Дядюшка Эйнар — Так у тебе на це всього одна мінута піде, — наполягала миловидна дружина дядюшки Эйнара. — Я відмовляюся, — відповів він. — На відмову секунди досить. — Я весь ранок трудилася, — сказала вона, потираючи свою струнку спину, — а ти навіть допомогти не хочеш. Геть яка гроза збирається. — И нехай збирається! — сердито викликнув він. — Хочеш, щоб мене через твої простирадла блискавка стукнула! — Так ти встигнеш, тобі нічого не коштує. — Сказав — не буду, і все. — Величезні непромокальні крила дядюшки Эйнара нервово дзижчали за його обуреною спиною.Вона подала йому тонку мотузку, на якій було підвішено чотири дюжини мокрих простигни. Він з відразою покрутив мотузку кінчиками пальців. — До чого я дійшов, — буркнув він з гіркотою. — До чого дійшов, до чого…Він ледь не плакав злими, їдкими слізьми. — Не плач, тільки гірше їх намочиш, — сказала вона. — Ну, скоріше, покружися з ними. — Покружися, покружися… — Голос у нього був глухий і дуже скривджений. — Тобі однаково, хоч би злива, хоч би грім. — Поміркуй сам: навіщо мені просити тебе, якби день був погожий, сонячний, — розважливо заперечила вона. — А якщо ти відмовишся, все моє прання нанівець. Хіба що в кімнатах розвісити…Ці слова вирішили справу. Найбільше на світі він ненавидів, коли поперек кімнат, начебто гірлянди, начебто прапори, бовталися — розвівалися простирадла, змушуючи людини плазувати рачки. Він підстрибнув. Величезні зелені крила гулко ляснули. — Тільки до вигону й назад!Сильний змах, стрибок, і — він злетів, злетів, рубаючи крильми прохолодне повітря, гладячи його. Швидше, ніж ви б вимовили: "У дядюшки Эйнара зелені крила", він сковзнув над своїм городом, і довга тріпотлива петля простирадл забилася в гулі, у повітряному струмені від його крил. — Тримай!Коло закінчене, і простирадла, сухі, як повітряна кукурудза, плавно опустилися на чисті ковдри, які вона заздалегідь розстелила в ряд. — Спасибі! — крикнула вона.Він буркнув у відповідь щось нерозбірливе й полетів під яблуню думати свою думу.Чудесні шовковисті крила дядюшки Эйнара минулого немов вітрила кольору морської хвилі, вони голосно шаруділи й шелестіли за його спиною, якщо він чхав або швидко обертався. Мало того, що він походив із зовсім особливої Сім’ї, його талант було видно простим оком. Всі його нечисте плем’я — брати, племінники й інша рідня, — укрившись у глухих селищах за тридев’ять земель, творило там чари невидимі, усяку ворожіння, вони пурхали в небі блукаючими вогниками, нишпорили по лісі місячно — білими вовками. Їм, у загальному — те, нема чого було побоюватися звичайних людей. Не те що людині, у якого більші зелені крила…Але ненависті він до своїх крил не випробовував. Навпроти! У молодості дядюшка Эйнар по ночах завжди літав, ніч для крилатого найдорожчий час! День прийде, небезпека приведе — так вуж заведений. Зате вночі! Уночі як він ширяв над островами хмар і морями літнього повітря!.. У цілковитій безпеці. Піднесений, гордий політ, насолода, свято душі. Тепер він більше не міг літати по ночах.Кілька років назад, вертаючись із гулянки (були тільки свої) у Меллинтауне, штат Іллінойс, до себе додому на перевал десь у горах Європи, дядюшка Эйнар відчув, що, здається, перепив цього густого червоного вина… "А, нічого, усе буде в порядку", — вимовив він мовою, що заплітається, летячи на початку свого довгого шляху під ранковими зірками, над заколисаними місяцем пагорбами за Меллинтауном. Раптом, як грім серед ясного неба… Високовольтна передача.Точно утоку в сільцях! І скворчит величезна жаровня! І в лиховісному сяйві блакитної дуги — почорніла особа! Неймовірний, оглушливий змах крил, він метнувся назад, вирвався із дротової хватки електрики й упав.На місячну галявину під опорою він упав з таким шумом, немов з неба упустили більшу телефонну книгу.Рано ранком наступного дня дядюшка Эйнар піднявся на ноги, важкі від роси крила гарячково тремтіли. Було ще темно. Тонкий бинт світанку оперезав схід. Незабаром крізь марлю проступить кров, і вуж тоді не полетиш.Залишалося тільки вкритися в лісі й там, у хащі, перечекати день, поки нова ніч не окрилить його для незримого польоту в небесах.От яким образом він зустрів свою дружину.У той день, незвичайно теплий для початку листопада в Іллінойсі, гарненька юна Брунилла Вексли, зважаючи на все, відправилася доїти корову, що загубилася. У всякому разі, вона тримала в одній руці срібна дійниця й, пробираючись крізь хащу, дотепно переконувала невидиму втікачку йти додому, поки вим’я не лопнуло від молока. Той факт, що корова,

Схожі публікації