміж людей і співаю. Де яку нову пісню почую — запам’ятовую. Приміром, слово ти сказав — це одне, а слово це саме ти проспівав — виходить, сердешний мій, інше, — воно довго в серце тремтить. Пісенну силу берегти треба. Який народ співати не любить — нікчемний той народ, немає в нього правильного життєвого поняття. А про документ ти не тривожся, документ я тобі покаджу. Старий витягся руками, що трясуться, із за пазухи сіру ладанку й дістав звідти папірець. — На, читай! — Навіщо мені читати! — образився міліціонер. — Мені неї читати немає тепер потреби. Я тебе й так бачу. Сиди, дідусь, відпочивай. А ви, громадянин, — міліціонер обернувся до людини, стриженій бобриком, — краще йшли б ночувати в будинок колгоспника, там вам здібніше. Идемте, я вас доведу. Вони вийшли. Я взяв папірець у старого й прочитав: «Даний це посвідчення Олександрові Федосьеву в тім, що він є збирачем народних пісень і казок і одержує за це пенсію від уряду Карельської республіки. Всій місцевій владі пропонується надавати йому всіляку допомогу». — Эх, горі! — сказав старий. — Немає гірше, коли в людини душу суха. В’яне від таких життя, як трава від осінньої роси. Ми пили чай. Дівчини, обійнявшись пішли до озера, і в легкому нічному сутінку біліли їх прості ситцеві плаття. Тьмяний місяць опускався у воду, і в саду серед беріз сумно крикнув нічний птах. Ясноока дівчинка вийшла на вулицю й знову сиділа у хвіртки й колисала ганчіркову ляльку. Я бачив її з вікна. До неї підійшов чубатий міліціонер і сунув їй у руку згорток із цукром і бублика. — Давай віднеси дідусеві, — сказав він і густо почервонів. — Скажи, гостинець. Мені самому ніколи, треба на пост ставати. Він швидко пішов. Дівчинка принесла згорток з колотим цукром і бублика. Старий засміявся. — Жив би я, — сказав він, витираючи сльозаві очі, — ще довгий час. Шкода помирати, іти від пестливості людський, і й і як шкода! Як гляну на ліси, на світлу воду, на хлопців так на трави — пряно сили немає помирати. — А ти живи, бажаний, — сказала баба. — У тебе легке життя, просте, таким тільки й жити. Удень я виїхав з Вознесенья у Витегру. Маленький пароплав «Свір» ішов по каналі, зачіпаючи бортами за плакун траву, разросшуюся по берегах. Містечко йшло в сонячний тьмяний туман, у тишу й далечінь літнього дня, і низькорослі ліси вже охоплювали нас темним колом. Північне літо стояло навколо — неяскраве, соромливе, як ясноокі тутешні діти

Схожі публікації