I

Я дуже люблю детишек і без удаваної скромності можу сказати, що й вони люблять мене. Знайти справжній шлях до дитячого серця — дуже важко. Для цього потрібно мати незвичайне чуття, тактом і многим іншим, чого не розуміють легіони різних бонн, гувернанток і няньок. Один раз я знайшов справжній шлях до дитячого серця, так так ґрунтовно, що потім і сам був не радий. Я гостював у маєтку свого друга, власника дружини, своячки й трьох дітей, трьох ґречних хлопчиків від 8 до 11 років. В один чудовий літній день друг мій сказав мені за ранковим чаєм: — Миленький! Сьогодні я із дружиною й своячкою виїду дня на три. Нічого, якщо ми залишимо тебе одного? Я добродушно відповів: — Якщо ти побоюєшся, що я в цей проміжок підпалю твою садибу, заллю кров’ю околиці й, освітлюваний загравою пожеж, буду голий танцювати на непривітному попелищі, — те побоювання твої перебільшені більш ніж на половину. — Справа не в тім… А в мене є ще одне прохання: доглянь за детишками! Ми, чи бачиш, забираємо із собою й німкеню. — Що ти! Так я не вмію доглядати за детишками. Не маю ніякого поняття: як це так за ними доглядають? — Ну, стеж, щоб вони всі зробили вчасно, щоб не дуже пустували й щоб їм у той же час не було нудно… Ти такий милий!.. — Милий — Те я милий… А якщо твої нащадки відмовляться визнати мене як начальство? — Я скажу им… ПРО, я впевнений, ви швидко зійдетеся. Ти такий товариський. Були покликані діти. Три ґречних хлопчики в матроських курточках і жовтих чобітках. Вишикувавшись у ряд, вони подивилися на мене надзвичайно непривітно. — От, діти, — сказав батько, — з вами залишається дядько Миша! Михайло Петрович. Слухайтеся його, не пустуєте й робіть усе, що він накаже. Уроки не запускайте. Вони, Миша, хлопці гарні, і, я впевнений, ви швидко зійдетеся. Та й три дні — не рік же, чорт візьми! Через годину всі, крім нас, селі в екіпаж і виїхали. II Я, насвистуючи, пішов у сад і сів на ослін. Похмура, що тужно пихкає трійця опустила голів і покірно пішла за мною, злякано поглядаючи на самі мої безневинні телодвижения. До цього мені ніколи не доводилося возитися із хлопцями. Я чув, що дитяча душу найбільше любить прямоту й дружню відвертість. Тому я вирішив діяти начистоту. — Агов, ви! Маленькі чертенята! Зараз ви в моїй владі, і я можу зробити з вами все, що мені заманеться. Можу гарненько відколотити вас, поразбивать вам носи або навіть утопити в річці. Нічого мені за це не буде, тому що суспільство боротьби з дитячою смертністю далеко, і в ньому відбуваються великі безладдя. Так що ви повинні мене слухатися й поводитися подібно молодим вихованим дівчинкам. Ну — ка, хто з вас уміє стояти на голові? Невідповідність між початком і кінцем мови вразило хлопців. Спочатку мої значні погрози навели на них панічний жах, але несподіваний кінець перевернув, зім’яв і смів з їхніх блідих осіб певне вираження. — Ми… не вміємо… стояти… на головах. — Дарма. Особи, яким доводилося стояти в такому положенні, озиваються про тім з похвалою. От так, дивитеся! Я скинув піджак, розбігся й став на голову. Діти зробили рух, повний задоволення й схвалення, але негайно ж сутінно відсунулися. Очевидно, перша половина моєї мови стояла перед їхніми очами важким кошмаром. Я задумався. Потрібно було остаточно пробити лід у наших відносинах. Діти люблять все приємне. Виходить, потрібно зробити їм що — небудь винятково приємне. — Діти! — сказав я переконливо. — Я вам забороняю — чи чуєте, категорично й без отнекиваний забороняю вам у ці три дні вчити уроки! Лемент недовіри, здивування й радості вирвався із трьох грудей. ПРО! Я добре знав прихилисте дитяче серце. В очах цих милих хлопчиків засвітилося саме недвозначне почуття прихильності до мене, і вони присунулися ближче. Разюче, як діти виявляють повну відсутність допитливості стосовно граматики, арифметиці й краснопису. З тисячі хлопців не можна знайти й трьох, які були б виключенням… За своє життя я знав тільки одну маленьку дівчинку, що виявляла інтерес до наук. Принаймні, коли б я не проходив повз її вікно, я бачив її схиленої над величезною не на зріст книжкою. Вираження її рожевої особи було зовсім незворушно, а ока від читання або від чого іншого втратили всякий зміст і вираження. Не можна сказати, щоб читання прояснило її мозок, тому що в розмові вона вживала тільки два слова: "Тато, мама", і те при дуже сильному натисканні грудей. Це, так ще уменье лежачи закривати ока становило всю її цінність, позначену відразу, у великому білому ярлику, прикріпленому до грудей: "7 руб. 50 коп." Повторюю — це була єдина зустрінута мною старанна дівчинка, та
й то ця властивість була нав’язана їй примхою торговця іграшками. Отже, усякі заняття й уроки були мною категорично заборонені дорученим мені хлопчатам. І відразу я переконався, що прислів’я "заборонений плід солодкий" не завжди виправдується: жоден з моїх трьох вихованців за ці дні не доторкнувся до книжки! III — Будемо жити собі на втіху, — запропонував я дітям. — Що ви любите найбільше? — Курити! — сказав Ваня. — Купатися ввечері в річці! — сказав Гришка. — Стріляти з рушниці! — сказав Леля. — Чому ж ви, огидні дияволенята, — фамільярно запитав я, — любите все це? — Тому що нам забороняють, — відповів Ваня, виймаючи з кишені папироску. — Хочете курити? — Скільки тобі років? — Десять. — А де ти взяв цигарки? — Потяг у тата. — Тягати, майте, братики, у виді, соромно й грішно, тим більше такі кепські цигарки. Ваш тато курить страшну дрянь. Ну так якщо ти вже потяг — будемо курити їх. А вийдуть — я почастую вас своїми. Ми розвалилися на траві, задимили цигарками й стали невимушено бовтати. Розмовляли про відьом, причому я розповів трохи не позбавлених цікавості фактів з їхнього життя. Бонни звичайно розповідають дітям про те, скільки жителів у Північній Америці, що таке звук і чому чорні матерії поглинають світло. Я уникав таких томливих розмов. Поговорили про домовиків, що жили на стайні. Потім бесіда припинилася. Мовчали… — Скажи йому! — шепнув товстий, ледачий Лелька рухливому, рвучкому Гришке. — Скажи ти йому!.. — Нехай краще Ваня скаже, — шепнув так, щоб я не чув, Гришка. — Ванька, скажи йому. — Соромно, — прошептав Ваня. Мова, мабуть, ішла про мене. — Про що ви, дитинки, хочете мені сказати? — довідався я. — Про вашу коханку, — хрипким від цигарки голосом відповідав Гришка. — Про тітку Лізі. — Що ви брешете, кепські хлопчиськи? — зніяковів я. — Яка вона моя коханка? — А ви її вчора ввечері цілували в залі, коли мама з татом гуляли в саду. Мене розібрав сміх. — Так як же ви це бачили? — А ми з Лелькой лежали під диваном. Довго лежали, із самого чаю. А Гришка на підвіконні за фіранкою сидів. Ви неї взяли за руку, смикнули до себе й сказали: "Мила! Адже я не з дурними намірами!" А тітка головою крутить, говорить: "Ах, ах!.." — Дурка! — сказав, посміхаючись, маленький Лелька. Ми помовчали. — Що ж ви хотіли мені сказати про неї? — Ми боїмося, що ви з нею одружитеся. Нещасною людиною будете. — А чим же вона погана? — запитав я, закурюючи від Ванькиной цигарки. — Як вам сказати… Сльота вона! — Не женитеся! — застеріг Гришка. — Чому ж, молоді друзі? — Вона мишей боїться. — Тільки всього? — А мало? — знизав плечима маленький Лелька. — Верещить, як шумашедшая. А я пацюка за хвіст можу тримати! — Учора ми піймали двох пацюків. Убили, — посміхнувся Гришка. Я був дуже радий, що ми зійшли зі слизького ґрунту моїх відносин до дурної тітки, і спритно перевів розмову на розбійників. Про розбійників усі тлумачили зі знанням справи, великою симпатією й співчуттям до цим знедоленим людям. Зачудувалися моєму терпінню й витримці: такий я вже великий, а ще не розбійник. — Їсти хочу, — сказав зненацька Лелька. — Що ви, братики, хочете: наловити зараз риби й зварити на березі ріки юшку з картоплею або йти в будинок і є кухаркин обід? Милі діти відповідали згодним хором: — Юшки. — А картопля як дістати: попросити на кухні або украсти на городі? — На городі. Украсти. — Чому ж украсти краще, ніж попросити? — Веселіше, — сказав Гришка. — Ми й сіль у куховарки украдемо. І перець! І казанок! Я спорядив на швидку руку експедицію, і ми відправилися на злодійство, грабіж і погром. IV Був уже вечір, коли ми, розклавши в ріки багаття, клопотали біля казанка. Ваня общипував стягнутого їм у сараї півня, а Гришка, голий, що тільки що викупався в теплій річці, танцював перед багаттям. До мене діти почували ніжність і любов, що граничить із преклонінням. Лелька тримав мене за руку й безмовно, повним обожнювання поглядом дивився мені в особу. Зненацька Ванька розреготався. — Що, якби тато з мамою зараз з’явилися? Що б вони сказали? — Хи — Хи! — запищав голий Гришка. — Уроків не вчили, з рушниці стріляли, курили, увечері купалися й лопали юшку замість обіду. — А всі Михайло Петрович, — сказав Лелька, шанобливо цілуючи мою руку. — Ми вас не видамо! — Можна називати вас Мишей? — запитав Гришка, занурюючи палець у казанок з юшкою. — Ой, гаряче!.. — Називайте. Біс із вами. Добре вам із мною? — Пречудово! Повечерявши, закурили цигарки й разлеглись на ковдрах, притягнутих з будинку Ванькой. — Давайте ночувати отут, — запропонував хтось. — Холодно, мабуть, буде від ріки. Сиро, — заперечив я. -
Ні риса! Ми багаття будемо підтримувати. Чергувати будемо. — Не простудимося? — Ні, — оживився Ванька. — Покарай мене Бог, не простудимося!!! — Ванька! — застеріг Лелька. — Божишся? А що німкеня говорила? — Божитися й клястися недобре, — сказав я. — Особливо так прямолінійно. Є менш зобов’язуючі й більше звучні клятви… Наприклад: "Клянуся своєю бородою!", "Тисяча громів"… "Проклін неба!" — Тисяча небов! — проревел Гришка. — Підемо збирати сухі гілки для багаття. Пішли все. Навіть неповороткий Лелька, що тримався за мою ногу й голосно сопіла. Спали в багаття. Хоча він до світанку згас, але ніхто цього не помітив, тим більше що незабаром пригріло сонце, защебетали птаха, і ми прокинулися для нових праць і задоволень. V Троє доби промайнули, як сон. До кінця третього дня мої вихованці втратили всякий людський образ і подобу… Матроські костюмчики перетворилися в лахміття, а Гришка бігав навіть без штанів, втративши їхнім невідомим образом у ріці. Я думаю, що це було зроблено їм навмисно, — із прямою метою отвертеться від стомлюючого знімання й надягання штанів при купанні. Особи всіх трьох засмагнули, голосу від ночівель на відкритому повітрі огрубіли, тим більше що все це час вони вправлялися лише в коротких, виразних фразах: — Проклятье неба! Який це шахрай потяг мою цигарку?.. Що за чортівня! Моя рушниця знову дала осічку. Дай — Ка, Миша, спичечки! До кінця третього дня мною опанувало неясне занепокоєння: що скажуть батьки після повернення? Діти заспокоювали мене, як могли: — Ну, поколобродять вас, эка важливість! Адже не вб’ють же! — Тисяча громів! — хвалькувато кричав Ванька. — А якщо вони, Миша, доторкнуться до тебе хоч пальцем, то нехай бережуться. Даром їм це не пройде! — Ну, мене — те не торкнуть, а от вас, голубчики, отколошматят. Покажуть вам і паління, і стрілянину, і бродяжництво. — Нічого, Миша! — заспокоював мене Лелька, ляскаючи по плечу. — Зате добре пожили! Увечері приїхали з міста батьки, німкеня й та сама "дурна тітка", на якій діти не радили мені женитися через мишей. Діти поховалися під дивани й ліжка, а Ванька заліз навіть у льох. Я витяг їх усіх із цих місць, увів у їдальню, де сиділо все суспільство, закушуючи з дороги, і сказав: — Милий мій! Їдучи, ти виражав надію, що я зближуся із твоїми дітьми й що вони оцінять товариськість моєї вдачі. Я це зробив. Я знайшов шлях до їхнього серця… От, дивися! Діти! Кого ви любите більше: батька з матір’ю або мене? — Тебе! — хором відповіли діти, тримаючись за мене, дивлячись мені в особу вдячними очами. — Пішли ви б із мною на грабіж, на крадіжку, на позбавлення, холод і голод? — Підемо, — сказали всі троє, а Лелька навіть схопив мене за руку, нібито ми повинні були зараз, негайно пуститися в запропоновані мною авантюри. — чи Було вам ці три дні весело? — Ого!! Вони стояли біля мене поруч, сильні, мужні, із чорними від засмаги особами, одягнені в затаскані лахміття, які дотримувалися брудними руками, закопченими порохом і димом багаття. Батько насупив брови й звернувся до маленького Лельке, що сонно хлопали глазенками: — Так ти б кинув мене й пішов би за ним? — Так! — сказав безстрашний Лелька, зітхаючи. — Клянуся своєю бородою! Пішов би. Лелькина борода розігнала хмари. Усе закотилися реготом, і голосніше всіх істерично сміялася тітка Ліза, кидаючи на мене променисті погляди. Коли я відводив дітей спати, Гришка сказав грубим, презирливим голосом: — Регоче… Теж! Начебто їй під спідницю миша підкинули! Дурка

Схожі публікації