Чудесний костюм кольору вершкового мороженогона місто опускалися літні сутінки. Із дверей більярдної, де м’яко постукували кулі, вийшли троє молодих мексиканців подихати теплим вечірнім повітрям, а заодно й подивитися на мир. Вони те ліниво переговорювалися між собою, те мовчачи дивилися, як по гарячому асфальті, немов чорні пантери, сковзають лімузини або, розкидаючи громи й блискавки, проносяться трамваї, затихаючи вдалині. — Эх, — зітхнув Мартинес, наймолодший і самий сумний із трьох. — Чудесний вечір, а, хлопці? Чудесний…Йому здавалося, що в цей вечір мир те наближається до нього, то знову віддаляється. перехожі, Що Снують мимо, раптом виявлялися немов на протилежному тротуарі, а будинку, що коштують на відстані напівмилі, раптом низько відмінювалися над ним. Але частіше люди, машини, удома були десь по ту сторону невидимого бар’єра й були недосяжні. У цей жаркий літній вечір особа юного Мартинеса застигло, немов сковане морозом.У такі вечори добре мріяти… мріяти багато про що… — Мріяти! — викликнув той, котрого кликали Вильянасул. У себе в кімнатці він уголос голосно читав книги, але на вулиці завжди говорив майже пошепки. — Мріяти — це марне заняття безробітних. — Безробітних? — викликнув неголений Ваменос. — Ви тільки послухайте! А хто ж ми, по — твоєму? У нас адже теж немає ні роботи, ні грошей. — А виходить, — уклав Мартинес, — немає й друзів. — Це вірно. — Погляд Вильянасула був спрямований убік площі, де тихий літній вітерець ворушив крони пальм. — Знаєте, чого б мені хотілося? Мені хотілося б піти на площу, поштовхатися серед ділових людей, поговорити з тими, хто приходить туди по вечорах, щоб поговорити про справи на біржі. Але поки я так одягнений, поки я бідняк, вони не стануть із мною розмовляти. Нічого, Мартинес, зате в нас трьох є дружба. А дружба бідняків — це що — небудь так значить. Це справжня дружба… Ми…У цю мінуту мимо пройшов гарний молодий мексиканець із тонкими вусиками; на кожній руці в нього зависла регочуча дівиця. — Madre mia! — ляснув себе по чолу Мартинес. — А як от цьому вдалося підчепити відразу двох подруг? — Йому допоміг його гарний білий костюм. — Ваменос гриз свій брудний ніготь. — Видать, він з ловкачів.Прислонясь до стіни, Мартинес проводжав поглядом регочучу компанію. У будинку навпроти відкрилося вікно четвертого поверху, і з нього виглянула гарна дівчина; вітер ласкаво заграв її чорними волоссями. Мартинес знав цю дівчину вічність: цілих шість тижнів. Він кивав їй головою, він привітально піднімав руку, посміхався, підморгував, навіть кланявся їй на вулиці або коли, відвідуючи друзів, зустрічав її у вестибюлі будинку, у міському парку, у центрі міста. Але дівчина підставила особу вітру. Юнак не існував для неї — його немов і не було. — Madre mia! — Мартинес відвів від її погляд і знову подивився уздовж вулиці; мексиканець і дівиці вже загортали за кут. — Эх, був би в мене такий костюм! Мені не потрібно навіть грошей, тільки б мати пристойний костюм. — Не знаю, чи варто радити, — раптом сказав Вильянасул, — але що, якби тобі побачити з Гомесом? Він уже місяць щось тлумачить щодо костюма. Я пообіцяв йому, що ввійду в пай, аби тільки відв’язатися. Уже цей Гомес! — Агов, приятель, — пролунав чийсь тихий голос. — Гомес! — Троє друзів обернулися й із цікавістю вп’ялися на що подошли.З якоюсь дивною посмішкою Гомес витягся нескінченно довгу жовту стрічку, що заплескалася й зашелестіла на вітрі. — Гомес! — викликнув Мартинес. — Навіщо тобі кравецький метр?Гомес розплився в посмішці. — Хочу зняти мірку. — Мірку? — Стій спокійно. — Гомес оглянув Мартинеса оцінюючим поглядом. — Caramba! Де ж ти був все це час? Ану ж бо, давай!Мартинес відчув, як йому вимірюють довжину руки, ноги, потім обсяг груди. — Стій спокійно! — покрикував Гомес. — Руки — точно. Ноги, груди — чудово! А тепер швидше ріст! П’ять футів, п’ять дюймів! Підходиш! Давай руку! — Трясучи Мартинесу руку, він раптом викликнув: — Почекай, а є в тебе десять доларів? — У мене є! — Ваменос помахав брудними папірцями. — Зніми мірку з мене, Гомес. — Весь мій капітал — це дев’ять доларів дев’яносто два центи. — Мартинес пошарив у кишенях. — Ти вважаєш, що цього вистачить на новий костюм? Як же так? — А так. Тому що в тебе підходящий розмір! — Сеньйор Гомес, але я зовсім не знаю вас… — Не знаєш? Нічого, тепер ми будемо жити разом. Пішли!Гомес зник у дверях більярдної. Мартинес, супроводжуваний делікатним Вильянасулом і підштовхува_ нетерплячим Ваменосом, теж опинився в більярдній. — Домингес! — покликав Гомес.Разговаривавший по телефоні Домингес підморг

Схожі публікації