Романпростите ви, пернаті войскаи горді бої, у которыхсчитается за доблесть честолюбъе.Всі, усе прости. Прости, мій що ірже коньи звук труби, і гуркіт барабана,И флейти свист, і царствений прапор,Всі почесті, вся слава, всі величьеи бурхливі тривоги грізних воєн.Простите ви, смертельні орудья,Яких гул несеться по землі…

Вільям Шекспір,"Отелло, венеціанський мавр", акт III

Глава перша

МАЙОР СВЕТЛООКОВ

1

От він з’являється з імли дощу й проноситься, лопочучи покришками, по

знівеченому асфальту — "виллис", "король доріг", колісниця нашої Перемоги.

Ляскає на вітрі закиданий брудом брезент, мечуться щітки по склу,

розмазуючи напівпрозорі сектори, завихрена сльота летить за ним, як

шлейф, і осідає із шипінням.Так мчиться він під небом воюючої Росії, погромыхивающим безперестану -

чигромом грози, що насувається, або дальнею канонадою, — лютий маленький

звір, тупорилий і плосколобый, що виє від злої натуги здолати простір,

пробитися до своєї невідомої мети.Часом і для нього цілі версти шляху виявляються непроїзними — через

лійок, що вибили асфальт у всю ширину й налитих доверху темною рідотою, -

тоді він перевалює кювет навскіс і жере дорогу, ричачи, зриваючи шари

глини разом із травою, крутясь у розбитій колії; вибравшись із полегшенням,

знову набирає хід і біжить, біжить за обрій, а за залишаються мокрі

прострелянные переліски із чорними суками й купами опалого листя,

обгорілі кістяки машин, звалених догнивати за узбіччям, і грубні труби

сіл і хуторів, що випустили останній свій дим два роки тому.Попадаються йому мости — з наспіх ошкуренных колод, поруч із колишніми,

уронившими іржаві ферми у воду, — він біжить по цих колодах, як по клавішах,

підстрибуючи із брязкотом, і ще колишеться й скрипить настил, коли "виллиса" уже

немає й сліду, тільки синій вихлоп дотаивает над чорної водою.Попадаються йому шлагбауми — і надовго затримують його, але, обійшовши

упевнено колону санітарних фургонів, розчистивши собі шлях вимогливими

сигналами, він пробирається до рейок впритул і першим стрибає на переїзд,

ледь прогрохочет хвіст ешелону.Попадаються йому "пробки" — із зустрічних і поперечних потоків, збіговиська

ревучих, що запекло сигналять машин; змерзлі регулювальниці, з

мужньо — дівочими особами й матерщиною на вустах, розшивають ці "пробки",

тривожно поглядаючи на небо й кожній машині, що наближається, видали загрожуючи

жезлом, — для "виллиса", однак ж, відшукується прохід, і що потіснилися

шофери довго дивляться йому вслід зі здивуванням і невиразної тоскою.От він зник на спуску, за вершиною пагорба, і затих — здається, упав він

там, розвалився, загнаний до конання, — ні, зринув на підйомі, пісню

упертості співає мотор, і знехотя повзе під колесо тягуча російська

верста…Що була Ставка Верховного Головнокомандування? — для водія, уже

закаменевшего на своєму сидінні й, що дивився на дорогу тупо й пильно,

помаргивая червоними століттями, а час від часу, з наполегливістю людини,

давно не спалого, намагаючись розкурити прилиплий до губи недокурок. Вірно, у самому

цьому слові — "Ставка" — чулося йому й бачилося щось високе й стійке,

вознесшееся над всіма московськими дахами, як гостроверхий казковий терем,

а в подножья його — довгоочікувана стоянка, обнесений стеною й заставлений

машинами двір, на зразок постоялого, про яке він десь чув або прочитав.

Туди постійно хто — небудь прибуває, кого — небудь проводжають, і тече проміж

шоферів нескінченна бесіда — не нижче тих бесід, що ведуть їх

хазяї — генерали в похмурих тихих палатах, за важкими оксамитовими шторами,

на восьмому поверсі. Вище восьмого — проживши попереднє своє життя на першому й

єдиному — водій Сиротин не забирався уявою, але й нижче

перебувати начальству не покладався, треба ж як мінімум пів^ — москви

спостерігати з вікон.І Сиротин був би жорстоко розчарований, якщо б довідався, що Ставка себе

укрила глибоко під землею, на станції метро "Кировская", і її кабинетики

розгороджені фанерними щитами, а у вагонах недвижного поїзда розмістилися

буфети й роздягальні. Це було б зовсім несолідно, це б виходило

поглубже Гитлерова бункера; наша, радянська Ставка так розташовуватися не

могла, адже німецька — те й висміювалася за цей "бункер". Та й не нагнав би

той бункер такого трепету, з яким ішли в під’їзд на напівзігнутих ватяних

ногах генерали.От отут, у подножья, куди помістив він себе зі своїм "виллисом",

розраховував Сиротин довідатися й про свою подальшу долю, що могла

злитися знову із судьбою генерала, а могла й окремим потекти руслом. Якщо

добре розчепірити вуха, можна б який — чого в шоферів розвідати — як от

розвідав же він про цей шлях заздалегідь, у колеги з автороти штабу. Зійшовшись

для довгого перекуру, чекаючи кінця наради, вони поговорили спершу про

відверненому — Сиротин, пам’яталося, висловив припущення, що, коли на

"виллис" поставити движок від восьми місцевого "доджа", добра буде машина,

кращого й бажати не треба; колега проти цього не заперечував, але помітив, що

движок в "доджа" великуватий і, мабуть, під "виллисов" капот не влізе,

прийде спеціальний кожух нарощувати, а це ж горб, — і обоє знайшли

згідно, що краще залишити як є. Звідси їхня розмова схилилася до

змінам взагалі — чи багато від них користі, — колега себе й тут заявив

прихильником сталості й, у цій саме зв’язку, натякнув Сиротину, що от

і в них в армії очікуються зміни, буквально — таки днями, невідомо

тільки, до кращого воно або до гіршого. Які зміни конкретно, колега не

відкрив, сказав лише, що остаточного рішення ще немає, але по тому, як

він голос принижував, можна було зрозуміти, що рішення це прийде навіть не з

штабу фронту, а звідкись вище; може, з такого висока, що їм обом туди

і думкою не добратися. "Хоча, — сказав раптом колега, — ти — те, може, і

доберешся. Случаємо Москву побачиш — кланяйся". Виявити подив — яка

могла бути Москва в самий розпал настання — Сиротину, шоферові

командуючого, амбіція не дозволяла, він лише кивнув важливо, а потай вирішив:

нічого — те колега толком не знає, чув дзенькіт віддалений, а може, сам же

цей дзенькіт і народив. А от вийшло — не дзенькіт, вийшла й справді — Москва! На

усякий випадок Сиротин тоді ж почав готуватися — змонтував і поставив

неїжджені покришки, "рідні", тобто американські, які приберігав до

Європи, приварив кронштейн для ще однієї бензинової каністри, навіть і цей

брезент натягнув, що звичайно ні при якій погоді не брали, — генерал його

не любив: "Задушливо під ним, — говорив, — як у собачій будці, і

розосередитися по^ — швидкому не дає", тобто через борти повыскакивать при

обстрілі або бомбуванні. Словом, не так вуж вийшло зненацька, коли скомандував

генерал: "Запрягай, Сиротин, пообідаємо — і в Москву".Москви Сиротин не бачив жодного разу, і йому й радісно було, що раптово

збувалися давні, ще довоєнні, плани, і неспокійно за генерала, раптом

чомусь відкликаного в Ставку, не говорячи вже — за себе самого: кого ще

прийде возити, і чи не краще на полуторку попроситися, турбот стільки ж,

а шансів живим залишитися, мабуть, що й побільше, все — таки кабінка крита, не

усякий осколок проб’є. І було ще почуття — дивного полегшення, навіть

можна сказати, рятування, у чому й собі самому зізнатися не хотілося.Він був не першим у генерала, до нього вже двоє мучеників змінилося -

якщо вважати від Воронежа, а саме звідти й починалася історія армії; до

цього, на думку Сиротина, ні армії не було, ні історії, а суцільний морок і

нетяма. Отож, від Воронежа — самого генерала й не подряпало, зате під

їм, як в армії говорилося, убило два "виллиса", обидва рази з водіями, а

один раз і з ад’ютантом. От про що й ходила стійка легенда: що самого не

бере, він як би заговорений, і це саме й підтверджувалося тим, що гинули

поруч із ним, буквально у двох кроках. Правда, коли розповідалися

подробиці, виходило небагато інакше, "виллисы" ці вбило не зовсім під ним.

У перший раз — при прямому влученні далекобійного фугасу — генерал ще не

сіл у машину, призадержался на хвилинку на КП командира дивізії й вийшов уже

до готової каші. А в другий раз — коли підірвалися на протитанковій міні,

він уже не сидів, виліз пройтися по дорозі, понаблюдать, як замаскувалися

перед настанням самохідки, а водієві велів від’їхати куди — небудь із

відкритого місця; а той візьми й згорни в гай. Тим часом, дорога — те була

розмінована, а гай сапери обійшли, по ній рух не планувався… Але

яка різниця, думав Сиротин, попередив генерал свою загибель або спізнився до неї,

у цьому й була його заговоренность, так тільки на його сопровождавших вона не

поширювалася, вона лише з користі збивала їх, вона — те й була, якщо

вдуматися, причиною їхньої загибелі. Уже підрахували знавці, що на кожного

убитого в цю війну прийде до десяти тонн витраченого металу, Сиротин же

і без їхніх підрахунків знав, як важко вбити людини на фронті. Тільки б

місяця три протриматися, навчитися не слухатися ні куль, ні осколків, а

слухати себе, свій озноб беззвітний, котрий чим безотчетнее, тим верней

тобі нашепче, звідки краще б загодя ноги віднести, інший раз із самого начебто

безпечного бліндажа, з — під семи накатів, так у який ні те канавці

перележати, за незначною купиною, — а бліндаж — те й рознесе по бревнышку, а

купина — те й укриє! Він знав, що рятівне це почуття як би гасне без

тренування, якщо хоча б тиждень не побуваєш на передовий, але цей генерал

передову не те що б сильно обожнював, однак і не гидував нею, так що

попередники Сиротина не могли по ній занадто скучити, — виходить, по

власної дурості загинули, себе не послухалися! Командний пункт.З міною — ну, це смішно було. Став би він, Сиротин, з’їжджати в цю

гайок, під покров беріз? Так хріну — з — два, хоч перед кожним кущем йому застроми:

"Перевірено, хв немає", — хто перевіряв, для того й ні, він свої ноги відніс уже,

а на твою частку, будь упевнений, хоч одну "пэтээмку" залишив у поспіху; так хоча

б він весь гай пузом підмів — відому ж справу, раз у рік і незаряджена

гвинтівка стріляє! От зі снарядом було складніше — на міну ти сам напоровся,

а цей тебе вибрав, саме тебе. Хтось невідомий прочертив йому піднебесний

шлях, подувом вітерцю підправив помилку, відніс на дві, на три тисячних

вправо або вліво, і за які — небудь секунди — як відчуєш, що твій

єдиною, рідний, долею призначений, уже покинув стовбур і поспішає до

тобі, посвистуючи, пожужживая, так ти — те його свисту не почуєш, інші

почують — і сдуру йому покланяются. Однак навіщо ж було чекати, не вкритися,

коли щось же затримало генерала на тім КП? Так те саме, беззвітне, і

затримало, от що треба було відчути! У своїх міркуваннях Сиротин

незмінно відчував перевагу над обома попередниками — але, може

статися, усього лише споконвічна сумнівна перевага живого над мертвим?

— і така думка теж його відвідувала. У тім — раз у раз, що закаяно його

почувати, воно ще гірше спантеличує, проганяючи рятівний озноб;

наука виживання вимагала: завжди упокорюйся, не утомлюйся просити, щоб тебе

минуло, — тоді, бути може, і пронесе мимо. А головне… головне — той

же озноб йому шепотів: із цим генералом він війну не витягне. Які причини? Так

якщо назвати їх можна, те яка ж беззвітність… Де — небудь воно

відбудеться й коли — небудь, але відбудеться неодмінно — от що над ним завжди

висіло, отчого бував він часто сумовитий і похмурий; лише спокушений погляд

розпізнав би за його хвацькістю, за одчайдушно — бравим, франтуватим видом -

приховуване передчуття. Десь мотузочці кінець, говорив він собі, щось

довго вона в’ється й занадто щасливо, — і вуж він мріяв відскіпатися пораненням,

а після госпіталю потрапити до іншого генерала, не такому заговореному. ПТМ — протитанкова міна.От, властиво, про які свої побоювання — ні про що іншому — повідав

водій Сиротин майорові Светлоокову з армійської контррозвідки "Смерш",

коли той його запросив на співбесіду, або — як говорилося в нього — "яке

про що посплетничать". "Тільки от що, — сказав він Сиротину, — у відділі в

мене не поговориш, вломляться з який — небудь хреновиной, краще — в іншому

якому місці. І поки — нікому ні слова, тому що… мало що.

Ладненько?" Побачення їх відбулося в недалекому від штабу волосіні, на узліссі,

там вони зійшлися в призначену годину, майор Светлооков сіл на повалену сосну

і, знявши кашкет, підставив осінньому сонечку круте опукле чоло, із червоної

полоскою від околиці, — чим як би зняв і своє начальництво, розташувавши до

відвертій бесіді, — Сиротина ж запросив сісти нижче, на травичці. — Давай викладай, — сказав він, — що тебе точить, про що журба в

молодця? Я ж бачу, від мене ж не вкриється…Недобре було, що Сиротин розповідав про такі речі, які наука

виживання велить тримати при собі, але майор Светлооков його відразу зрозумів і

поспівчував. — Нічого, нічого, — сказав він без посмішки, труснувши енергійно своїми

лляними пасмами, закидаючи їх подалі назад, — це ми розуміти вміємо, всю

цю містику. Усе марновірству піддаються, не ти один, командуючий наш — теж. І

скажу тобі по секреті: не такий він заговорений. Він про це згадувати не

любить і нашивок за поранення не носить, а було в нього по дурості в сорок

першому, під Солнечногорском. Добре отоварився — вісім куль у живіт. А ти й

не знав? І ординарець не розповідав? Який, між іншим, при сем

був присутній. Я думав, у вас всі нараспашку… Ну, напевно, заборонив йому

Фотій Іванович розповідати. І ми теж про це не будемо брехати,

вірно?.. — Слухай — Ка, — він раптом покосився на Сиротина веселим і пронизуючої

поглядом, — а може, ти мені тово… дурочку валяєш? А головне про Фотія

Иваныча не говориш, приховуєш? — Чого мені приховувати? — Чудностей за ним не спостерігаєш останнім часом? Урахуй, який — хто вже

зауважує. А ти — нічого?Сиротин затягнув плечем, що могло значити й "не зауважував", і "не мого

розуму справа", однак неясну ще небезпеку, що стосується генерала, він уловив, і

першим його внутрішнім рухом було відсторонитися, хоча б на мить, щоб

тільки зрозуміти, що могло загрожувати йому самому. Майор Светлооков дивився на

його пильно, погляд його блакитних пронизливих очей нелегко було

витримати. Схоже, він розгадав сум’яття Сиротина й цей строгий погляд

повертав його на місце, якого зобов’язаний був триматися людина, що складається в

свиті командуючого, — місце відданого слуги, що вірить хазяїнові безмежно. — Сумніву, підозри, усякі мерихлюндии ти мені не викладай, -

сказав майор твердо. — Тільки факти. Є вони — ти зобов’язаний сигналізувати.

Командуючий — велика людина, заслужена, коштовний, тим більше ми зобов’язані всі

наші малі сили напружити, підтримати його, якщо в чомусь він похитнувся. Може,

утомився він. Може, йому зараз особлива щиросердечна увага потрібно. Він адже з

проханням не звернеться, а ми не помітимо, упустимо момент, потім лікті будемо

кусати. Ми адже за кожну людину в армії відповідаємо, а вуж за командуючого -

що й говорити…Хто були "ми", відповідальні за кожну людину в армії, він чи з майором

або ж весь армійський "Смерш", в очах якого генерал у чомусь

"похитнувся", цього Сиротин не зрозумів, а запитати чомусь не вирішувався. Йому

згадалося раптом, що й дружок з автороти штабу теж ці слова упустив:

"похитнувся малість", — так він, стало бути, не дзенькіт віддалений чув, а

прямо — таки гудіння землі. Схоже, генеральське пошатновение, хоч нічим ще

не виявлене, уже й не новиною було для деяких, і от через що й

викликав його до себе майор Светлооков. Розмова їх ставав усе більше

затягивающим кудись, у щось неприємне, і смутно подумалося, що він,

Сиротин, уже зробив малий шажок до зрадництва, погодившись прийти сюди

"посплетничать".Із глибини лісу тягло передвечірньою вологою прохолоддю, і з нею

вкрадливо зливався всюдисущий нудотний сморід. Чортові похоронщики, подумав

Сиротин, своїх — те підбирають, а німців — їм лінь, прийде генералові доповісти,

дасть він їм прикурити. Небажання було свіжих підібрати — тепер носи

затикайте… — Ти мені от що скажи, — запитав майор Светлооков, — як він,

по — твоєму, до смерті ставиться?Сиротин підняв до нього здивований погляд. — Як всі ми, грішні… — Не знаєш, — сказав майор строго. — Я от чому запитую. Зараз

гранично гостро ставиться питання про збереження командних кадрів. Спеціальне

вказівка Ставки є, і Верховний підкреслював неодноразово, щоб командуючі

себе не піддавали ризику. Слава Богові, не сорок перший рік, навчилися ріки

форсувати, особиста присутність командуючого на переправі — ні до чого. Навіщо

йому було під обстрілом на поромі переправлятися? Може, свідомо себе не

береже? З розпачу якого — небудь, зі страху, що не впорається з операцією?

А може, і тово… ну, свих невеликий? Воно й зрозуміло певною мірою -

операція оч — чень все — таки складна!..Мабуть, Сиротину не здалося б, що операція була інших складніше, і

розвивалася вона начебто нормально, однак там, нагорі, звідки до нього

снисходил майор Светлооков, могли бути інші міркування. — Може бути, одиничний випадок? — міркував тим часом майор. — Так немає

же, послідовність якась убачається. Командуючий армією свій КП

виносить поперед дивізіонних, а комдивові що залишається? Ще ближче до німця

присунутися? А полковому — прямо — таки в зуби супротивникові лізти? Так і будемо

друг перед дружкой особисту хоробрість доводити? Або ще приклад: їздите на

передову без охорони, без бронетранспортера, навіть радиста із собою не берете.

А от так і нариваються на засідку, от так і до німця заскакують. Іди потім

з’ясовуй, доводь, що не мало місця зрадництво, а просто помилково…

Ц же все передбачати треба. І попереджати. І нам з тобою — у першу

черга. — Що ж від мене — те залежить? — запитав Сиротин з полегшенням. Предмет

співбесіди став йому нарешті зрозумілий і сходився з його власними

побоюваннями. — Шофер же маршрут не вибирає… — Ще б ти командуючому вказував!.. Але знати заздалегідь — це у твоєї

компетенції, вірно? Говорить же тобі Фотій Иваныч мінут за десять: "Запрягай,

Сиротин, у сто шістнадцяту підскочимо". Так?Сиротин подивувався такій поінформованості, але заперечив: — Не завжди. Інший раз у машину сяде й вуж тоді шлях говорить. — Теж вірно. Але він же не в одне місце їде, за день у трьох — чотирьох

господарствах побуваєте: де півгодини, а де й всі два. Можеш же ти в нього

запитати: а куди потім, чи вистачить пального? От у тебе й можливість

созвониться. — З ким це… созвониться? — Із мною, "з ким". Ми спостереження організуємо, з тим господарством

зв’яжемося, куди ви в цей момент шлях тримаєте, щоб вислали зустріч. Я

розумію, командуючому інший раз хочеться нахрапом під’їхати, застати всі як

є. Так це одне іншому не заважає. У нас — своя лінія й своє завдання.

Комдив того знати не буде, коли Фотій Иваныч наскочить, аби тільки ми знали. — А я — те думав, — сказав Сиротин, посміхаючись, — ви шпигунами займаєтеся. — Ми всім займаємося. Але зараз головне, щоб ні на мінуту командуючий

з — під опіки не випадав. Це ти мені обіцяєш?Сиротин посилено морщив чоло, вигадуючи час. Начебто нічого поганого

не було, якщо щораз, куди б не направилися вони з генералом, про цьому

буде відомо майорові Светлоокову. Але якось жолобило, що адже прийде йому

повідомляти потай від генерала. — Це як же так? — запитав Сиротин. — Від Фотія Иваныча тайкома? — Уу! — прогудел майор глумливо. — Кіло презирства в тебе до цьому

слову. Саме тайкома, негласно. Навіщо ж командуючого в це присвячувати,

турбувати? — Не знаю, — сказав Сиротин, — як це так можна…Майор Светлооков зітхнув довгим сумним подихом. — И я не знаю. А потрібно. А доводиться. Так що ж нам робити? Раніше от

в армії інститут комісарів був — куди як просто! Чого я від тебе вже година

домагаюся, комісар би мені, не думаючи, пообіцяв. А як інакше? Комісар і

контррозвідник — перші один одному помічники. Тепер — більше довіри

воєначальникові, а працювати стало куди складніше. До члена Військової ради не

підкотися, він теж тепер "товариш генерал", йому це звання дорожче

комісарського, стане він такий "нісенітницею" займатися! Ну, а ми, скромні

людишки, зобов’язані займатися, притім — тихою сапою. Так уже, Верховний нам

ускладнив завдання. Але — не зняв її!Цей сум і заклопотаність у голосі майора, і його відвертість, та й

тягар завдання, що виходила не від кого — небудь, від Верховного, — всі

складалося так, що Сиротин начебто вже й не в що було впиратися. — Дзвонити, адже воно, знаєте… У зв’язківця лінія зайнята. А коли й

вільна, теж так просто не з’єднає. Йому й повідомити ж треба, куди дзвониш.

Так до Фотія Иваныча дійде. Ні, це… — Що "немає"? — Майор Светлооков наблизив до нього особа. Він враз

повеселів від такої наївності Сиротини. — Ну, дивак же ти! Невже так і

попросиш: "А з’єднай — ка мене з майором Светлооковым з "Смерша"? Не — Ет, так

ми всю справу провалимо. Але можна ж по неодруженій частині. У змісті — по жіночій.

Ця лінія завжди виручить. Ти Калмыкову із трибуналу знаєш? Старшу

друкарку.Сиротину згадалося щось пухке, надто грудисте й, на його

двадцатишестилетний погляд, сильно літнє, з непохитно начальницьким

особою, з тонко підгорнутими губами, що владно покрикує на двох підлеглих

панянок. — Що, не об’єкт для пристрасті? — Майор посміхнувся швидко порозовевшим

особою. — Взагалі — Те на неї мисливці є. Навіть хвалять. Що поробиш,

любов зла! До того ж, у нас не жіночий монастир. От у Європу вступимо — не

у цей рік, так у наступний, — там такі монастирі є, спеціально

жіночі. Точней сказати, дівочі. Тому як черниці ці, "кармелітки"

називаються, клятву щодо невинності дають — до труни. В, яка жертва!

Так що безвинність гарантується. Бери кожну — не помилишся.Сверхсуровые ці "кармелітки", у сиротинском уяві соотнесясь

чомусь із "карамельками", виглядали куди як маняще й сладостно. Що ж до

тої, грудистої, все — таки не представилося йому, як би він став залицятися за

їй або хоча б трепаться по телефоні. — Зер гут, — погодився майор. — Обираємо інший варьянт. Як тобі -

Зоечка? Не та, не із трибуналу, а яка в штабі телефоністкою. З

кучериками.От ці попелясті кучерики, що звисали з — під пілотки спіральками на

опуклий фаянсовий лобик, і погляд здивований — маленьких, але таких яскравих,

блискучих очей, — і спритно пригнана гімнастерка, розстебнута на одну

ґудзичок, ніколи не на дві, щоб не нарватися на зауваження, і хромові,

пошиті на замовлення чобітки, і манікюр на тонких пальчиках — усе було куди

ближче до бажаного. — Зоечка? — засумнівався Сиротин. — Так вона ж начебто із цим… з

оперативного відділу. Ледве не дружина йому? — У цього "ледве" одна таємна перешкода є — дружина законна в

Барнаулі. Яка вже листами политотдел бомбить. І двоє нащадків ніжних.

Отут прийдуть якісь міри приймати… Так що Зоечка не відпадає, раджу

зайнятися. Підкотися до неї, наведи переправи. И — дзвони їй звідки тільки

можна. Що, тебе зв’язківець не з’єднає? Шофери командуючого? Справа ж зрозуміле,

можна сказати — невідкладне. Ти тільки — понахальнее, місце своє в армії

потрібно знати. Загалом, ти їй: " Трали — Вали, як ви спали?" — і, між іншим,

так приблизно: "На жаль, часу в обріз, через годинку, чекайте, від Іванова

дзвякну". Багато бовтають по зв’язку, одним трепом більше… Ну, і це не

обов’язково, ми надалі шифр установимо, на кожне господарство свій

пароль. Що тобі ще не ясно? — Так якось воно… — Що "якось"? Що?! — закричав майор сердито. І Сиротину не

здалося дивним, що майор уже вправі й осерчать на нього за

нетямущість, навіть вичитати гнівно. — Для себе я, по — твоєму, намагаюся? Для

збереження життя командуючого! І твоєї, між іншим, життя. Або ти теж

смерті шукаєш?!И він всердцах, зі свистом, хльоснув себе по чоботі казна — звідки

прутиком, щоузявся, — звук начебто незначний, але заставивший Сиротина

внутрішньо скулитися й відчути холодок у низі живота, той сумовитий болісний

холодок, що з’являється при свисті снаряда, що покинув стовбур, і його ляпанці

у болотне місиво — звуках найперших і найстрашніших, тому що й

гуркіт сталі, що лопається, і фонтанний сплеск трясовини, що здіймає, і тріск

галузей, зрізаних осколками, уже нічим тобі не загрожують, уже тебе минуло.

Ці допитливі, прилипливі, всепроникаючі майори Светлооков углядел те, що

сиділо в Сиротині й не давало жити, але він же углядел і більше: що з

генералом і впрямь відбувається щось небезпечне, згубне — і для нього самого,

і для навколишніх його. Коли, коштуючи на весь зріст на поромі в помітної своєї

чорній шкірянці, він так картинно себе підставляв під кулі із правого берега,

під кулі пікіруючого "Юнкерса", це не бравада була, не "приклад особистої

хоробрості", а те саме, що час від часу осягало інших і називалося -

людина шукає смерті.Зовсім не в розпачливому положенні, не в кільці охоплення, не під дулами

заградотряда, але часто в успішному настанні, в атаці людин робив

безглузде, незбагненне: кидався врукопаш один проти п’ятьох, або,

уставши на весь зріст, кидав одну за іншої гранати під движущийся на нього

танк, або, підбігши до кулеметної амбразури, лопаткою рубав стрибучий стовбур -

і майже завжди гинув. Досвідчений солдат, він відмітав всі шанси ухилитися,

виждати, як — небудь исхитриться. Чи було це в божевіллі, у сліпучому

запалі, або так сточив йому душу багатоденний страх, але чули ті, хто

виявлялися поблизу, його лемент, що вмится й борошно, і злісне торжество, і

як би звільнення… А напередодні — як пригадували потім, а може бути,

просто видумували — бувала ця людина неговірка й хмурий, жив якось

невлад, озирався незрозумілим, у себе схованим поглядом, точно вже

провидів завтрашнє. Сиротин цих людей не міг осягти, але те, що їх

спричинило вмерти так поспішно, було, зрештою, їхню справу, вони за собою

нікого не кликали, не тягли, а генерал і кликав, і тяг. Чого йому,

запитується, не сиділося в шкарлупі бронетранспортера, що був же поруч

на поромі? І не подумалося йому, що так само картинно під ті ж кулі

підставляли себе й люди, зобов’язані перебувати при ньому неотлучно? Але от

найшовся ж один, хто все зрозумів, розглянув в’юнким оком генеральські ігри з

смертю й припинить їх своїм втручанням. Як це йому вдасться, ну от хоча

би як відведе він у небі очманілий снаряд, чомусь Сиротина не спантеличувало,

якось саме собою розуміло, хотілося лише всіляко полегшити завдання цьому

стурбованому всесильному майорові, розповісти детальніше про чудності

генеральського поводження, щоб урахував у якихось своїх розрахунках.Майор його слухав не перебиваючи, понимающе кивав, інший раз зітхав або

цокав мовою, потім далеко отшвырнул свій прутик і пересунув на коліна

планшетку. Розгорнувши її, став розглядати якийсь листок, схований під

жовтим целулоїдом. — Так, — сказав він, — на цьому покамест закруглимося. На — ка от, розпишися

мені отут. — Щодо чого? — спіткнувся разлетевшийся Сиротин. — Щодо нерозголошення. Розмові нас, як ти розумієш, не для будь — яких

вух. — Так… навіщо ж? Я розголошувати не збираюся. — Тим більше, чого ж не розписатися? Давай не ламайся.Сиротин, уже взявши олівчик, побачив, що розписатися йому треба в

самому низі листка, пописаного витиеватым витонченим почерком, нахиленим

уліво. — Тези, — пояснив майор. — Це я схемку накидав, як у нас приблизно

піде бесіда. Бачиш — зійшлося, у загальному й цілому.Сиротина здивувало це, але почасти й заспокоїло. Зрештою, не

повідомив він цьому майорові нічого такого, чого той не знав заздалегідь. І він

розписався нетвердими пальцями. — И всього делов. — Майор, посміхаючись Сиротину, застебнув акуратно

планшетку, відкинув неї за спину й устав. — А ти, дурочка, боялася. Пригладь

спідницю, пішли.Він крокував спереду, міцно переступаючи налитими, обтягнутими м’яким

хромом ногами балетного танцівника, планшетка й пістолет елозили й

підстрибували на його крутих сідницях, і в Сиротина було те відчуття, що в

дівиці, що вертається з лісу слідом за остиглим уже спокусником і яка

тим намагається стримати уязвление душі, що пручалася як могла. — А до речі, — майор раптом обернувся, і Сиротин ледь не налетів на нього,

— раз уже нас на ці теми хилить… Може, ти мені сон поясниш? Умієш сни

відгадувати? Виходить, пригорнув я гарного бабца в підходящій обстановці. У вуха

їй заливаю — про бузок там, про Пушкіна — Лермонтова, а під спідницею шурую -

чемно, але неминуче, із чесними намірами. І всі, ти розумієш,

чинненько, от — от до справи дійде. Як раптом — ти представляєш? — почуваю:

мужик! Мати чесна, з мужиком це я обжимався, ледве боєкомплект не

розтратив. Що скажеш? У холодному поті прокидаюся. І до чого б це?Сиротин, ошелешений, розпинав особу дурною й жаркою усмішкою. Майор

Схожі публікації