Людині в сні приснилося рідне село. Іде начебто він по березі ріки, кидає камінчики у воду. У тім місці ре — — — і затон. Тихо. Нікого — — — і ні однієї живої душі в. Село поруч, і в селі як повымерло все. "Що ж це таке — — — і нікого немає — те?" — — — і зачудувалася людина. І ще бро — си камінь у воду. Він беззвучно пішов до дна. Людина ще кинула — — — і великий. Камінь без звуку потонув. Людини охва страх: "Щось трапилося", — — — і подумав він.І прокинувся. І став згадувати. Село… Років десять не був він там, а те й більше… Згадалися сірі хати, пил вулиця, кропива в тинів, кури на призьбі, покосивши прясла… А за селом — — — і степ так колки. Так палахкоче зоря в полнеба. Попадаються ще невеликі озерця; вечора вода в них гладка — гладка, і вся зоря — — — і як у дзеркалі. Любилося сидіти на березі цих маленьких озер, ні про що не думалося… Тільки в душу з тишею разом вкрадається неспокійно — ніжне почуття до всього на світі. Смутно не, але хтось начебто шепотить на вухо, ледве чутно: під, почекай, дружок.Далеко проскакає табун коней у нічне, по над дорогою в повітрі смужка пилу й довго тримає. І знову тихо. Що за тиша така на землі! Вірші складалися:… Тихо в поле, — — — і Утомилися коні.Тихо в поле — — — і клич, не клич…У сонному озері, як в іконі,Червоний оклад зорі.Зоря повільно гасне. Начебто залишився ти на землі з — зовсім один. Не страшно, не самотньо… Тільки вперто й неспокійно лізе в голову:… Не хочу зрозуміти:навіщо з’явився?Не можу зрозуміти:навіщо я є?Людина спробувала заснути й не міг. Він потихеньку, щоб не розбудити дружину, устав, надяг піжаму, пішов в іншу кімнату, вмикав світло й села до стола. І глибоко задумався. — — — і Эх ти, чорт візьми, — — — і бурмотав він. — — — і Щось не того… Старію, чи що?Було нестерпно смутно, чогось жаль було ледве не до сліз. Не збулося начебто те, що ввижалося тоді, давно, на берегах крихітних тихих озер…Людина — — — і його кликали Микола Иваныч — — — і дістав папір і сіл писати давньому своєму другові."Друже мій, Іван Семеныч! — — — і почав він. — — — і Здорово! Схотілося от написати тобі. Побачив зараз у сні село нашу й занудьгував. Сиджу от і пишу вночі, як Бальзак. Згадав я, як ми з тобою інститути закінчили. Пам’ятаєш? Приїхали з дипломами… Останній разок побувати на ро. Нарядилися, як ці… чорт — ті знає хто! На мені біла якась закордонна сорочка, ти навіщо — те матроску напя. Ішли по вулиці — — — і два піжони. А пора була гаряча. Я пам’ятаю, зустрівся нам Минька Докучаєв на вершнах, ос, привіталися. Він брудний весь — — — і ні око, ні пики, як говорять, їхав у кузню пилку від жниварки заклепы. Закурили. А говорити не про що. Чужі якісь із ним стали. Пом’ялися — Пом’ялися, він виїхав, а ми пішли за дерев — — — і прощатися з місцями, де колись копиці возили, сіно гребли, телят пасли, боронили… Прямо ледве не бігцем бежа прощатися з тим, що нас випоїло й вигодувало. Згадав от Миньку, і зараз соромно. Для чого ми так вырядились — те тоді? У людей сама пора гаряча, а ми як два оглоеда… А тоді — — — і нічого, як так і треба. Ішли прощатися! Экие, по, запорожці за Дунаєм! У мене в кишені пляшка білого, у тебе — — — і портвейн. Одна склянка на двох. Сіли в ме, під берізками, випили… І давай хвастатися — — — і які ми розумні: інститути скінчили, людьми стали! Я свої вірші ду читав, а ти, пам’ятаю, став навіть на руки й пройшовся. І потім довго бив себе в груди кулаком і доводив: "Ти подумай: батьки — те наші хто були?! Хто? А ми — — — і инже!" Ще випили. І знову хвасталися. Господи, як хвас! Дуже вже нас розпирало тоді, що ми перші із села вище утворення одержали. І танцювали — те ми з тобою, і співали… А поруч жито незжата стояла. А нам — — — і хоч би що. Я навіть у неї пляшку порожню запустив і, пам’ятаю, подумав: "Будуть жати жниваркою, вона, голенька, заблищить на стернях. І хто — небудь, той же Минька, подумає: "Пив хтось". Потім спали ми з тобою. Прокинулися, коли вже сонце сідало. Закордонна моя сорочка, як у ж… побувала. Го боліла, і совісно було. Наорали чогось, натрепались. Я пам’ятаю, ти мені в очі не дивився, і мені теж не хотілося. Все це я чомусь дуже добре пам’ятаю…" — — — і Коля! — — — і Ну? — — — і Чого ти? — — — і Так… Спи. — — — і Я думала, ти пішов куди. — — — і Ні, спи."…Дружина прокинулася. Сита лежить, товста, прости мене Господи, грішного, і несе, як від парфумерної фабрики. От такі — те справи, Ваня. Смутно мені щось зробилося. Мо, зрячи ми тоді радувалися — те? От пройшов вуж… скільки тепер? Років вісімнадцять? А я їх якось і не помітив. Толс — Ті рік у рік. Дружину дорікаю, а сам — — — і хоч постав, хоч положь, у двері не пролажу. Курорти, ро

Схожі публікації