И от так щоночі!Як тільки маленько вгомониться село, заснуть люди — — — і він починає… Заводиться, паразит, з кінця сіла і йде. Іде й грає.А гармонь у нього якась особлива — — — і репетує. Не голо — — — і репетує.Нинке Кречетовой радили: — — — і Так виходи ти скоріше за нього! Він же, чорт, життя нам не дасть.Нинка загадково посміхалася: — — — і А ви не слухайте. Ви спите. — — — і Який же сон, коли він її під самими вікнами ростячи. Адже не йде ж, чорт блажной, до ріки, а тут стара! Як навмисно.Сам Колька Малашкин, губатий здоровань, нахально дивився маленькими очами й заявляв: — — — і Маю право. За це ніякої статті немає.Будинок Матвія Рязанцева, тутешнього голови колгоспу, стояв саме на тім місці, де Калька виходив із провулка й загортав у вулицю. Виходило, що гармонь ще в переул починала репетувати, потім обгинала будинок, і ще довго її було чутно.Як тільки вона починала дзенькати в провулку, Матвій са в ліжку, опускав ноги на прохолодну підлогу й говорив: — — — і Все: завтра виключу з колгоспу. Причеплюся до чого — ні й виключу.Він щоночі так говорив. І не виключав. Тільки, коли зустрічав удень Кольку, запитував: — — — і Ти довго будеш по ночах шлятися? Люди після тру дня відпочивають, а ти будиш, дзвонар! — — — і Маю право, — — — і знову говорив Колька. — — — і Я от ті покаджу право! Я ті знайду право!І все. І на цьому розмова закінчувалася. Але щоночі Матвій, сидячи на ліжку, обіцяв: — — — і Завтра виключу.І потім довго сидів після цього, думав… Гармонь уже йшла у вулицю, і вуж її не чутно було, а він усе сидів. На рукою штани на стільці, діставав з кишені папиро, закурював. — — — і Вистачить смолити — те! — і гарчала сонна Алена, господарка. — — — і Спи, — — — і коротко говорив Матвій.Про що думалося? Так так якось… ні про що. Пригадувалося життя. Але нічого певного, неясні обривки. Впро, в одну таку ніч, коли було світле від місяця, дзенькала гармонь і у відкрите вікно вливався із прохолоддю разом гіркий захід полиню з городу, чітко згадалася інша ніч. Вона була чорна, та ніч. Вони з батьком і з молодшим братом Кузьмою були на косовиці кілометрах у пятнад від села, у кучугурах. І от уночі Кузьма захрипів: удень у саму жару пітний напився води із ключа, а вночі в нього "завалило" горло. Батько розбудив Матвія, велів піймати Игреньку (самого шустрого меринка) і гнати в село за молоком. — — — і Я отут поки вогонь розведу… Привезеш, скипятим — — — і треба отпаивать хлопця, а те як би не зважився він у нас, — — — і го батько.Матвій слухом угадав, де пасуться коні, загнуздав Иг і, нахлестывая його з боків волосяний путой, погнав у село. І от… Тепер уже Матвію незабаром шістдесят, а тоді років дванадцять — тринадцять було — і все пам’ятається та ніч. Злилися воєдино кінь і людина й летіли в чорну ніч. І ніч летіла назустріч їм, густо била в особу тяжким заходом трав, що відволожилися під росою. Якийсь дикий вос обуял парубійка; кров ударила в голову й гуділа. Це був як політ — — — і начебто відірвався він від землі й полетів. І нічого навколо не видно: ні землі, ні неба, навіть голови кінської — — — і тільки шум у вухах, тільки нічний величезний мир стронулся й понісся назустріч. Про те, що там братишке погано, зовсім не думав тоді. І ні про що не думав. Раділа душу, кожна жилка грала в тілі… Якийсь такий бажаний, рідка мить непосильної радості…. Потім було горі. Потім він привіз молоко, а батько, пригорнувши молодшенького до грудей, бігав навколо багаття й начебто колисав його: — — — і Ну, синок… ти чо ж це? Почекай маленько. Почекай маленько. Счас молочка скипятим, счас продохнешь, синок, миленький… Геть Мотька молочка привіз!..А маленький Кузьма задихався вуж, посинів.Коли слідом за Матвієм приїхала мати, Кузьма був мертвий.Батько сидів, обхопивши руками голову, і погойдувався й глухо й протяжно стогнав. Матвій з подивом і з якоюсь дивною цікавістю дивився на брата. Учора ще вози з ним у сіні, а тепер лежав незнайомий синювато — білий чужий хлопчик…. Тільки дивно: чому ж проклята гармонь оживи в пам’яті саме ці події? Цю ніч? Адже потім було ціле життя: одруження, колективізація, війна. І чи мало ще яких ночей було — перебуло! Але все якось стерлося, по. Все життя Матвій робило те, що треба було робити: сказали, треба йти в колгосп — — — і пішов, прийшла настав час женити — — — і женився, родили з Аленой дітей, вони виростали… При війна — — — і пішов воювати. По пораненню повернувся додому раніше інших мужиків. Сказали: "Ставай, Матвій, предсе. Більше комусь". Став. І якось втягся в цю справу, і до нього теж звикли, так дотепер і тягне цю лямку. І все життя була тільки на розумі р

Схожі публікації