Дітвора

Тата, мами й тітки Наді немає будинку. Вони виїхали на крестины до того старого офіцера, що їздить на маленького сірого коня. Чекаючи їхнього повернення Гриша, Аня, Алеша, Соня й кухаркин син Андрій сидять у їдальні за обіднім столом і грають у лото. Говорячи по совісті, їм пора вже спати; але хіба можна заснути, не довідавшись від мами, який на крестинах було дитинча й що подавали за вечерею? Стіл, освітлюваний висячою лампою, пестрит цифрами, горіховою шкарлупою, папірцями й скельцями. Перед кожним із граючих лежать по двох карти й по купці скелець для покришки цифр. Посередині стола біліє блюдечко з п’ятьома копійчаними монетами. Біля блюдечка недоїдене яблуко, ножиці й тарілка, у яку наказане класти горіхову шкарлупу. Грають діти на гроші. Ставка — копійка. Умова: якщо хто смошенничает, того негайно геть. У їдальні, крім граючих, немає нікого. Нянька Гафія Іванівна сидить унизу в кухні й учить там куховарку кроїти, а старший брат, Вася, учень V класу, лежить у вітальні на дивані й нудьгує.

Грають із азартом. Найбільший азарт написаний на особі в Гриши. Це маленький, дев’ятирічний хлопчик з догола обстриженою головою, пухкими щоками й з жирними, як у негра, губами. Він уже вчиться в підготовчому класі, а тому вважається більшим і самим розумним. Грає він винятково через гроші. Не будь на блюдечку копійок, він давно б уже спав. Його карі вічка неспокійно й ревниво бігають по картах партнерів. Страх, що він може не виграти, заздрість і фінансові міркування, що наповнюють його стрижену голову, не дають йому сидіти покійно, зосередитися. Вертиться він, як на голках. Вигравши, він з жадібністю вистачає гроші й негайно ж ховає їх у кишеню. Сестра його Аня, дівчинка років восьми, з гострим підборіддям і розумними блискучими очами, теж боїться, щоб хто — небудь не виграв. Вона червоніє, блідне й зірко стежить за гравцями. Копійки її не цікавлять. Щастя в грі для неї питання самолюбства. Інша сестра, Соня, дівчинка шести років, з кучерявою голівкою й з кольором особи, який буває тільки в дуже здорових дітей, у дорогих ляльок і на бонбоньєрках, грає в лото заради процесу гри. По особі її розлите розчулення. Хто б не виграв, вона однаково регоче й ляскає в ладоши. Алеша, пухкий, кулястий карапузик, пихкає, сопе й обдимає ока на карти. У нього ні користолюбства, ні самолюбства. Не женуть через стіл, не укладають спати — і на тім спасибі. По виду він флегма, але в душі чимала бестія. Сіл він не стільки для лото, скільки заради непорозумінь, які неминучі при грі. Жахливо йому приємно, якщо хто вдарить або вилає кого. Йому давно вже потрібно куди — небудь збігати, але він не виходить через стіл ні на мінуту, боячись, щоб без нього не викрали його скелець і копійок. Тому що він знає одні тільки одиниць і ті числа, які кінчаються нулями, то за нього покриває цифри Аня. П’ятий партнер, кухаркин син Андрій, чорномазий хворобливий хлопчик, у ситцевій сорочці й з мідним хрестиком на груди, коштує нерухомо й мрійливо дивиться на цифри. До виграшу й до чужих успіхів він ставиться байдуже, тому що весь занурено в арифметику гри, у її нескладну філософію: скільки на цьому світлі різних цифр, і як це вони не переплутаються! Викрикують числа все по черзі, крім Соні й Алеши. Через одноманітність чисел, практика виробила багато термінів і сміховинних прізвиськ. Так, сім у гравців називається коцюбою, одинадцять — паличками, сімдесят сім — Семен Семенычем, дев’яносто — дідусем і т.д. Гра йде жваво. — Тридцять два! — кричить Гриша, витягаючи з батьківської шапки жовті циліндрики. — Сімнадцять! Коцюба! Двадцять вісім — сіно косимо! Аня бачить, що Андрій проґавив 28. Іншим часом вона вказала б йому на це, тепер же, коли на блюдечку разом з копійкою лежить її самолюбство, вона тріумфує. — Двадцять три! — продовжує Гриша. — Семен Семеныч! Дев’ять! — Прусак, прусак! — скрикує Соня, указуючи на прусака, що біжить через стіл. — Ай! — Не бий його, — говорить басом Алеша. — У нього, може бути, є діти… Соня проводжає очами прусака й думає про його дітей: які це, мабуть, маленькі прусачата! — Сорок три! Один! — продовжує Гриша, страждаючи від думки, що в Ані вже дві катерны. — Шість! — Партія! У мене партія! — кричить Соня, кокетливо закочуючи ока й регочучи. У партнерів витягаються фізіономії. — Перевірити! — говорить Гриша, з ненавистю дивлячись на Соню. На правах великого й самого розумного, Гриша забрал собі вирішальний голос. Що він хоче, то й роблять. Довго й ретельно перевіряють Соню, і на превеликий жаль її партнерів виявляється, що вона не смошенничала. Починається наступна партія. — А що я вчора бачила! — говорить Аня як би про себе. — Пилип Филиппыч завернув якось віка, і в нього зробилися очі червоні, страшні, як у нечистого духу. — Я теж бачив, — говорить Гриша. — Вісім! А в нас учень уміє вухами рухати. Двадцять сім! Андрій піднімає очі на Гришу, думає й говорить: — И я вмію вухами ворушити… — Ану ж бо, поворухни! Андрій ворушить очами, губами й пальцями, і йому здається, що його вуха починають рухатися. Загальний сміх. — Негарна людина цей Пилип Филиппыч, — зітхає Соня. — Учора входить до нас у дитячу, а я в одній сорочці… І мені стало так непристойно! — Партія! — скрикує раптом Гриша, вистачаючи із блюдечка гроші. — У мене партія! Перевіряйте, якщо хочете! Кухаркин син піднімає очі й блідне. — Мені, виходить, уже більше не можна грати, — шепотить він. — Чому? — Тому що… тому що в мене більше грошей немає. — Без грошей не можна! — говорить Гриша. Андрій про всякий випадок ще раз риється в кишенях. Не знайшовши в них нічого, крім крихт і искусанного олівчика, він кривить ро

Схожі публікації