Кобо Абэ

Дитяча

— Подивитеся. Геть туди… Ні, сьогодні не видно… У гарну погоду саме там видніється верхівка телевізійної вежі…

Свято, а може бути, і звичайна неділя, Затишний куточок готового лопнути від достатку заходів переповненого ресторану недалеко від кінцевої зупинки електрички. За хибким столиком у вікна друг проти друга сидять чоловік і жінка. Перед жінкою — морозиво з консервованими фруктами й шоколадом. Перед чоловіком — чашка кава з вершками. Чоловік, видимо тому, що поспішно відхлебтує кава, безперервно димлячи сигаретою, поперхнувся й випускає дим через ніздрі. Погляд жінки залишається абсолютно байдужим. Обоє вони — це видно з першого погляду — зовсім ще не звикли друг до друга, як до нового вихідного одягу.

Чоловік продовжує скованно:

— Відверто говорячи, я мрію піднятися коли нибудь на самий верх вежі й прикріпити там дощечку з написом: «Тут нафта». Розумієте? Брудне небо стає усе важче й важче й уже зараз готово обрушитися на місто. І тоді роздавлене місто поступово перетвориться у величезне нафтоносне поле. Адже затверджують же, що вугілля утворилося з рослин, а нафта — із тварин. Подивитеся. Там, унизу, вулиця, і вона забита тими, з кого утвориться нафта. Тому я й збираюся навчати дітей лише одному — техніці видобутку нафти.

У куточках очей жінки вперше з’являються зморщечки посмішки. Але вона відразу, стисши губи, кінчиком мови злизує посмішку разом з морозивом і шепотить перепрошуючим тоном:

— Мені навіть подруги завжди говорили, що я не розумію гумору. Але в тім, що ви говорите, мені здається, багато гумору.

— Ви що, простудилися?

Чоловік говорив, покахикуючи, і жінка теж мимоволі кашлянула кілька разів у долоню, у якій тримала ложечку. Прокашлявшись, вона сказала своїм звичайним голосом:

— Ні, напевно, поперхнулася димом.

— Тоді нічого страшного. А те при застуді морозиво — це було б украй нерозумно.

Погляд жінки проникає в очі чоловіка, на мгновенье затримується там і, залишивши в них легкий трепет, тікає до вікна.

— Дійсно не видна телевізійна вежа…

— Не видна. Із за смогу.

— Так, жахливий смог.

— А от цікаво, чи вправі люди обурюватися смогом? Вам не здається, що це досить проблематично?

— Можливо, — жінка знову допускає в куточки очей посмішку, але скоріше з почуття боргу.

— Якщо говорити про бруд, і люди й смог, мабуть, дуже схожі між собою.

Чоловік, зчепивши руки, кладе їх на край стола й, злегка розправивши плечі, сідає рівно. Тоді його підборіддя й шия виявляються освітленими, і жінка звертає увагу, що на кадику в нього залишилися несбритые волоски. Стежачи за її поглядом, чоловік опускає очі й відразу віднімає від стола що залишилися зчепленими руки, притискає їх до вузла краватки й, глибоко зітхнувши, говорить із наснагою:

— У всякому разі, ми повинні бути один з одним відверті, правда? Ми вже не в тім віці, щоб соромитися…

— Так, я теж так думаю.

Вираження особи жінки відразу міняється, вона піднімає голову й починає швидко смикати пальцями комір бежевого костюма. Блідо рожевий лак оттеняет гарні довгі нігті — цікаво, звернув на них увага чи чоловік ні?

— Потрібно із самого початку підготувати себе до того, що це може створити певну незручність.

— Ви думаєте?

— Ми з вами зустрілися, скориставшись картотекою шлюбної контори, — це факт, і від нього нікуди не піти… Але якщо цей факт буде нескінченно обтяжувати нас…

— Анітрошки він не обтяжує, у всякому разі, мене…

— Правда?

— Просто ми ледве боягузливіше інших, менш пристосовані, недостатньо спритні — от і все.

— Ну що ж, мене це заспокоює. — Чоловік розчіплює складені на груди руки й, схилившись набік, починає шукати в кишені сигарети. — Відверто говорячи, мене це теж анітрошки не обтяжує. Більше того, коли запитання стосується шлюбу, я стаю затятим прихильником картотеки. Якщо хочеш, щоб шлюб був раціональним, то любов і всякі інші випадкові моменти повинні рішуче відмітатися. Ви згодні?

— Просто ми недостатньо спритні.

— Так, так, звичайно, ви зовсім праві. — Чоловік відмінюється до чашки, залпом допиває кава, поспішно підносить вогонь до сигарети, а вільною рукою починає смикати краватку. — Загалом, мені б хотілося скоріше довідатися ваші наміри…

— Наміру?

— Якщо я вам не підходжу, так відверто й скажіть, що не підходжу. Я до всьому готовий.

— Я… чи бачите… раніше я думала, що зустріч із вами доставить мені більше задоволення.

— Чому? Ви адже, напевно, ретельно вивчили мої відповіді в картці?

— Так, що навіть пам’ятаю їх напам’ять.

— Я нічого не складав.

— Ні, я не в тому розумінні… Не можна відповідати на питання, як це роблять в екзаменаційній роботі.

— В екзаменаційній роботі? — Стряхивая попіл, що впав на коліна, чоловік озадаченно покачав головою. — Так, дійсно цікаве порівняння, начебто ви шкільна вчителька. Але ви праві, що є, тобто. Ви очікували більшого, ніж від примітивної екзаменаційної роботи, от я й провалився. Чи бачите, я простий службовець фірми й у мені немає ні краплі поверх того, що я написав у картці, хоч десять років шукай.

— И ви вважаєте, що по картці ви зможете визначити всі? Виходить, по моїй картці…

— Можу, звичайно. Я вам скажу от що. Результати виявилися саме такими, на які я розраховував, прибігаючи до картотеки.

Жінка швидко опускає очі й прикушує нижню губу. У її тоні з’являється нерішучість, що вона не має сил сховати.

— А вам не здається, що ви зробили занадто поспішний висновок? Щоб людина сам написав про себе в картці всю правду — у це важко повірити.

— У всякому разі, мені ясно одне — ви саме та людина, що мені потрібний…

— Ну й…

— Людина, що мені потрібний. Що ж ще?

Жінка, стисши губи, придушує подих і, відкинувшись на спинку стільця, стуляє коліна. Зміна положення зм’якшило її трохи кутасту фігуру.

— Все це тому, що ви людина зовсім непристосований… І не дуже прозорливий. Правда? Я прекрасно зрозуміла, що ви дуже чиста, наївна людина. От чому, ґрунтуючись тільки на цьому…

— Нісенітниця. — Чоловік підносить вогонь до сигарети, затиснутої в зубах жінки. — Вам відомо, яку роботу у фірмі я виконую?

— Якщо вірити заповненої вами картці, досліджуєте косметичні товари.

— Досліджую фальш.

Жінка перший раз від душі розсміялася. Курила вона досить уміло.

— Я не можу не харчувати довіри до людини, що прищеплює мені почуття гумору!

Чоловік ледве змінює голову набік, гасить сигарету й питально дивиться на жінку.

— Ви знаєте, що таке косметичні товари? Для тих, хто працює у відділі реклами, це, можливо, предмети, що надають жіночій шкірі красу. Для нас же, працівників технічного відділу, — всі інакше. Для нас косметичні товари — це жири й полімери, які не викликають явних побічних явищ і можуть дешево випускатися у великій кількості.

— Ви говорите жахливі речі.

— Вам так здається?

— Може бути, ви й праві, але все — таки… — Жінка виливає в паруючу попільницю кілька ложок морозива, що стануло. — Ваші слова залишають яке те неприємне почуття, це безумовно.

— Мене ж все це не дуже хвилює. Я старанно займаюся дослідженнями, не випробовуючи ні найменших каяттів совісті. Тому те я й не висловлюю ніякого невдоволення із приводу смогу. Ви говорите, я наївний… Я хочу, щоб із самого початку між нами не було ніякої недомовленості. Так, я людина, що знає, що таке фальш, людина, погрязший у цій фальші.

— Занадто нервовий ви…

— Це я те нервовий, я, убивця?

— Убивця?

— Вісімнадцять чоловік — це я точно пам’ятаю. І мене жодного разу не мучили по ночах кошмари.

Жінка прикурює, глибоко затягається, ледве затримує подих і повільно випускає дим у стелю.

— Виходить, речення мені робить одне з тих чудовиськ, про які пишуть у щотижневиках?

— Може бути, вас це засмутить, але чудовиська — самий звичайний колишній солдат.

— А а, так це ви про воїна…

— Ви вважаєте, що, якщо вбивають на війні, це цілком природно?

— На війні мовлення може йти лише про законну оборону.

— Тільки в мирний час існує таке поняття, як перевищення межі необхідної оборони, тобто будь — яку оборону обов’язково постачають, так сказати, запобіжним клапаном. А на війні напад — кращий вид оборони. Тобто війна — узаконене перевищення межі необхідної оборони.

— Я зовсім не має наміру виправдувати війну.

— Чому? А от я, наприклад, не збираюся виступати проти війни. Хоч я й говорю: убивця, убивця, але ж мовлення те йде про сущу дрібницю — усього яких те вісімнадцять чоловік. На щастя або нещастя, я був простим солдатом, та й стріляв погано. Ну добре, подивитеся ка у вікно. У цій юрбі перехожих повно льотчиків, артилеристів, які діяли в минулому досить успішно. А якщо не вони самі, те їхні брати або діти. У кого ж із цих людей повернеться мова засуджувати мене?

— Ні в кого, природно. Та й не повинні засуджувати.

— По тій же причині і я не засуджую.

— Здається, я розумію. Вірніше, починаю розуміти, чому ви так довго залишалися самотнім.

— Я б зволів, щоб ви зрозуміли, чому я збираюся розстатися із самотнім життям.

— Мені дуже хочеться зрозуміти, але…

— Я ж говорю, що ви людина, що мені потрібний.

— Я не настільки самовпевнена.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Ми з вами люди непристосовані. Я прекрасно зрозуміла, що ви легкоранимый, м’яка людина… І всі таки, чому я вам необхідна — чи не поясните ви мені конкретніше і ясніше. Ви згодні? Ми адже зустрілися з вами, будучи людьми вже сформувалися…

— Ви праві. Можна пояснити цілком конкретно. Якби моє рішення було продиктовано хвилинним поривом, хіба став би я прибігати до картотеки шлюбної контори? Ні, моє рішення цілком конкретно. Воно так само конкретно, як от цей стіл або ця попільниця.

— Дякую, ви дуже люб’язні… Але в мене кутасте підборіддя — як у чоловіка, некрасиві вуха, а губи злі…

— Але зате ви прекрасно розбираєтеся у вихованні дітей. Це, як я побачив, ваше покликання.

— Ви дійсно схожі на велику дитину. — Жінка весело сміється. По її виду не скажеш, що вона незадоволена розмовою, що нагадує блукання в лабіринті. — Але між дитиною й дорослим, схожим на дитину, — більша різниця.

— Я говорю саме про дітей. Хіба ви позбавлені почуття боргу перед дітьми, яких треба врятувати, вирвати іл цього миру, що перетворюється під вагою смогу в нафтоносне поле?

Жінка сповзла долілиць, ще вище підняла зведені разом коліна — поза трохи зухвала.

— По моєму, у вас всі задатки стати віруючої. Я ж у бога не вірю й тому вважаю, що дітей, навіть ніжно улюблених, потрібно ростити в природних умовах. Та й педагогіка заперечує виховання в стерильному середовищі. У всякому разі, оскільки мова йде про заміжжя, я повинна в першу чергу подумати про себе.

— Ви хочете сказати, що вас не хвилює, якщо наші діти виявляться в самому вогнищі епідемії, що охопила людей?

— Наші діти?

— Зрозуміло, саме наші діти. Я не такий альтруїст, щоб робити вам речення заради бажання всиновити чужих дітей.

— Раньте часу говорити про це як те дивно.

Жінка ледве проковтує кінець фрази, що, щоправда, дуже жіночно. Може бути, так виражається її зніяковілість. Чоловік відразу ж уловлює це й говорить рішуче, хоча в тоні його прослизають нотки розгубленості:

— Ви помиляєтеся. Я говорю про своїх, уже існуючих дітях.

Особа жінки сіріє.

— Дивно. Я уважно прочитала вашу картку, у ній написане, що у вас немає дітей.

— А а, у картці… — Чоловік облизує губи й дивиться в порожню чашку. — Так, у картці дійсно…

— Ви написали неправду?

— Ніякою особою неправди там немає.

— От як? Написати неправду, що моментально виявиться…

— Як би це краще сказати?… Мова йде не про таких дітей. Не про таких, про які варто писати в картці…

— Таємна дитина?

— Мабуть, у деякому змісті…

— Напевно, позашлюбна дитина, який ви поки не визнали?

— Я ж вам говорю, мова йде зовсім не про таких дітей, яких визнають або не визнають.

— Нічого не розумію.

— У звичайному змісті вони на світі не живуть і включити їх у життя теж неможливо…

Жінка, продовжуючи пильно дивитися на чоловіка, ледве змінює голову набік, лукаво посміхається, оголюючи зуби, і киває головою, начебто своїм думкам:

— Все понятно… Якщо ви це маєте на увазі, то мені все понятно.

— Що вам зрозуміло?

— Просто ви їх бачили в сні.

— Так, можливо, і в сні. Але сон був наяву. Вони дихають, рухають руками й ногами — сон наяву.

— Цікаво, цікаво ви розповідаєте…

— Я вам уже говорив і повторюю знову: діти дійсно живі. Реально існуючі в біологічному змісті діти. Якщо ви мені не можете повірити хоча б у цьому…

— Де вони живуть?

— У моєму будинку, розуміє. У підвалі мого будинку. Я називаю його підвалом, але там усе обладнано так, щоб вони не випробовували ні найменших незручностей… Це ідеальне житло, якщо відволіктися від того, що воно повністю ізольовано від зовнішнього миру.

— Цікаво. Ну й далі…

— Те, що я розповів, не порожня балаканина.

— Я вас слухаю цілком серйозно.

— Дітей двоє. Старшому тринадцять років, молодшому недавно здійснилося дев’ять. Але мене от що турбує — чи станете ви іншому цих дітей, чи існує така можливість, нехай навіть сама маленька? Дозволите мені хоча б сподіватися на це.

— Що ж, якщо ви дійсно цього хочете…

— Тоді дозвольте мені задати ще одне питання… Якби в такому положенні виявилися ви… Ні, я дарма це роблю. Питання, що має подібну посилку…

— У мене була тітка, далека, далека родичка, я, щоправда, не складалася з нею в кревному спорідненні — отож, вона тримала кішок.

— Кішок?

— У неї було чотири покоління кішок — усього штук тридцять. І ніхто їх ніколи не бачив.

— Ви ставите мене на одну дошку зі своєю ненормальною тіткою…

— Моя тітка зовсім не була ненормальною. Щодня хазяїн найближчої рибної крамниці привозив їй їду для тридцяти кішок. Кішки існували насправді. І я жодного разу в цьому не засумнівалася. Якщо кому то це дійсно необхідно, немає нічого простіше, як повірити в існування тридцяти кішок.

— Так, ви безсумнівно людина, що мені потрібний. Все — таки задам вам питання. Яке небо ви б хотіли створити для наших дітей? Замість цим, затягнутим смогом…

— Сліпуче блакитне літнє небо морського узбережжя.

— Чому?

— Або, може бути, осіннє. Осінь — дивний сезон, коли вже не пекуче, дозрівають фрукти…

— Це нереально.

— Ви так думаєте?

— Дітям прийде жити лише вдвох на вимерлій земній кулі. Їм буде не до вибору сезону. Їм потрібна суворе загартування, щоб вони змогли вижити, протистояти будь — яким негодам.

— И навіть зможу?

— Ні, смог і людина взаємно виключають, взаємно знищують один одного. Тому те із самого початку — правда, отут минулого й економічних причин — я вибрав небо пустелі.

— Дітям — пустеля, чи не занадто це жорстоко?

— Але я зробив поблизу невеликий оазис. І що, ви думаєте, відбулося?

— Як що відбулося?

— Діти, точно дикі тварини, по одному заході учуяли воду.

— Дуже цікаво. Ви мені не замовите чаю?

— Може бути, поп’ємо його в мене будинку? Чаю в мене скільки завгодно. І крім того, перш ніж ви приймете остаточне рішення, я думаю, добре б вам зустрітися з дітьми…

— Коли я потраплю у ваш будинок, то теж побачу небо пустелі?

— Немає. Тепер пустелю я знищив. Дітей я оселив у джунглях третього льодовикового періоду. І тому, що там бродять динозаври, від величезних до самих маленьких, і тому, що все живе перетворюється у вугілля й нафту, цей період має дуже багато загального із сучасністю.

— У такому випадку чи не прийдуть зрештою ваші діти до того ж, до чого прийшли ми? Адже наші предки теж пройшли коли те через ту ж саму епоху динозаврів…

— Помиляєтеся. Моїм дітям не прийде жити як первісним. Ми збагачені знаннями й технікою. Крім того, якщо ви надасте їм допомогу в навчанні, процес їхнього розвитку, природно, буде зовсім іншим, чим у первісної людини.

— А як ви пояснюєте дітям усе, що стосується сучасності?

— Для чого їм розповідати про цьому?

— Але адже повністю ізолювати їх від зовнішнього миру теж неможливо. З вулиці доносяться гудки автомобілів, у двері стукають рознощики товарів.

— Підвал абсолютно звукоизолирован. Правда, один раз мені довелося здорово поволноваться. Водопровідна труба, прокладена в залізобетонній стіні, зненацька лопнула. І підвал стало затопляти. Довелося дітей замкнути в скрині й викликати водопровідника. Але діти крізь щілину все — таки побачили, як він працює. Я зовсім розгубився. Як їм пояснити, хто це?…

— Але вони бачать вас, і, виходить, яке те подання про людей у них повинне бути. Навряд чи водопровідник так вуж сильно вразив їхню уяву.

— Ні, я їм вселив, що, крім нас трьох, ніяких інших людей не існує.

— И для цього вам довелося внести корективи в історію, так?

— Дітям я так пояснив: «Слухайте уважно. Той, котрого ви зараз бачили, — дракон перевертень, що з’явився в образі вашого батька».

— А а, виходить, ви всі перетворили в казку?

— Так так, цілком правильно. Потім я сказав їм, що дракон може те з’являтися, то зникати… Таке пояснення досить зручно… Взяти, наприклад, їжу. Раніше я зіштовхувався з величезною незручністю — неможливістю використовувати продукти, що піддавалися який або обробці. А з тих пор дракон перевертень легко перетворюється в сні навіть у сосиски або китайську локшину.

Жінка розсміялася, витягнула ноги й уперлася руками в коліна. Скутість зникла, вона знову знайшла жіночність. Поза її стала вільної, спокійної.

— Пойдемте. Подивимося, як там ваші діти… Керувати дітьми, формувати їх потрібно не тільки під час навчання, але в який те мері й під час ігор!..

— До речі, геть ті, що там, ким вони вам представляються? Усе ще людьми?

— Ні, драконами перевертнями… Або скоріше тими, з кого утвориться нафта… А навколо густо ростуть величезні кедри — праліс кам’яновугільного періоду…

Вони піднімаються. Піднімаються одночасно, немов зговорившись. Але розплачується один чоловік. У ліфті жінка подумки порівнює плечі чоловіка зі своїми, що перебувають майже на одному рівні, потім заглядає йому в особу й тихо сміється.

Чоловік навіть не посміхнувся у відповідь, навпаки, прищулився й злегка притримав жінку за лікоть. Обоє знову виходять у смог. Навіть їхній одяг позаду прим’ятий однаково. Точно вони вже десять років прожили, опираючись на ту саму їхню поперечину, що підтримувала…

Четверта зупинка на електричці, а там зовсім близько — кілька мінут на таксі. Звичайно він їздить автобусом, але сьогодні, природно, можна дозволити собі таку розкіш. Будинок чоловіка дійсно існує. Це звичайний великоблочний будинок у так званій приміській зоні, розбитої на акуратні ділянки. Навіть кольором даху він не відрізняється від сусідніх будов. Дах залізна, зеленого кольору, тією же фарбою пофарбовані й ринви. Але жінка не бачить зараз нічого, крім того, що це реальний будинок. Їй цілком достатньо, що будинок існує.

Чоловік і жінка знову сидять за столом і тепер п’ють чай. Стіл іншої форми, чим у ресторані, але така ж хибкий, і жінка, зім’явши порожню пачку сигарет, підкладає її під одну з ніжок.

— Що зараз роблять діти?

— Котра година? — Чоловік дивиться на ручні годинники й злегка замислюється. — Зараз вони, озброївшись, полюють.

Жінка сміється й, відкинувшись на спинку стільця, поправляє волосся. Потім раптом, уражена незатишністю кімнати, говорить:

— Ви дійсно зовсім, зовсім самотні.

Чоловік оценивающе дивиться на жінку — її участь викликає в нього тепле почуття.

— Відверто говорячи, я б не хотів знову вертатися до картотеки шлюбної контори. Діти, між іншим, дуже спритно полюють.

— Яка ж сьогодні видобуток — більша, маленька?

— Величезний динозавр — це виразно.

— А дракон перевертень їх не здивує?

— Я багато розповідав їм про вас.

— Я теж буду слухняною дитиною.

Жінка піднімає чашку чаю на рівень очей, начебто хоче чокнуться, то ж робить і чоловік, але в їхніх рухах усе ще відчувається деяка скутість. Може бути, того, що безтурботні веселощі не відповідають їхньому віку.

— Але мої діти жахливо вразливі й тому…

— Зрозуміло, — швидко погоджується жінка. — Сьогодні я зайшла на хвилинку. І вже збираюся откланяться… Все повинне йти своєю чергою… Щоб підготуватися до зустрічі із мною, дітям буде потрібно час.

— Ні, давайте краще запитаємо самих дітей. Якщо вони відповідять, що часу їм не буде потрібно, то немає потреби тягти понапрасну.

— Так, звичайно. — Жінка почервоніла так, що на очі навернулися сльози. — Ну що ж, запитаєте їх. Якщо вони проголодались, я можу приготувати їжу.

— Ні, є їм ще рано.

— Що ж я повинна робити?…

Жінка почервоніла ще сильніше, але чоловік, здавалося, не звернув на це ніякої уваги. І, нахилившись до чашки й голосно присьорбуючи, сказав:

— Добре, запитаємо їх зараз же… От тільки доп’ємо чай і запитаємо…

И обоє, точно птаха, уткнувшись у годівницю, зосереджено п’ють чай.

Зненацька чоловік встає, витираючи губи тильною стороною долоні. Жінка, що піднялася за ним, явно розгублена. Чоловік іде спереду, вслід — жінка.

— Це кухня.

— Ага.

— Отут ванна.

Відкривши двері, чоловік входить у ванну кімнату, выложенную кахлем; жінка покірно треба за ним.

Увійшовши, вона завмирає. І не дивно. У ванною частина кахля на підлозі знята, і круто долілиць ідуть грубо збиті дерев’яні сходи.

Жінка змушено посміхається, сподіваючись на відповідну посмішку підбадьорення. Але чоловік не посміхається. Справді, теперішній жарт робить більше враження, якщо при цьому зберігають серйозність.

— Запаліть світло й прикрийте, будь ласка, двері.

Коли вона прикрила за собою двері, то відчула, начебто їй заклало вуха. Ні, вуха їй не заклало, просто відразу наступила гробова тиша. Крайка дверей оббита товстою повстю.

— Там, унизу, дитяча.

Жінку удержав, можливо, тон, яким це було сказано. Тон, якої чоловік вимовив: «Дитяча»… Невловимо загадковий, теплий і в той же час щирий і врочистий… Видимо, поки тривожитися нема чого. Не виключено, що кожний будинок має свою от таку дитячу. І вона просто не в курсі справи — можливо, саме такий і повинна бути теперішня дитяча.

Чоловік спускається до середини сходів і спокійно, без усяких коливань, простягає жінці руку.

— Обережно голову.

Наприкінці сходів — ще одні двері. Вся оббита повстю, волохата, як шкіра тварини, товста двері. Масивний засув. Чоловік відсуває його й відкриває двері.

И відразу ж впадають в око похмурі зелені хвилі… темно зелені смуги, Що Колишуться, світла. Потім чується шарудливий звук, точно по піску морського узбережжя тягнуть телеграфний стовп.

— Джунглі кам’яновугільного періоду, — чує вона шепіт чоловіка. — Може бути, цей звук видає повзучий динозавр?

— Які величезні джунглі, а?

— Це тільки здається, ефект досягнуть за допомогою напівпрозорих екранів і світлотіні. Тому до них незастосовне поняття «величезний» у буквальному значенні слова.

— Якщо придивитися, видні навіть кедри.

— А геть там є й болото. Дивитеся, на його поверхні поблискує вода.

— И яка духота.

— Більша частина моїх заробітків пішла на цю кімнату… Давайте пройдемо сюди.

Зненацька лунає виття якого те звіра.

— Що це?

— Аргозавр. Один з видів хижих динозаврів.

— Як же вдалося?…

— Магнітофонна стрічка. Звукозапис. Звичайно, по правді говорячи, нікому не відомо, яким голосом вив динозавр. Зараз серед збережених плазуючих є ящірка крикуха, але її лемент не має нічого загального з ревінням дикого звіра. Він схожий скоріше на жаб’яче квакання. Але педагогічний ефект важливіше правди. У кіно й телевізорі голосу чудовиська відповідають їхнім розмірам. Те, що ви зараз чули, записано з телевізора… ПРО про, по цій дорозі далі не пройти. Вона проектується на стіну… Ідіть сюди.

— Де ж діти?

— Зараз вони вискочать звідки нибудь. Звикли нападати зненацька.

— Ага…

Це відбулося в той момент, коли жінка кивнула. Галузі величезного кедра ліворуч від її, за яким нічого не було видно, зненацька розсунулися, здалося яскраво блакитне небо й звідти — просто незрозуміло, яким чудом вони там утримувалися, — виглянули двоє дітей.

Один, видимо, старший, цілився в неї з лука. Інший, коштуючи поруч із ним на одному коліні й жуючи гумку, тримав напоготові стріли для брата. Особи жахливо бліді… Або, краще сказати, майже безбарвні, напівпрозорі… Голови здаються якими те м’ятими — видимо, із за неправильного відходу волосся в них звалялися, як вата.

Чоловік у розгубленості кричить, але вже пізно — перша стріла вилетіла з лука. Вона зачепила шию жінки, інстинктивно отпрянувшей назад, і видала різкий свистячий звук — точно розсікли повітря хлистом. Руйнівна сила, нещадність відчувалися у звуці, що видала стріла, ударившись об залізобетонну стіну, і це зовсім не в’язалося із крихітним луком у руках хлопчика.

Жінка, що бігла крізь смуги зеленого світла, чула лемент чоловіка:

— Не можна, що ви робите?

Тонкий скрипливий голос відповів йому:

— Дракон перевертень.

— Так немає ж, це мама. Вона хоче навчити вас рахунку.

— Неправда, дракон перевертень.

Жінка захлопує за собою волохаті двері, вибігає по сходам, чуючи, як рветься її плаття, вибирається з ванною й вискакує з будинку. Вона сповільнює біг, лише виявившись на вулиці. Тепер уже безбарвні хлопчики не наздоженуть її, та й гнало її не почуття небезпеки або страху, зовсім інше почуття. По дорозі на станцію їй попалися три телефонні будки, але в неї й у думках не було зупинятися.

Електричка, у якій їде жінка, мчиться в центр — над ним навис товстий шар смогу. У вагоні багато вільних місць, але вона коштує, тримаючись за поручень, і пильно дивиться у вікно на пейзаж, що несеться мимо, як нескінченна стрічка газети в ротаційній машині. На тлі пейзажу у вікні відбивається її особа. Перелякана особа із щільно стислими губами. Раптом особа в жаху отшатывается. Це відбувається в той момент, коли мимо пробігають будови початкової школи. Була неділя, а може бути, і свято, і тому дітей там було дуже мало — вони возилися в куті шкільного двору. Жінка спрямовує погляд до сірого неба. Дивиться на потерявшее висоту нудне, невиразне небо. І серце жінки б’ється як звичайно. Вона ще міцніше стискає губи. Це єдине, що їй залишається. Не потрібно відкривати рота, і тоді, може бути, і завтра їй удасться зустріти ранок, схоже на сьогоднішнє. Навіть якщо небо таке ж несправжнє, намальоване, як у тій дитячій

Схожі публікації